Оксана Забужко / «ПСИХОЛОГІЧНА АМЕРИКА» І АЗІАТСЬКИЙ РЕНЕСАНС АБО ЗНОВУ ПРО КАРФАГЕН (кінець)
А що ж ми? Ми, прецінь також колишня колонія, білі негри псевдо-Європи (Росії), чий історичний досвід під безліччю оглядів такий безцінно-унікальний? Де ми на цьому велетенському «ярмарку духу»? А ми — матеріалісти: як колись був бовкнув небіжчик Брежнєв: «Буде хліб, буде й пісня», так і ми, затявшись, бубонимо: «Буде держава, буде й культура». Ой лі, як кажуть наші північні сусіди?! Хто сьогодні, на переломі епох, наважиться передбачити, яких форм наберуть державно-політичні утворення в наступному тисячолітті, перепрошую, столітті, — що і як автономізуватиметься, федералізуватиметься, сходитиметься, розходитиметься і т.д.? А от якщо на цьому переломі ми не впишемося в стартуючий зі «світового міста» «афро-азіатський ренесанс» єдиним і неповторним голосом нашої, нами ж таки перетвореної в культуру історії, — негайно! ось зараз! поки ми все-таки, наразі, «на поверхні», і нас «чути»! — то другий такий шанс (О, дайте мені шанс! — підспівують провінціали всіх часів і народів) прорвати нашу блокаду позаісторичного сну навряд чи ще коли трапиться. Або то вже будемо інші «ми» — і історія інша, й культура.
«Ми» взагалі — Країна Змарнованих Шансів. На випадковість тут покликатися не випадає: таким є логічний вислід хронічного провінціалізму. Провінція впізнає свій шанс як шанс лише по тому, як він стане минулим.
Я не замахуюсь у цих нотатках на теорію колоніального провінціалізму — хоча тема, безперечно, того вартує. Феномен провінції взагалі з’явився тільки в 19-му столітті, і ним тоді більше займалась література, ніж філософія, — знак, що для теоретичної концептуалізації він іще не цілком був визрів, — ну а вже в 20-му цю проблему перебили куди страхітливіші, «життєсмертніші» — тоталітаризму, маси і влади, — що пред’явили людському розумові свого роду «категоричний імператив»: не розв’язавши їх, не можна було змиритися зі своєю належністю до виду гомо сапієнс. Проблема провінціалізму на цьому тлі змізерніла й зачахла — що, як маємо добру нагоду бачити, аж ніяк не означає, буцімто вона вичерпалась. Мої понижчі міркування — досить-таки піонерська спроба виокремити підставові структурні ознаки провінціалізму як певного культурного типу: спроба приблизно описати симптоматику хвороби українського духу, не вганяючись особливо в її анамнез та етіологію.
Почну з прикладу. От уже рік виходить у Києві газета «Світ про Україну» — дайджест зарубіжної преси, в міру їстівна закришка, де всього потроху — від політичних коментарів та аналітичних статей до легковажних французьких анекдотів і світських пліток з життя «зірок». Географія підзаголовків справляє імпозантне враження: «Фігаро» і «Ле Монд», «Зюд-дойче Цайтунґ» і «Берлінер Цайт», «Таймс» і «Нью-Йорк Таймс», і «Лос-Анджелес Тайме», і «Файненшенел Тайме» — зх, і все то «тайме, тайме, тайме», він же «цайт», він же «тем-ло» — ви уявляєте собі вкраїнську газету, що називалась би «Київський (чи, припустімо, Закарпатський) час»? «Галицька Днина»? «Харківська година»? Врешті — не «самостійна»-"демократична"-"молода"-"нескорена"-і-яка-там-ще, а просто — «Україна сьогодні»? То-то й ба [16]. Але це так собі, як люблять казати старі галицькі панове, «заввага на марґінесі» — найцікавіше ж полягає в тому, що всі публікації з зарубіжних джерел подаються нашим «Світом про Україну» без зазначення дати, — причина, як неважко здогадатися, вельми тривіальна: за інформацію (читай «копірайт») у «світі» треба платити, і то повноцінні гроші, без дати ж вона — що харчовий продукт без терміну чинности: товар для жебраків! — проте мене наразі обходить виключно та обставина, що для української публіки, властиво, не складає жодної різниці, коли саме споживав «Нью-Йорк або Париж» ту чи ту новину — тиждень, чи місяць, чи п’ять місяців, а чи й рік (два?..) тому. «Сделайте милость, Осип Прокопович, не забегайте вперед! — як просив Шпак Опецьковського у безсмертній Квітчиній комедії півтораста років тому. — Я вам сказывал, что еще прошлогодних газет не читал, следовательно, не знаю, что в Европе делается». Як в око вліпив.
Так приходимо до невтішного відкриття: що наш спосіб переживання часу (одна з основоположних, а за Шпенґлером то й визначальна характеристика всякої культури!) за останні півтора століття не зазнав посутніх змін, залишаючись дефінітивне неєвропєйським, а точніше — позасвітовим, локальним, «до-Ґрінвічським». (Між іншим: чому Квітчин Шпак не читає газет синхронно, в міру їх надходження, а терпляче відкладає, аби потім проковтнути підряд цілу річну підшивку? Та тому, розтлумачує він, що так цікавіше: «Читая по прошествии года все номера вместе, я имею полное наслаждение знать, чем какое обстоятельство кончится. Например: кроме военних сражений, я люблю следовать за семейными делами Европы, и вот читаю, что такой-то принц женился; й пока вы, Осип Прокопович, мучитесь девять месяцев неизвестностью, я в тот же вечер узнаю, чем его молодая супруга разрешилася й как зовут новорожденное». Ось він, чітко зафіксований момент переходу свідомости історичної — в філологічну! Будучи, на своєму хуторі, ніяк не включеним діяльно, безпосередньо-житейськи у щільний подієвий потік хронометрованого газетами європейського часу — так що й сама Європа для нього наділена вартістю реальности не більше, ніж яке-небудь тридев’яте царство, — Шпак, по суті, ставиться до неприступного йому, «десь там» протікаючого життя як до літератури — перетворює його на літературу, чекаючи, аж доки його власний іманентний, самоправний перебіг не «вивершить сюжету» сам, представивши себе Шпакові в, сказати б, естетично викінченому, готовому до споглядання вигляді: доки непідвладне сучасне не зробиться минулим).
«Історія Європи, — писав Шпенґлер, — є витворена своєю волею судьба, індійська — мимовільна випадковість. У грецькому бутті роки не відіграють жодної ролі, в індійському — навіть десятиліття непомітні; а тут година, хвилина, нарешті, секунда сповнені значущости» [17]. Історія ж України, як і кожної колоніальної провінції, за останні шість з половиною століть є низка порізнених, більш або менш ефективних актів опору чужій волі; відповідно єдиного, цільного власного часопотоку українська культура не знає (цим, до речі, пояснюється і відсутність у ній наскрізної тяглости, повноцінного пе-реємства — свого роду «дискретність» традицій, підмічена нашими діаспорними вченими, від І.Мірчука до Г.Грабовича). Розуміється, село (до колективізації) жило при цьому за своїм циклічним часом, незмінним для всіх архаїчних аграрних культур, де важить тільки природний «почвірний колобіг» (О.Ольжич) пір року; розуміється, паралельно тривав (і триває!) відлік християнського, біблійного часу, запас якого від народження Христа до Страшного Суду невпинно «убуває»; розуміється, існував ще привнесений «московський (чи петербурзький — різниці не робить!) час», темпоральність також абсолютно неєвропейська, яскраво міфологічна (засадничий показник міфологічности — наявність першопоштовху, «початкової події» — Петровських реформ, Жовтневого перевороту, — що, раз «запустивши в рух» історію, залишається в ній «навічно» ["Ленин с нами"!] як неперебутня, постійно «повторюючись»: в оприявненні цього повтору — глибокий ритуальний смисл ювілеїв [династії Романових, Великого Жовтня] — для міфологічної свідомости в кожну річницю відзначувана подія немов «відбувається заново», — і для України, втягненої в цей час, також було винайдено «першоподію»: Переяславські угоди), — попошукавши як слід, можна б виявити і ще кілька способів переживання часу, різних соціальних ритмів, які хаотично співіснували й співіснують в українській культурі, перебиваючи один одного та накладаючись на себе навзаєм, — і коли вже порівнювати з Європою, то найближчою така «ритмічна роззосередженість» буде — до європейського середньовіччя, характерним для якого французький дослідник Ж.Ле Гофф якраз і називає множинність часів. У висліді ж такого «плюралізму» домінантою стає — тягуча, спокійна неквапність [18]: час, який російський медієвіст А. Я. Гуревич іменує «епічним», а по-нашому, мабуть, краще сказати — «чумацький». Що там у ньому важать хвилина, чи година, чи місяць, чи навіть рік! Наші годинники — без стрілок, як на полотнах С.Далі. Наші літаки не злітають «о першій нуль три» (я не жартую, я сама летіла таким рейсом із Рочестера до Чикаго!), а затримуються на дві години, і ніхто з пасажирів не жадає від авіакомпанії судовно відшкодувати збитки. Наш час заміряється — подіями, як у середньовічному соціумі (що й не диво, скоро сама історія є дискретно-подієва: сума порізнених моментів чину на тлі тяглої статики чужої волі), — так для Стаканчихи Тарасовни і її дочок у «Народному Малахії» М.Куліша революція почалась, «як салдати паркан наш спалили», і недарма хронологічна прив’язка зазвичай дається у нас, навіть у розмові, не до «такого-то дня такого-то місяця такого-то року», чим звичайно відкривається європейський роман 19-го століття (19-го — не 20-го!), а, як у древніх ірландських сагах — «се сталось, коли Конхобар, разом зі своїми найшляхетнішими воями, сидів в Елайн-Маху» («Народини Кухуліна»): «за Гетьманщини», «за царя», «за Австрії», «за Польщі», «за німців», — момент, чудово вловлений найтоншим, здається, зараз у нас побутописцем «совкової» дійсности Михайлом Скаліцкі, котрий так і починає свої повісті: «Діло було за Брежнєва», «Діло було за Андропова»… Вистачить просто зіставити ці два типи епічних «вводів»: з одного боку — «15 вересня 1840 року, близько шостої години ранку, пароплав „Місто Монтеро“, лаштуючись одчалити від набережної св.Бернара, випускав великі клуби диму…» (Г.Флобер), і з другого боку — через пів-тораста літ! — «Діло було за Брежнєва», крапка (а «за Брежнєва» — це, прошу собі пригадати, від 1964-го до 1982-го — разом вісімнадцять років як один день, отож нічого нас полохати греками та індусами!).
На кінець 20-го століття «західний» час подрібнено вже до рівня якогось нескінченного дробу з утікаючим хвостом — не випадковий цей знак ділення на електронному табло перед хвилинами й секундами: кожна мить! чверть миті! сота частка миті! — розбухає од значущости, погрожуючи стати вирішальною: світ-бо перемінний, як телеекран — не встигаєш добре приглянутись чи обмізкувати побачене, аж блим! — зображення перемикнулось, і нагода, що ось тільки-но сама була просилася тобі до рук, — вислизнула, щезла! (Телебачення — модель американської культури, і ново-прибульця «зі Сходу» воно попервах ошелешує саме темпом: мовною канонадою ведучих, блимним каскадом рекламних перебивок, владно нав’язуваною швидкістю життя! — а ще й до всього тебе безперебійно бомбардують звістками про те, що нового трапилося в світі за минулу годину [19], себто поки ти паркував авто, розмовляв по телефону й варив собі каву, тож, хоч-не-хоч, — безпосередньо, навіч, усіма змислами вкупі відчуваєш власну включеність у тісноту всесвітнього часу, який мчить, пориваючи тебе за собою, і, може, одна з найповажніших причин уже згадуваної невротичности західного суспільства є страх «не встигнути» — страх випасти з потоку; безробіття — тільки одна з форм цього випадання, найбільш наочна). Розуміється, це тримає підсвідомість у постійному нап’ятті, розуміється, це породжує в поспільстві численні, на сторонній погляд начебто безпричинні, «нервові зриви», а сексологи свідчать, що 70% мужчин на Заході страждають на передчасну еякуляцію, — так-так, і нема чого соромливо одводити очі, бо, з другого боку, найвища в світі чоловіча імпотенція та жіноча фригідність — «це ж у нас, у нас»: у колишньому СРСР-і, нинішньому СНД, чи як його там, так що вибір стоїть — між життям, хай і надсадним, і нежиттям, — то що ви пропонуєте? Махнути на все рукою й перевернутись на другий бік, як ми, по всьому видать, зробили в 1991-му році?.. Але ж — зацитую Джерома К.Джерома — «якщо Гарріс спатиме ще краще, то чи не вигідніше буде відразу померти і не витрачатися на харчі й помешкання»?
Кожного, хто якийсь час жив на Заході, по поверненні додому, в Україну, на перших порах переслідує ґротесково-фантастичне відчуття якоїсь сливе фізичної зміни середовища: так, ніби мчав на гоночному велосипеді автострадою — і раптом, чи то непомітно збільшилась сила земного тяжіння, чи в’їхав у невидиму в’язку речовину желеподібної консистенції, — ти крутиш педалі з тією самою енергією, а велосипед стоїть на місці! На всі твої новаторські пропозиції будь-що змінити — і зовсім же реалістичні, ось тільки руку простягнути — і зроблено! — тобі, покивуючи, відказують: «Треба буде подумати». І ще кажуть: «Як-небудь заходьте, порадимось». І ще: «Еге ж, у принципі можна б…» (причім «подумати» не означає вивчити питання чи зібрати інформацію, «як-небудь» не означає ні години, ні дня, ні навіть місяця, а «еге ж» не означає взагалі нічого). Так чому ж! так давайте ж! так зараз же! — галасуєш ти, а тобі на це: «Сделайте милость, Осип Прокопович, не забегайте вперед!» Гадаю, ті горопашні чужинці — «світові городяни», котрі, просіпавшись у нас таким робом рік-два, плюють, чортихаються й пакують валізки (звісно, не ті, що тут просто, як мовляли Тютюнникові герої, «латаються», в леґальний і нелегальний спосіб, — а ті, що шукають поля своїй ініціативі), — все-таки не мають рації, вбачаючи в цих драглистих реакціях звичайнісіньке небажання брати на себе відповідальність: воно, щоправда, й не зовсім без того, і тут якраз уже чисто радянський тоталітарний спадок — Ю.Липа в «Призначенні України» цитує спостереження кореспондента «Таймc» із 1937-го року, що радянські люди опановані доведеним до маніакального стану бажанням «ухилитися, уникнути якої-будь відповідальности» і «дбають про одне тільки — обережно ходити, нікого й нічого не зачіпати і — нічого не прагнути» [20]. В медицині це зветься захисною позою — вона розвивається під страхом болю, і певне залишкове «відлуння» цієї пози, звичайно ж, мусило заціліти, але не ним визначається, в кінцевому підсумку, українська недієздатність, а — багатовіковою невиробленістю звички до безпосередньої участи в процесі соціальної творчости! Всі оті «треба буде подумати» та «як-небудь заходьте», позбавлене видимого сенсу й цілі баріння — то, власне, рефлекторний відрух Шпака відкласти набік «гарячу новину» в таємній надії, що життя, з часом, якось «само» з нею впорається, силою своєї власної інерції «вивершить сюжет», — тільки вистигаючи й тверднучи, роблячись минулим, пропозиція (задум, ідея) поступово вростає в наше Озеро Мертвого Часу, — а відтак, стоячи на його березі, можна буде з приємністю оглянути новий кристалічний сколок, відчуваючи, як твоє існування побагатшало на ще одну справу… Не виключено, — хоч це вже тема для спеціальних психологічних досліджень, — що тут навіть неусвідомлена спроба заповнити порожнечу провінційного безподієвого скніння, затримавши «справу» «для себе»: гаразд, мовляв, ось зроблю я хутенько це, і он те, перероблю все чисто, і — чим жити тоді? Загайка в часі нічого не важить Для цієї свідомости, бо в ній нема західного страху випасти з часопотоку (нема звідки випадати!), а ось страх невідомости — страх чужорідного, він же страх нового, — розростається в ній до масштабів, які «психологічній Америці», з її безперешкодною всесвітністю, годі навіть помислити. На відміну від «них», «ми» життю — не довіряємо, тож єдиний приступний нам спосіб ним оволодіти — це зупинити, затримати, умертвити: для уявного маніпулювання.
Ось звідсіля бере початки наш славнозвісний, уже мимохідь спом’янутий вище як протилежність історизмові, «філологізм» — та «літературщина», котру В.Юринець іще в 1920-ті з повною рацією проголосив був «великим ворогом сучасної свідомости» [21]. Саме — сучасної, отже синхронної біжучому життю, збіжної з ним: тут, на наш погляд, він зазирнув далі, ніж Ортеґа-і-Ґасет, котрий так само вбачав у «філологізмі» виплід неєвропейської темпоральности [22], одначе вважав, що «цю ніби манію схоплювати все сучасне пінцетою минулого» філологічна свідомість успадкувала від античности — через класичну освіту («І тому філолог також сліпий щодо майбутнього. Він також дивиться назад і всюди дошукується прецеденту» [23]). Явище схарактеризоване слушно, але, якби справа була в самій тільки античності, воно не репродукувалось би в новітній історії з такою затятою силою власне в тих народах, що опинилися на периферії історичної творчости, в «позасвітньості» провінціалізму. Там, де властивою історією народу робиться — вимушено — історія літератури («вождями нації — поети», за далеко патетичнішою формулкою Є.Маланюка), — де, відтак, філологічна свідомість виходить за межі своєї компетенції, вона обов’язково проявляє з часом свою абсолютну життєву непродуктивність, ба навіть ворожість безпосередньому життю. За елеґантною дефініцією Фазіля Іскандера, дар філософа, письменника, взагалі інтелектуала є «дар випадання з життя із збереженням пам’яти про нього» («Человек й его окрестности»): тут схоплено відразу дві сутнісні характеристики філологічної свідомости — поруч із вже відзначеним пасеїзмом, перенесенням центру ваги на «пам’ять», на приступне естетичному спогляданню, в-собі-завершене минуле [24], ще й доконечну дистанційованість від життя, завдяки якій філологічна свідомість тільки й спроможна творчо себе актуалізувати, конструюючи, на противагу реальному світові, свій власний — в уяві (не забуваймо, бальзакове знамените: «Повернімось до дійсности — поговорімо про Євгенію Ґранде», — кинуте було у відповідь на скарги приятеля, що заплутався в якихось складних житейських тарапатах: психолог назвав би це ескапізмом, втечею від реальности). Розвиваючись як реакція на насильницьке відлучення від безпосередньо-практичного життєконструювання, літературщина перетворюється на своєрідну хронічну недугу національної свідомости: Шпак Квітки-Основ’яненка іще пам’ятає й пишається, Що його батько був бунчуковим товаришем, а через іспанських «христиносів і карлістів» ладен насмерть посваритися з сусідою, — за які кілька десятиліть він перероджується на Степана Демидовича Бовкала (з чарівної й незаслужено забутої «Дядькової хвороби» В.Самійленка) — «заможного хуторянина», вже безпросвітне ув’язненого в пастці вегетативно-вареничного існування, — і починає писати «малоросійські вірші» та мріяти про славу «самородка», — а ще трохи перегодом (у «Патріоті» О.Олеся), в образі ревного та «щирого» Кресала, вже ґвалтом витягає «несвідомого» Конопельченка з крамнички (де тому, між іншим, вельми успішно гендлюється) й криком кричить, аби тамтой «що-небудь писав» — хоч вірші, хоч оповідання, бо от, мовляв, помрете, «і вас спитають: „А що ви, добродію, зробили для рідного краю, для рідного народу?.. Якими віршами найбільше прислужились національній справі? В чім виявилось ваше українство?“ — коли ж спантеличений Конопельченко відмагається: „Вибачте, але мені в крамничку треба…“ -то у відповідь лунає: „Який же ви українець! Зрадник ви!“ Культуролог аплодує — процес „філологізації“ національної свідомости завершився, і українська провінція остаточно склалася на зрілий і повноправний культурний тип [25].
Це торжество „літературщини“ випадає порівняти хіба з наркотизацією свідомості: оскільки вся активність „філолога“ вичерпується в духові й до втручання в перебіг реальних подій ніколи не доходить, то, виходячи „в життя“ — найчастіше на громадсько-політичний терен, — „літературщина“ обертається яловою балаканиною, нескінченними велемовними засіданнями, Верховною Радою України, тоннами списаного паперу яко єдиним кінцевим продуктом (ну бо який же інший „намацальний“ результат годен добути „філолог“?), причому вся ця аутична діяльність цілковито поглинає учасників, даючи їм, по закінченню балаканини, відчуття зробленого діла: з соціальною творчістю, здатною безпосередньо впливати на життя великих і малих груп, самозамкнена філологічна свідомість просто не знайома.
Все вищесказане логічно підводить нас до зрозуміння задавненої вкраїнської культурної некрофілії — вживаємо цього слова, ясна річ, у сенсі фроммівському, а не медичному чи, Боже збав, совєтсько-проскурінському, себто маючи на увазі не оту переважно-пасеїстичну орієнтацію поточного культурного процесу на реставрацію колись „сконфіскованих“ вартостей (така-бо орієнтація на певному етапі була абсолютно необхідною), а недугу далеко глибшу й по-сутнішу, що нею зачеплено було й початки українського національно-культурного відродження в 19-му столітті. Перше, дошевченківське покоління наших „культурників“ — покоління харківських романтиків, Гоголя і Квітки, — при всьому його щиро-»нутряному", сливе що змисловому (на око, на вухо, на смак і запах), органічному українстві (основними параметрами якого залишалися здебільше прив’язаність до ландшафту, фольклору й кухні, та ще перечуленість щодо «минулої слави» — історії, бо в тій славі крився ґарант актуальних привілеїв «малоросійського дворянства»), — все ж таки без жодного інтелектуального опору прийняло імперський концепт Малоросії як такої, що «отжила свой век» (П.Куліш. «Михайло Чарнышенко»), так що навіть М.Драгоманов, як-не-як виходець із цього середовища, так і не здолав до кінця увірувати в її політичне майбуття. Відтак, попускаючи своєму «малоросійському сантиментові» у власних етнографічних студіях чи літературних вправах, ці мимовільні піонери нашого відродження не могли, хай несвідомо, не нітитися тим, що віддаються, властиво, любові до мертвого (найдраматичніших форм ця суперечність між стихійно живою любов’ю «до свого, рідного» та свідомістю безживности, скінчености її об’єкта набула у Гоголя — всі оті прекрасні небіжчиці, потопельниці, мерці, що встають з Могил, тощо, складаються, як спостеріг свого часу А.Синявський ["В тени Гоголя"], в ідеально типову клінічну картину — тільки що ніхто з російських а чи західних дослідників не завдав собі клопоту вникати в архетипально-підставові причини цієї, дедалі прогресуючої перверсії стеряного «хохлика»…). Цією вимушеною некрофілією відчутно заражена ціла новітня українська культура — не мною завважено, що українці, мовляв, уміють любити тільки мертвих, тобто культ мучеництва, і саме культ мертвого героя, пожер у нас усі ін- Ж ші форми світоглядової ідеалізації (крім однієї, про яку нижче). От уже понад століття подією чи не найбільш катарсич-ного національно-культурного значення в Україні стало залишається похорон (перевезення тіла Шевченка в Україну — похорон на Аскольдовій могилі полеглих під Кругами — перепоховання В.Стуса, О.Тихого й Ю.Литвина, — згадую лиш те, що вже ввійшло до календарів), причому якщо герой з якихось причин відмовляється лягати в домовину (згадаймо нестак давню історію з «покаянним листом» І.Дзюби!), громадськість чується скривдженою і, без перебільшення, духовно обікраденою (не знаю, чи спом’януть коли-небудь історики студентської жовтневої голодівки 1990-го, як, затамувавши подих, чекав тоді Київ на першу жертву, як переказувалися з уст в уста чутки про одного! двох! трьох! відвезених у реанімацію, але це було, було!). Передчуваючи близький загин, Л.Кисельов писав у 1960-ті:
«Неправда, будто вам нужны герои,
Вы травите живых, вам нужен труп!
Огромною и жадною толпою
Вы побежите к моему костру»,
- і не помилився: і він, і В.Симоненко, і Г.Тютюнник, і В.Стус, цілком безвідносно до суто літературної вартости ними сотвореного, складають у нас окрему рубрику «обожнюваних небіжчиків» (саме як небіжчики обожнюваних!), і посмертні премії (теж унікально-українське явище!), якими нині обдаровувано тих, кого за життя було обділено бодай псячим кутком, дуже гарно доповнюють картину [26]. Некрофіла, каже Е.Фромм, «сповнює глибокий страх культурних, силою самого духовного перед життям, оскільки тяжіння, потрапив розпізнати в чужинцеві життя, згідно з своєю сутністю, невпорядковане і неконтрольоване» [27], — а ось мертвий, додамо від себе, уже «нестрашний», бо прогнозований: не встане.
Інший аспект цього ж таки комплексу — то майже міфологічна влада «зацілілого», а точніше — того, хто пережив інших: феномен, у своєму класичному огляді вичерпно описаний Е. Канетті ухрестоматійній для духовної історії 20-го століття книзі «Маса і влада». «Зацілілий протистоїть купі полеглих як щасливчик і привілейований. Той факт, що він усе ще живий, а такої кількости інших, які щойно були поруч, нема, сам по собі вражає…. Почуття сили від того, що стоїш перед ними живий, властиво, дужче за всяку скорботу, це почуття обраности з-поміж багатьох, кого так урівняла доля. Якимось побитом чуєшся ліпшим від того, що ти ще тут…. Кому пережити таким робом інших вдається часто, той герой. Він сильніший. У ньому більше життя» [28]. В українській культурі, де число впливових діячів, котрим таланило дожити до похилого віку згідно з незмінною, від початків, логікою власної судьби, можна за останні півтора століття перелічити на пальцях і де проблема сутого виживання, елементарного збереження власної національно-культурної тожсамости була, либонь, таки центральною, фігура «того, хто пережив інших» (в кому, відтак, «більше життя»), викликає виразний побожний острах, що виливається, своєю чергою, в фетишизацію (позаяк фетишизація — одна з форм умертвіння; внерухомлення живого). Дві перші-таки, офіційно сканонізовані нашою, вже «вдержавленою», посткомуністичною культурою (в дусі чисто радянських традицій — через Президентську відзнаку) і тим ніби, проективне, поставлені на чолі її майбутнього (котрий має скластися) «пантеону безсмертних», постаті — Олесь Гончар і Ліна Костенко, — знов-таки, геть безвідносно до естетичної вартости їхньої продукції, — ідеально відповідають якраз вимогам до «того, хто пережив»: історія з «Собором» О.Гончара зняла в колективній свідомості з автора крицю радянсько-лауреатської «невразливости», зробила його «загроженим», «крихким», як кожен інший, у тому числі й ретроспективне — як представника того покоління, в якому полеглих було таки найбільше: подібно й унікальна, порівняно до решти «шістдесятників», виключеність Л.Костенко з «потоку перетворень» — ані в бік колаборації, до котрої в різних, у кого більш, у кого менш злагіднених формах, прийшла більшість літераторів її когорти, ані в бік дисидентства, котре було вже відвертим, на «пан або пропав» (найчастіше — таки «пропав»!), герцем зі смертю, — при збереженні сталої «загрожености», природно утвердила її в образі зацілілого-в-незмінності [29]. Що названий феномен не має нічого спільного з власне-літературою, найліпше доводить той прикметний факт, що будь-які, хай і найлагіднішим «туше» роблені, спроби літературної критики на адресу внерухомлених упокоєних в сталій (прибитій до «місця» Президентським нагрудним цвяшком) позиції, культурних героїв нового українського пантеону — сприймаються не більше, не менше, як зазіхання на святиню (досить згадати бодай колективного [!] письменницького листа у відповідь на один, хай би який там епатажно-некомільфотний, радіовиступ молодого поета, що зазіхнув був на священну недоторканість автора «Собору»). «Добре або нічого» — це, як відомо, не про живих; тож обидві, наявні в нас, форми героїзації — і культ мучеництва, і влада того, хто пережив інших, — є, по суті, проявами некрофільської настанови.
Доривчі пароксизми некрофільства як страху перед життям траплялись, на різних етапах історії, мабуть, чи не в кожній культурі (на гадку відразу навертається французький декаданс доби fin de siecle, російський «серебряньїй век» і, особливо разюче, — Іспанія початку століття, не в останню чергу отою впоєною естетизацією смерти й підготовлена до приходу режимів де Рівери та Франко: взагалі, справедливо буде ствердити, що не всяке культурне некрофільство спричиняє фашизм, але всякому фашизму передує культурне некрофільство), — але хіба в жодній іншій культурі ця настанова не розвивалась як вислід її історичної провінційности. З усіх, виявлених нами, типологічних ознак провінційности -а це, підсумуємо: 1) середньовічна темпоральність («плюралізм» і «дискретність» подієвого часу), 2) пасеїзм і «літературщина», або філологічна свідомість замість історичної, і 3) культурне некрофільство, — тільки ця остання становить справді серйозну загрозу для майбутнього національної культури, оскільки супроводить свідомість уже не просто провінційну, а — колоніально-принижену. Верґілій може прийти з провінції (звідки його майже сімдесят років тому виглядав був М.Хвильовий) — але з колонії він не прийде ніколи.
Задалеко у нас зайшло — внутрішній, іманентний процес «самолікування» розтягнеться, за помірно сприятливих обставин, на кілька поколінь. І коли я сьогодні пишу про «психологічну Америку» й закликаю своїх компатріотів до «світового горожанства», то, далебі, не лише тому, що мене притьмом палить жадоба міжнародного престижу для своєї культури — попри геть нелюдські умови розвитку, таки, бачить Бог, того престижу достойної, — а насамперед тому, Що це потрібно нам самим — для зруйнування проклятої «Картагени», котра століття за століттям точить і точить українську культуру зсередини, немов к’єркеґорівська «недуга-на-смерть».
Ця Картагена мусить бути зруйнована.
-------------------------------------------------------------------------------------
ПРИМІТКИ
* Надруковано в ж-лі «Сучасність». 4.9. 1994.
[1] Шпенглер О. Закат Европы. — Новосибирск: ВО «Наука», 1993. — С.72.
[2] Берберова Н. Курсив мой //Октябрь. — 1991. — №9. — С.188
[3] Шерех Ю. Над озером. Баварія. Триптих про добу, про мистецтво, про провінційність, про призначення України, про голуби і інші речі //Друга черга: Література. Театр. Ідеології. — Сучасність, 1978. — С.363.
[4] Не втримаюсь від коментаря: найстаріша і найбільша в світі нью-йоркська підземка — немале випробування для гостей міста, і недарма автори «хоррор-фільмів» облюбували її за місце дії наийкривавіших сцен, головне ж — це «черево Нью-Йорка» є притулком для всіх гатунків суспільних покидьків, здебільшого наркоманів, котрі нерідко виповзають із шахт — покуняти на світло електричних ламп, зрештою не зачіпаючи пасажирів: нарікання нашого поета, що ніхто, крім двох синів Країни Рад, не кинувся підіймати такого розпростертого бідолаху, вельми нагадують відомий анекдот, де герой скаржиться на загальне безкультур’я, бо, мовляв, учора на похороні, коли заграла музика, ніхто, крім нього, не здогадався запросити вдову до танцю… Тут цікаве не саме по собі нерозуміння реалій чужої дійсности (воно природне й виправдане), а — цілковита відсутність до цієї дійсности питань: все витлумачується згори, у межах власного, «привезеного з собою» досвіду — відтак цей останній не має жодних шансів розширитись (як писав Сенека в листах до Луцілія, «чому ти дивуєшся, Луцілію, що мандрівки тобі не допомогли, адже всюди за собою ти возив себе самого»). В наведеному випадку (чи мав він місце насправді, чи є виплодом авторської фантазії, то вже неістотно) не просто «возив», а й «накидав» іншим — а це вже провінціалізм радше злоякісний: московського штибу (саме так «вчила нас Вітчизна-мати» — ота, що трясе мечем на Правому березі Дніпра).
[5] Аби читач, бува, не запідозрив автора в бракові патріотизму, спішу застерегтися, що мені також добре знайома «туга за батьківщиною», і найгостріші її приступи я переживала не де, як удома, — чуючи, наприклад, як бабця запопадливо ламає язика, силкуючись балакати з рідним онучам «по-руські», або проїздячи через вигибаючі села, — так що до заздалегідь оплаченої безпредметної (НЕ за конкретними людьми й місцями), загальниково-командировочної української радянської ностальгії я живлю стійку й переконану недовіру
[6] Фромм 3. Искусство любить //Душа человека. — М.: Республика, 1992. -[С.140.
[7] Фромм 3. Искусство любить. — С.142.
[8] Хвильовий М. Думки проти течії //Твори: У 2 т. — Т.2. — К.: Дніпро, 1991. — С.468.
[9] Хвильовий М. Думки проти течії. — С.468.
[10] Донцов Д. Дух нашої давнини. -Дрогобич: Відродження, 1991. -С.53–54.
[11] Ортега-і-Ґасет X. Бунт мас. — Нью-Йорк: ООЧСУ, 1965. — С.108.
[12] Характерно, наскільки в істоті своїй «орвеллівська» є ця ідея «третьої супердержави» — єдино-бо втрьох Євразія, Остазія й Океанія, чи то пак США, СРСР і об’єднана Європа з приналежними сферами впливу здатні були навічно замкнути — в безрухові світовий баланс по-різному тоталітарних політичних режимів.
[13] Американцям, котрі нарікають на тотальний невротизм свого суспільства, легко заперечити, що в умовах такої нещадної інформаційної навали, якій вони піддаються цілоденне, українець би просто не вижив — безугавні, через мас-медіа, докладні звіти про темпи екологічної катастрофи, «тепловий ефект», зростання числа ракових захворювань, масове поширення підпільних сатаністичних сект, аварії на військових підприємствах — усе з «картинками»! — наклавшись на нашу безглуздо виснажливу боротьбу за існування, спричинили 6 щонайменше різкий підстриб угору кривої самогубств… Довіра життю передбачає в засновку мужність знати — хоча на практиці спрацьовують, звичайно, механізми психологічного захисту.
[14] Дві абревіатури на ознаку «першого» і «другого» сорту американців: WASP (оса) — white, Anglo-Saxon Protestant (білий, англосакс, протестант) і PIGS (свині) — Poles, Italians, Greeks, Spanish (поляки, італійці, греки, іспанці).
[15] Дурного ляха (англ.).
[16] Прим. 1999 р.: і за минулі роки становище мало що змінилося — спроба завести свій «Час», він же «Тайм», скінчилась цілком безславно, а вкраїнське пресове «Сьогодні» — мабуть, невипадково — обізвалося по-російському…
[17] Шпенґлер О. Закат Европы. — С.200.
[18] Докладніше про це див.: Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. — М.: Искусство, 1972. — С.84–138.
[19] До речі: для нашої журналістики, котра «по-чумацькому» частує реципієнта телерепортажами з минулорічних музичних фестивалів, а читачам газети «нічтоже сумняшеся» обіцяє «надолужити» (?!) тижні вимушеного тієї газети невиходу (просто фантастика якась, машина часу!), годилось би все-таки винайти свою спеціальну назву — бо це, в кожному разі, не журналістика в західному сенсі слова.
[20] Липа Ю. Призначення України. — Львів: Просвіта, 1992. — С.35.
[21] Юринець В. З нагоди нашої літературної дискусії //Комуніст. — 1926, 18 квітня.
[22] «Це просто неповне відчуття часу: спаралізоване щодо майбутности і гіпертрофоване щодо минувшини Ми, сучасні європейці, навпаки, зорієнтовані на майбутнє і найосновніший вимір часу починається для нас „потім“, а не „раніше“» (Ортеґа-і-Ґасет X. Бунт мас. — С.127).
[23] Ортеґа-і-Ґасет X. Бунт мас. — С.127.
[24] Принагіднo вкажемо, що ця пасеістична настанова відбилася навіть і в жанрово-видовій структурі нашої культури: так, існує феномен українського історичного роману — і практично немає бодай остільки ж зрілого феномену української фантастики (і Винниченкове, і Бердникове «прожектьорство» ідейно доволі благеньке й навзагал цілком дається описати колом мрій про «голубу людину» — класичного українського реформатора всіх часів Малахія Стаканчика): фантастика — є жанр прогностичний, а щоб зазирати в майбутнє, хай і жахне, треба мати ту одвагу довіряти життю, яку в нас востаннє продемонструвала чи не Лесина Кассандра; характерно, що елементарне повернення кудьтурної пам’яти (т.зв. «забутої спадщини») ми похопились були назвати «відродженням», тоді як відродження передбачає насамперед зародження, на підставі гальванізованих пластів минулого, нових продуктивних тенденцій.
[25] Інша справа, що майже відразу почалося розгортання й опозиційного культурного руху — «Європа» проти «Просвіти», Хвильовий із його радше інтуїтивно-емоційними, ніж теоретично сконцептуалізованими ескападами проти «назадництва» — а останнє ж є не що інше, як той самий пасеістичний відшук прецеденту, байдуже, у власній чи в «запозиченій» традиції, — Донцовська, дещо припізнена (услід «занепадові Європи»), апологія активного, пасіонарного життєтворення, по Другій світовій війні — МУР, вивчення естетичної й культурософської платформи якого щойно розпочинається, — всі вони, на різні лади й різними дискурсами, обстоювали одну й ту ж, безкомпромісно висловлену «мурівцем» Ю. Шерехом, тезу: «Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована», — одначе цю культурну течію ми полишаємо на боці, нас-бо цікавить типологія провінціалізму, а не історія рефлексії над ним.
[26] Гірко й боляче читати в спогадах про Стуса, писаних М.Хейфецем — євреєм, котрий «поверх бар’єрів», мовнних і етнокультурних, силою самого духовного тяжіння потрапив розпізнати в чужинцеві постать, якою згодом мірятиметься доба: «Хай пробачать мені українці…, тільки радітиму, якщо помиляюся Але в зоні в мене не раз виникало почуття, що мало хто з них розуміє, який визначний поет живе серед них у наш час» (Хейфец М. «В українській поезії тепер більшого нема…» //Не відлюбив свою тривогу ранню… Василь Стус — поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії — К.: Укр. письменник, 1993 — с.285). Щоб українці — як гуртовий реципієнт — почали це розуміти, Стус мусив померти: звучить макабрично, але хіба не макабричною є вся наша дійсність?
[27] Фромм Э. Душа человека. — С.32.
[28] Канетти Э. Из книги «Масса и власть» //Человек нашего столетия. — М.: Прогресc, 1990. — С.419.
[29] Уточню, що в даному випадку мене не обходить не цілком чистий політичний підтекст цього витворення «нового офіціозу» — підтекст, безумовно присутній, бо ясу нашим «зацілілим» складають, як-не-як, навпростець причетні до недавнього нищення культури, тож предмет їхнього державного вибору має не надто «зривати очі» своєю вчорашньою «потойбічністю» — колишні зеки для цього не надаються. Втім, це вже проблема, сказати б, посткомуністичного етосу, мені ж, ідеться про «колоніальних кумирів» як явище загальнокультурне: як закономірне породження довготривалої боротьби за існування.
