Оксана Забужко / «ПСИХОЛОГІЧНА АМЕРИКА» І АЗІАТСЬКИЙ РЕНЕСАНС АБО ЗНОВУ ПРО КАРФАГЕН (початок)

«Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована.

Або ми знайдемо свій ритм у нашу функційну добу, або нас не стане»

Ю.Шерех. 1948 р.

Відомо, що американці не знають географії: близько 30% випускників середніх шкіл США неспроможні показати на мапі свій власний континент. Коли перший шок, викликаний цією інформацією, пересідається, починаєш міркувати розважливіше, sub specie aeternitatis: справді-бо, пересічну — нормальну! — людину, скільки світ стоїть, обходять насамперед події на її «кутку» (в її окрузі, містечку, кантоні і т.д.) — практика комуністичних держав показала, що ніякими масовими мітинґами протесту проти агресії ізраїльської вояччини та злочинів чілійської хунти, скликаними на фабриці «Червоний панчішник», не привчити робітницю «Червоного панчішника» мислити у всесвітьо-історичних категоріях: і на мітингу її думка ширятиме не вздовж західного берега річки Йордан, не над майданами Сантьяґо, а десь між поблизьким гастрономом, де треба буде купити сосисок на вечерю, та Дитсадком, звідки по праці доведеться забирати дітей (додаймо, що в цьому був єдиний шанс нашої панчішниці зберегти свою психіку здоровою!). Це — людське, це вічне; в свідомості нормального індивіда, якщо тільки він не політик, не бізнесмен-міжнародник і не часто подорожує за кордон, географію успішно заступає топографія, і чому би мало бути інакше?

Раз прийнявши це твердження за відпровідний пункт, убезпечуєш себе від типово українського «неврозу невизнання» — принаймні не ґзишся, як ужалена, щоразу, коли де-небудь на середньоамериканських широтах добродушний Мак з автозаправки, почувши, що ти з України, привітно питає: «А де це?» Зрештою, якщо вдуматися, то й за нашим «неврозом невизнання» часто-густо криється своєрідний «хутірський комплекс» — пригадую, як колись у глухому карпатському селі балакуча літня жіночка цілковито замучила мене нескінченною історією, де фігурував якийсь «Місько з Замаґорова», і яка вона врешті була щиро шокована, виявивши, що я зроду-звіку про того славного Міська не чула… Хутірська свідомість (назвімо її так) не лише топографічна — вона замкнуто-еґоцентрична — і, хоч як парадоксально це може прозвучати, «по-радянському» вперто моністична: навіть визнаючи існування якогось іншого соціуму за межами свого хутора, вона ніяким побитом негодна вмістити думки про його інакшість, а просто моделює собі цілий світ за зразком рідного хутора (кожен мусить міркувати, як я, — кожен мусить знати Міська з Замаґорова).

Цей комплекс наївної гуцулки в’ївся в нас, упродовж тривалого історичного часу заблокованих проблемою власного етнічного й культурного виживання-самозбереження, далеко глибше, ніж видається попервах. Коли поважний віком і становищем український літератор, вітаючи в стінах київської Спілки італійську письменницьку делегацію, автоматично переходить на єдину приступну йому, крім рідної, мову — російську, — попри самоочевидний факт, що гості не знають її так само, як і української, і що цим він тільки додає клопоту перекладачці, змушеній здійснювати подумки подвійний переклад, — він демонструє не що інше, як власне означений комплекс: звикнувши, що в межах радянського «хутора» російська функціонує як мова міжнаціонального спілкування, нічтоже сумняшеся поширює закони хутора й на Апеннінський півострів. Коли американський професор літератури (котрому траплялось інтерв’ювати Борхеса, Мілоша й Вейнтрауба, але ніколи не траплялось мати до діла з чим-небудь радянським) бере — через перекладача — інтерв’ю в української поетеси й, з’ясувавши, що за Радянської влади на Україні існувала Спілка письменників і писати по-українському не заборонялося, допитується, в чому ж полягав утиск української літератури, а у відповідь, крім вияву неартикульованого обурення, дістає тільки: «А ви в нас бували? Ні? Воно й видно!» — після чого тема виявляється закритою, — то це також більш ніж симптоматично. Як і гуцульську селянку, нашого інтелігента глибоко вражає, що хтось може не мати зеленого поняття про речі, які складають зміст його життя, — і так самісінько, як гуцульська селянка, він виявляється абсолютно неспроможним розтлумачити чужинцеві, умовно кажучи, «хто такий Місько з Замаґорова»: щоб пояснити сторонньому явище, в межах мого «хутора» самоочевидне, я мушу сам від цього явища відсторонитися, стати на точку зору співрозмовця чи, як писав М.Бахтін, «у позицію позазнаходження», а якраз такою позицією замкнена на собі хутірська свідомість принципово не володіє. Так непролазний монізм робить її безнадійно й трагічно неконтактною — позбавленою артикульованого голосу.

Це — той ментальний спадок, із яким нині незалежна Україна поволеньки, через силу сяк-так видибає на міжнародну арену. Навряд чи є рація збавляти зараз дефіцитний папір, зайвий раз розводячись над доглибними витоками нашої насильницької провінціалізації — вона-бо, хоч і особливо ефективна в умовах радянської тоталітарної імперії, почалася не за Радянської влади й тривала не одне століття. В самому розпалі української «оксамитної революції», в пору кількасоттисячних мітинґів, п’янливих демаршів під жовто-блакитними прапорами й натхненних гуртових співів на нічних майданах — у 1990-му році, — промайнула була непоміченою колосальної історичної ваги ювілейна дата — за 650 літ до того, в 1340-му, в Галичині помер, отруєний своїми-таки боярами, останній легітимний спадкоємець української княжої династії — Юрій-Болеслав з Романовичів. Галицько-Волинське князівство, роль якого в формуванні унікального обличчя української цивілізації нам ще тільки належить оцінити, припинило своє існування. Звідтоді українська державність, попри яскраві звершення козацької доби й героїчні надсади вісімнадцятого року, так і не потрапила сягнути зрілих, уповні розвинених і самодостатніх форм — навпростець би сказати, упродовж шести з половиною віків (!!!) Україна перебувала в статусі східноєвропейської провінції — то польської, то російської (частинне ще й австрійської), але провінції — безперечно. Якщо в цих умовах — ціною колосальних жертв, моторошно марнотратних розкидань безцінним людським матеріалом, а головне, ціною титанічних зваг тих самотніх праведників, котрих ніколи не бракувало во спасеніє українського Содому, — ми на кінець 20-го століття таки примудрилися зберегти свою національну тожсамість, то сталося це всупереч усякій логіці історії — єдино тому, що 650 років українського провінціалізму (страшно здумати, скільком поколінням вони ще дадуться взнаки!) були одночасно й 650-ма роками безупинної й виснажливої для духу боротьби з провінціалізмом, боротьби, в якій здебільшого марнувалися наші генії, змушені, замість писати свої Дев’яті симфонії та «Уллісів», правити газетні коректури й укладати посібники для недільних шкіл, — але внаслідок якої ми все ж здобулися на власну, і то несогіршу, культуру — от тільки біда, що нікому не знану, в тому числі й нам самим…

І все це вже було — такий самий розпач уже переживався українською інтеліґенцією понад 70 років тому, коли Україна вперше в цьому столітті випорснула була на поверхню світової історії. Щоб пересвідчитися в цьому, досить перечитати Тичининське «Замість сонетів і октав»:

Тільки що почали ми землю любить, взяли заступа в руки, холоші закачали…

- ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура!

Якісь цибаті чужоземці покурювали крізь пенсне.

А навколо злидні — як гудина, як гич! А навколо земля, столочена, руда…

Тут ходив Сковорода.

«Іспит»

Тут справді ходив Сковорода — і Леся Українка, і Курбас, і Куліш, і той самий Тичина — можна було б додати ще імен, але декорації нашого почування це не змінить — хіба що гудиння, вражене радіацією, вимахало ще вище, та й до заступа щось не вельми тягнуться відучені від замашної праці руки, а так — усе по-старому: тільки столочена земля пам’ятає ходу велетнів, а щодо того, «чи єсть у нас культура», ми й самі ще не дуже впевнені… Надто довго нам було втовкмачувано, що її нестак-то вже й «єсть», тож тепер, по-сковзуючись на власних історично нажитих комплексах, ми квапимося розвернутись на діаметрально протилежну позицію — і, з ґвалтом і криком, гірко осміяними ще у Шевченка, проголошуємо (здебільшого, правда, на украіністичних форумах, тобто самі ж себе й слухаючи!), що в царині культури можемо «дуже багато дати світові». Тут уступає в дію ще одна злуда, точніше, підміна понять: між «маємо що дати» (потенційно) і «можемо дати» (реально) пролягає така страхітлива відстань, аж в очу темніє. Навіть не відстань — неміряне поле, причому заміноване.

Ось його й хотілось би обійняти не скаламученим жодними ілюзіями зором.

Сконструйований тут мною образ «світу» матиме в основі — як уже, певно, здогадався читач — Америку: не тому, що цю країну я, смію вважати, трохи знаю — і, по щирості, таки люблю, а це далеко не остання річ, коли заходить про моральне право будь-що оцінювати чи судити, — і не лише тому, що, викладаючи по американських університетах екзотичний курс під назвою «Ukrainian Culture and Civilization» (у навчальних програмах він значиться в одній рубриці з «Фольклором Чорної Африки» та «Жінками в латиноамерикамських літературах»), співпрацюючи з американськими перекладачами слов’янських літератур та вештаючись «у манжетах» по їхніх численних літературних форумах із виступами на понуро-монотонну тему «Єсть у нас культура!», — потрапила здобути певне уявлення, як і наскільки та культура сприйнятна для американської ментальности. Йдеться про більше. Годі заперечувати, що ціла та міфологема «світу», котра владає нашими умами, є виразно американоцентрична, тож збагнути дійсну Америку, відбитися в цьому дзеркалі — значить насамперед зрозуміти самих себе.

Цікаве, далебі, відчуття — коли де-небудь у Стейт-Коледж, штат Пенсільванія, вмикаєш телевізора й бачиш на екрані рідний Майдан Незалежности! Камера «обмацує оком» ряди, де торгують сувенірним мотлохом, книжками, дитячими лахами; проноза сі-ен-енівець випитує в новітніх Секлит Лимарих, що вони думають про нинішню економічну ситуацію в Україні, — давно не чуті звуки милого серцю київського суржику перекриває синхронний переклад: поки що кепсько, але, може ж, буде ліпше… «Откуда! — з розмаху вганяється в кадр „опозиціонерка“ — сердита, трошки вульгарна блондинка в яро-фіолетовій куртці: — Откуда вам лучше возьмьотся, ждіте, і так всю жизнь прождалі!» — синхрон не встигає за нею, але дівуля з тих, що скрізь самі за себе постоять, — переходить на ламану англійську (о де ви, Нечуї й Старицькі нинішніх київських перекупок, непереможних маркітанток «катастройки», обсмалених польсько-турецькими торжищами праправнучок славних подільських бублейниць — уже без мови прабабціної, але ж, хай йому абищо, дух, дух зацілів, отой, що — «цілим базаром на мене напали, то ледве одгризлася»!). Погано в нас, — переконливо сповіщає дівуля з екрана (крупний план) американському глядачеві. Дуже погано. Чи на щось сподівається? Безнадійний змах рукою, — і падає остання, енергійна й вимовна фраза, котрою й кінчається цілий репортаж: «Ай вонт ту гоу ту Амеріка!»

За цим — не лише протяг, сколихнутий в українському суспільстві невгаваючим, від 70-х років, єврейським екзодом до Штатів і відповідною «Брайтон-бічівською» субкультурою. Сьогодні в нас «ту гоу ту Амеріка» (не назавжди, Боже збав, але бажано на чимдовше!) не хочуть, схоже, хіба геть зацьковані життям люди. Дипломовані архітекторки й музикантки, спродавши все на світі, щоб купити квитка на літак, мчать через Атлантику за няньок-помивачок до багацьких родин; україномовні гуманітарії обжили на правах безкоштовного готелю довготерпеливу діаспору (надзвичайно зручно, «і замужем, і вдома» — і в Америці побував, і ніби з хати не виходив, усе між своїми, — тільки замість купонів, спасибі, доляри)… Що ж, багатство завжди притягує до себе злидні, як магніт ошурки, — покійник марксизм явно недовчив нас, що на багатих і бідних поділяються не лише люди, а й країни, а відтак бідак із «багацьким» паспортом стоїть не набагато гірше за багатиря з паспортом «злидняцьким» (може, наприклад, помінявши в Борисполі свою мізероту на купони, сипати на Хрещатику грішми, наче місцевий король рекету), тож у своєму потягові за океан ми аж ніяк не самотні — американським раєм снить ціла «повстала, гнана і голодна», вигулькнула на руїнах Берлінської стіни пост-комуністична Європа, і з криком «Посторонісь!» пролітає через нашу територію (тобто повітряний простір) московська птіца-тройка — а ще й до того, прошу пам’ятати, в довжелезній усесвітній черзі на нью-йоркський рейс усі «пост-коммі» стоять «крайніми»: нас давно випередив третій світ! Кажу, певна річ, не про числом неміряні армії латиноамериканців — найдешевшої робочої сили, що запрудила собою американські міста, впроваджуючи в побут іспанську ледь не на правах другої мови, і не про сердешних кубинців чи гаїтян, котрі раз у раз нелеґально перетинають кордон, а потім їх — от же ж невигода! — доводиться відправляти баржами назад додому — телебачення полюбляє такі сюжети, гляньте, ось їх — так і кортить написати — вантажать: похмуpі чорні обличчя — кремезні, на всяку працю згідні молоді мужчини, їхні мовчазні жінки в строкатих бавовняних сукнях, сплакані кучеряві діти, задля яких вони це все й затівали, — куди їм тепер?.. (Подивишся й зітхнеш: ні, ми таки не най-нещасніші на світі!). Але є й інші вектори, що тягнуться до США з Азії: американські університети обсаджені десятками тисяч китайських і корейських студентів, по фізичних та хімічних лабораторіях кує свої докторати дуже-таки помітна індуська еліта — цих уже не голод гнав з місця! Щоразу, знайомлячись із такими людьми, я з професійним кретинізмом, гідним соціолога, наводила балачку на одне й те саме питання: чи збираєтеся повертатись до Індії (Китаю, Південної Кореї…)? Більшість нібито збирається — але тільки з часом, зробивши кар’єру в США. Ось за ким рветься стати в чергу бідна Східна Європа — і ми в тому числі.

Ай вонт ту гоу ту Амеріка! По що — по гроші? За 5 дол. денно на полуничних плантаціях чи, як підрядились були ошукані київські дамочки, за 150 дол. місячно до чужих каструль? Неправда — такі гроші можна тепер робити в Україні, не перетинаючи кордону. Не по те тягнуться українці й поляки, хорвати й румуни, корейці й бенгальці зі своїх — у кого більших, у кого менших — злиднів (Японія, до речі, багатша від Америки, і з Азії до неї їхати ближче…). Вдоволеність життям, як доведено психологією, забезпечується не тільки «гігієнічними» чинниками, як мир і достаток (кому не в пам’ятку улюблена ідеологічна колисанка брежнєвської доби: «Только бы не было войны»!), але й чинниками «мотиваційними» — перспективами професійного зростання, змістом праці (як писав Екзюпері, «каторга не там, де працюють кайлом, вона жахлива не тим, що це важка праця, — каторга там, де удари кайла позбавлені глузду, де праця не єднає людину з людьми»), нарешті — і це чи не головне — простором для вільного вибору, спектром можливостей вибору — кар’єри, роду занять, місця проживання, та навіть і подружжя (коли «Иваново — город невест», то який вже тут вибір!). Для окремо взятої живої людини різниця між провінцією — хутором, з одного боку, і центром — світовим містом — «світом», з другого, вимірюється саме обсягом можливостей, і то на всіх рівнях. Якщо на одному кінці цього спектра — можливість вибрати ресторан для вечері з друзями («Яку кухню ви волієте?» — питання, що незмінно заганяє в глухий кут новоприбульця «зі Сходу») або телеканал для перегляду (у США їх понад 70, і хоч більшість, звичайно, розважальні, але не брак і спеціалізованих — інформаційних, релігійних, науково-популярних, політичних, інтеліґентсько-культурологічних і т.д.), то на другому кінці — можливість вибирати собі біографію, конструювати собі життя до любої вподоби. Наскільки відносна ця можливість, зараз не говоримо — важливо, що в люмпен-країнах її взагалі зведено до мінімуму. Комуністична система особливо постаралася під цим оглядом: більш кастового, чи радше станового, суспільства за наше навряд чи годні вимислити собі найзагарливіші ісламські фундаменталісти, — кожен громадянин від народження, як кінь у кераті, опинявся в соціальне приналежній йому колії, із якої — ані руш і про яку ніхто не питався в нього, чи вона йому відповідає. Відтак наше, «пост-комівське» «Ай вонт ту гоу ту Амеріка» — це підігріта страхом змарнуватися туга молоденької провінціалки, змушеної щовечора прогулюватися по тій самій «стометрівці» й споглядати ті самі обличчя, — туга за світом, де «щось відбувається», де не ждуть перемін, а творять їх самі, — «Тож дайте мені шанс, о дайте мені шанс!» — як закликає солістка львівського гурту «Пліч-о-пліч», котрий і «видав» нам цей «символ доби»: образ провінціалочки, що мріє потрапити на конкурс краси («Нудне життя залиш — чекатиме мене Нью-Йорк або Париж»). Честь і слава недорослому українському рокові — він справно діагностував те, чого ще не добачили високочолі інтелектуали. І львівську консерваторку, котра роками снидіє в Філадельфії по чужих кутках, і калькуттського математика, прилаштованого родичами до університету в Алабамі, де він, хутко засвідчивши небуденні здібності, здобув пост-докторський «грант», гнала з місця не так потреба в долярах, як надія на отой єдино-неповторний шанс, що його негоден забезпечити своїм громадянам ані третій, ані колишній «другий» (а тепер уже, либонь, четвертий) світ. І коли український художник, український композитор, український скрипаль, усі — зірки першої величини, роками туляться з ласки єдинокровних братів по «апартментах» Нью-Йорка, Вашингтона, Детройта, лічачи кожен цент і з несамовитими труднощами опановуючи англійську, то це може означати тільки одне — що в рідній культурі вони почувалися так само припнутими на ланцюгу двістікротно переміряної «стометрівки», як і бідна галицька лялечка в своєму Самборі чи Дрогобичі.

Так, є «світ» — і є провінція. Багатство можливостей — і відсутність перспектив. Найприкріше, що ці поняття універсальні: провінція — феномен не лише геополітичний, а й духовно-культурний. Прошу зрозуміти мене правильно: це в жодному разі не означає, нібито культурні вартості, творені в Україні чи Болгарії, в арабських країнах чи в Південно-Східній Азії, наперед приречені якісно поступатися тим, що продукує «Нью-Йорк або Париж». Нічого подібного. Але це означає, що вони приречені залишатися на периферії функціонування світової культури (прошу читача запам’ятати цю чергову міфологему — «світова культура»: нижче я спробую її трохи прояснити), — що в них, народжених у люмпен-країнах, і сфера обертання, і шанс (ах, знову цей шанс!) на міжнародне визнання не-по-рів-нян-но менші, ніж у «щасливіших» — ближчих до осердя світової цивілізації за «місцем народження» — продуктів культури. Звичайно, це до сліз несправедливо, але хто здоровий на розум наважиться в кінці 20-го століття твердити, ніби ми живемо в справедливому світі?..

Сьогоднішня столиця цього світу — чи, точніше, західної цивілізації, котра все ще цим світом урядує (дарма що врядування її помалу, але невхильно добігає кінця), — то Нью-Йорк, рішуче й однозначно. Точнісінько так сто років тому — та ще й у перших десятиліттях нашого віку, до Другої світової війни включно, — цю місію «столиці світу», або, за Шпенґлером, «світового міста», виконував Париж, випромінюючи навсібіч, у найвіддаленіші закутки цивілізації, концентричними колами владний формотворчий імпульс, що проникав у всі сфери життя, а «на місцях» звичайно «застигав», роблячись каноном («Париж» української культури того часу, з її неусвідомленим, відруховим, наче в рослини до сонця, потягом «туди» — від «натиральних хранцюзьких маньор», якими марила в Києві на Подолі трагікомічна Проня Прокоповна, і до припізнілого імпресіонізму паризьких полотен О.Мурашка, впливу А.Франса й Мопассана на В.Підмогильного і, в двадцяті-таки, врешті сконципованого М.Рильським тужного зітхання роздвоєної на «тут» і «там», на яв і мрію провінційної душі:

«Ти випив самогону з кварти

І біля діжки в бруді спиш, —

А там десь голуби, мансарди,

Поети, сонце і Париж!»

- то, між іншим, неомильна прикмета не так загумінковости, як усе-таки органічної — хай і на «марґінесі», бочком — включености цієї культури до осяяного «світлом світу», новітньочасним Градом Земним, культурного кола). Шпенґлер, керований інстинктивною, суто німецькою відразою до «світового міста» за те, що воно затлумило собою культуротворчу «провінцію» (мало яка культура, крім німецької, є така суголосна українській своєю любовно плеканою «містечковістю»!), при всіх слушних і безжально-тверезих заввагах на адресу цієї «нової форми історії», недооцінив одну надзвичайно плідну саме під культурним оглядом функцію «світового міста», ту, котра нині набуває для нас першочергової ваги: функцію посередництва в міжкультур-них комунікаціях. Навряд чи в 1920-ті в закапелку Європи, на сторінках київського «Життя й Революції», з’явились би переклади оповідань «американського журналіста Ернеста Гемінґвея», якби тамтой мешкав тоді не в Парижі, а «десь у Мічігані», і те, що «с Тбилисской Казанская Академия переписывалась по-французски», також було виявом цілком адекватного духові часу перебігу наукового процесу. «Світове місто» вмент універсалізує втягнений у його орбіту культурний продукт — в цьому, і тільки в цьому сенсі можна погодитися зі Шпенґлером, що воно «означає космополітизм замість „вітчизни“ [1], бо ж сам продукт при тому — нота бене! — зберігає свій „національний паспорт“: парижанка Гертруда Стайн продовжувала собі залишатись американською письменницею, як С.Вальєхо — перуанським поетом, і німці Г.Арп та М.Ернст, роками живучи в Парижі, „тусуючись“ у гуртку Аполлінера — Жакоба — Делоне й виставляючись у галереї „П’єр“ укупі з французькими сюрреалістами, зовсім не зраджували німецькій культурі (одна з причин, чому Москва, при всіх її гарячкових претензіях на роль ідеологічного Центру, на який „з надією дивляться трудящі всього світу“ [Сталін], не змогла стати „світовим містом“, полягає власне в її органічній „закритості“, нездатності до будь-яких форм симбіозу, в жадобі моментально всисати в себе, перетравлювати-»русифікувати" всяку чужорідність: Довженко, перебравшись до Москви, автоматично робився російським режисером [і значиться таким в усіх авторитетних західних довідниках!], а трагічна доля тих європейських комуністів, котрі втікали від гітлеризму до Москви, може бачитись виплодом злої волі Сталіна хіба що з точки зору «світового городянина»: як не блюзнірськи це звучить, але ГУЛАГ був на-тоді найлогічнішим і найоптимальнішим способом повної «натуралізації» чужинців, і ті з них, кому пощастило вижити, повертались додому таки «росіянами», хай і ущербними). «Світове місто» з природи своєї не вимагає абсорбції: воно абсолютно відкрите, розчахнуте навстіж, його «форма» (самозрозуміло, не фізична, а внутрішня) є виключно динамічна: рух, обмін — поза цим воно просто не існує, себто як культурний феномен воно є дослівно «місто»-місце, а не «город»-гражда (а позаяк усяке «місце» в нашій свідомості природно стремить до збігання, скупченя в єдиній «точці Тут», то самопроекція «світового міста» на простір — завжди вертикаль: рух, розпочатий у «точці Тут», накреслює вісь, що єднає небо і землю, — аналог міфологічного «світового дерева»; тому не випадково класичний символ «світового міста» — це розігнана вгору вежа: Ейфелева в Парижі, найвищі в світі близнюки-хмарочоси Ворлд Трейд Сентер у Нью-Йорку — паралель із Вавілонською напрошується сама собою, і як же це несхоже на символ Москви Кремль: об-городжений муром, украдений у простору й ув’язнений під замком священний пагорб!). Роячись різномастими колоніями міжнародної мистецької, наукової, а почасти й політичної еліти, витворюючи на своєму теремі інформаційне поле колосальної густини, насичености й притягальної сили, «світове місто» водночас підтримує вельми своєрідний баланс «автохтонної» і, сказати б, «гостьових» культур: у кожному одиничному культурно-комунікативному акті в «гостя» створюється враження, наче йому більше «дається», ніж «одбирається»: власне цим «ефектом невичерпности» (отже, знову — багатства, цим разом духовного) «світове місто» й утримує при собі інтелектуальну та артистичну еліту.

Я не знаю психологічно точнішої характеристики «занепаду Європи», себто остаточної, по війні, втрати Парижем значення «світового міста», ніж простосерді, на позір, звіряння Ніни Берберової з того, пощо їй 1950-го року, по трьох десятках літ життя у Франції, в геть-то немолодому віці, знадобилось переїздити до США: «Більшість із нас (інтелектуалів російської еміграції. — О.З.) вдячно й побожно брали від франції що могли (ну, „вдячно й побожно“ — це, так би мовити, лірика, а ось „брали“ — дуже влучне слівце. — О.З.). Всі ми брали різне, але з однаковою жадобою: одні брали Валері й Жіда, другі — франса й Дюамеля, треті — Марітена, четверті — Моріака й Ґріна, п’яті — Бодлера й Верлена. Межи двома війнами нам було з чого вибирати („курсив мій“! — 0.3.): Алданову й Ремізову, Бердяєву й Ходасевичу, Поплавському й Набокову було що „клювати“, і не лише клювати, а й годувати своїх малят. Почавши від 1945-го року все змінилось: там, де ще недавно добувалась інтелектуальна пожива, її більше не було, і її брак навпростець провадив мене до духовного голоду й обивательщини» [2]. Нехибним змислом «світового» (вигодуваного «світовим містом»!) інтелектуала Н.Берберова вичула те, що сама йменує «анти-всесвітністю», «локальністю» повоєнної французької літератури (література, звісно, ще не вся культура, але й не послі-дущий індикатор інтелектуальної повносилости останньої), її «малою траєкторією» і «урізаним обширом» — все недвозначні симптоми незворотної провінціалізації. Альтернативи тут, мав рацію Шпенґлер, нема — або «світове місто», або провінція (воно, звісно, й провінція буває різна — що Париж, то не Варшава, і вже тим більше не Львів, проте всі ці градації показують лиш різну міру провінційности, а не ставлять її під сумнів як якісну ознаку). На сьогодні, в кожному разі, можна з певністю твердити: ми дійсно «помрем не в Парижі» (Н.Білоцерківець) — тільки не тому, як журиться вкраїнська авторка, що нам буцімто, на відміну від Сесара Вальєхо, до того Парижа зась, а тому, що в культурософському сенсі тепер уже не робить різниці, помирати в Парижі, в Києві чи в Лімі, — сучасний С.Вальєхо (Чеслав Мілош, Йосиф Бродський, Дерек Волкот…) їде до Нью-Йорка — і виявляє, що звідтам, як не дивно, до Нобелівки чи не ближче, ніж зі Стокгольма…

Оскільки все це звучить цинічніше, ніж би мені хотілося, то, Zwischenrede, нагадаю-таки читачеві про «лірику» — зокрема і про «вдячність та побожність». «Брати» без «вдячнос-ти й побожности» означає — ґвалтувати: це мова танків, а не культури, і саме такої мови — на жаль, небезуспішно — вчила нас московська імперія. Цим шляхом можна перетворити Кеніґсберг на Калінінґрад, обписавши сороміцькими графіті руїни середньовічного собору й могилу Канта, і мріяти — хай і в анекдотах — подібним же робом «оволодіти» Парижем, а «Оклахомщині та Техащині» вручити перехідного червоного прапора за високі врожаї кукурудзи — при всіх «планетарних масштабах» таких «дерзань» вони однак залишатимуться бунтом провінції, розперезаної й озлобленої, супроти цивілізації, в яку вона, провінція, ніяк не потрапить «вписатися» (горезвісне «низькопоклонство перед Заходом», на яке відвіку хворіла Росія, є всього лиш зворотня сторона тієї самої медалі). Провінціалізм, як бачимо, годен набувати й злоякісних форм. Ю.Шереху-Шевельову належить проникливий здогад — невдовзі по війні зроблений! — щодо глибинної, сутнісної провінційности гітлерівського рейху: удар кулаком по столу — змах руки, яким «на північ, південь, захід, схід» висипаються армії, — і «хай знає проклятий світ, що живе в провінційному місті Петро Іванович Добчинський!» [3]. Цей злоякісний, агресивний («московський») тип провінціалізму, накладаючись — упродовж останніх шістдесяти років особливо щільно! — на наш традиційний, малоросійсько-хуторянський, в основі своїй безневинно-мазохістський, — геть затулив наші «вікна в Європу» (ті, що ще лишились незамурованими) захисною плівкою такої світловідпихальної моці, що, потерпаю, навчитись «брати» від «світового міста» так, як «беруть» ув акті любовному (а без любови жодні культурні вартості й не виникають — шкода старання!), себто навчитись повноцінно взаємодіяти у світовому процесі культурного обміну (такий, і тільки такий зміст стоїть за поняттям «світова культура») нам судилось іще ой як нескоро… Ми скотились на становище «провінції в квадраті»: якщо в «добі Парижа» імпульси Парижа в Україні ще вловлювалися, то в «добі Нью-Йорка» (а це більш-менш від 1960-х років) навіть млявий поштовх «нью-йоркського живчика» в українській культурі промацати вже годі (в Москві — промацувався: вона, в своїх культурно найпродуктивніших об’явах, була «провінція світового міста», тоді як ми — провінція «другого порядку», провінція провінції). Навіть так звані «прямі зв’язки», навіть поїздки представників української культурної еліти «туди», навіть знання мови, отже змога самому і прицінитись, і виставити власний «товар» на тому «ярмарку світового духу», — не зрушили «доксу»: не зродили любови («вдячности й побожности») — а «обличчя ненависті» (В.Коротич), не підштовхнули вчитися — а лицемірно ностальґувати на манхеттенській набережній, благаючи вітер принести «хоч стеблину соломи /З материнського поля на свинцевий Гудзонів причал» (Б.Олійник — так, наче хтось боронив радянському «командировочному» повернутися в солому!); в найкращому разі українська культура збагачувалась просто-таки чаплінівськими сценами з підніманням у підземці п’яного негра — бо, «як вчила нас Вітчизна-мати, /Треба йти і треба підіймати!» (І.Драч) — сценами, комізму яких пересічний, читай «невиїздний», читач однак негоден був оцінити [4]. Таке «відкриття Америки» робить не любов — а страх чужого. Але ж, на пробі, те «чуже» — не тільки смердюча підземка, свинцевий причал" і брудна вода в затоці (де, між іншим, і солома плаває — якщо кому треба…): то ще й нескінченні анфілади музейних залів, завішаних оригіналами картин, приступних бідному гомо совєтікусу хіба в плюгавеньких (і тяжко дефіцитних!) репродукціях; то практично незнаний Старому Світові космос сучасної архітектури з її інопланетянською стереометрією, застиглими донебе-сними водоспадами зі скла, прирученою грою гігантських об’ємів, площин і світляних переливів, а головне, з цілком відмінним від нашого, навальним і жигтєзбудним ритмом організації простору (тро-ошечки-таки вхопив був цього відчуття І.Драч, в «Американському зошиті», та ще І.Марчук, котрий, схоже, таки затявся зробитися «світовим городянином», оповідав мені раз, як, уперше приїхавши до Нью-Йорка, тиждень поспіль проблукав «даунтауном» із піднятою головою — всотуючи в себе заворожливо незвичну естетику); то хребет міста Бродвей із сотнями театрів, театриків і студій, то Сохо з так само числом незлічимими ґалереями й виставковими залами, куди вхід безкоштовний, і кав’ярні Ґрініч-Вілідж, цього Монмартру кінця століття, де тирлується літературна й артистична богема, і — на обсадженій мальовничими панками Шостій вулиці — привітна книгаренька, де можна до пізньої ночі, не сходячи з місця, читати взяту з полиці книжку чи перегортати альбома, і, Боже ж мій! — зустрічі, люди, знайомства, обмін думками, вирування ідей, що «натікають» сюди з усіх кінців планети, рухома географія, представлена строкатістю убрань і кольорів шкіри (типово нью-йоркська вечірка-"парті" -то завше «Інтернаціонал»), словом, «чого тільки нема на тому ярмарку» — була б хіть пізнавати!.. Ні, нам подавай сюди зернину завбільшки з дирижабль, інакше ми сконаємо від ностальгії [5]. В культурі така принципова неспроможність запалюватися любов’ю до плодів ґенетично чужого духа становить надзвичайно загрозливий симптом. Е.Фромм, перу якого належить, либонь, найзмістовніша студія про любов в умовах сучасної цивілізації, переконливо довів, що «любов — одна й та сама установка по відношенню до всіх об’єктів, включаючи мене самого» [6], а відтак любов до іншого (байдуже, людини чи культури) годна розвинутися там, і тільки там, де існує любов до «себе», до свого індивідуального чи гуртового "я": власне такий сенс має біблійна заповідь «полюбити ближнього, як самого себе» (з еґоїзмом це не має нічого спільного — еґоїст, котрий «сприймає зовнішній світ лише під оглядом того, який з нього можна мати пожиток (не плутати з пожиткуванням „вдячного й побожного“! — О.З.), котрого не обходять проблеми інших, котрий не шанує їхньої гідности й цілости», в дійсності якраз себе не любить, «він неминуче нещасний і гарячкове прагне урвати від життя тих благ, що до них сам собі закриває приступ» [7], — це та ж таки «ґвалтівнича» настанова, про котру вже мовилося вище). Тобто в основі нашої неготовности до інтеркультурного діалогу криється наша власна глибока нелюбов — нехіть і відраза — до себе самих — нелюбов, для вичерпного реєстру форм і проявів якої знадобилось би хіба багатотомове дослідження і якої не затлумити жодними, хоч як гучними, бубнами не вбезпечених щирим золотом «власної гідности й цілости» риторичних гасел. Воно й не дуже дивно: адже ми вступаємо нині в незвичні для себе «культурні контексти» з досвідом не просто собі «провінції» (це б іще півбіди — провінція все-таки може обернутись Кулішівським «хутором», Лесиною «Галілеєю» чи «Елладою», протиставленою Римові, і навіть Гессевською «Касталією» — чому ні!), а — колонії, одним же з найтяжчих психологічних наслідків культурного колоніалізму є самовивласнення, відчуження від себе, — те, що Фромм назвав би непродуктивним, руйнівницьким супроти себе наставленням. Оце, в кінцевому підсумку, і є той «рів з гадюками», який відмежовує нас від «світової культури».

Одначе повернімось до «світового міста». Повернімось до обіцяної в заголовку «психологічної Америки» — ясно ж, за аналогією з «психологічною Європою», з тим «класичним типом громадської людини» «в перманентній інтелектуальній, вольовій і т.д. динаміці» [8], що на ньому великий ворохібник українського духу в 20-му стоілітті Микола Хвильовий гадав розбудовувати вкраїнський «азіатський ренесанс». Погодившись із самоочевидним — що традиційно європоцентричну «форму сучасної історії» в другій половині 20-го століття замінила американоцентрична, — є рація трошки ближче приглянутись власне культурософському значенню такої заміни. Бо ж Америка сама по собі — не що інше, як дитя «психологічної Європи» в лабораторне чистому вигляді: переможне свідчення історичної рації того «класичного типу» «людини, що її завжди й до вінців збурено в своїй біологічній основі» [9], що завжди стремить до максималізації зусиль, не вдовольняючись наявним, — типу, котрий етнолог Л.Ґумільов називає «пасіонарним» і котрому західна цивілізація, власне, й завдячує свою провідну роль у Новочасній історії (як був проникливе завважив Д.Донцов, «коли б Вашингтон обмежив свій спір з метрополією до суперечок про висоту мита на тютюн чи чай, чи до справи компетенції англійського губернатора, то замість окремої держави Північної Америки мали б ми там досі другу Канаду» [10]). Америка є предметне втілене «Можу!» старої Європи, так що Х.Ортеґа-і-Ґасет уважав навіть, ніби супроти цієї останньої «Нью-Йорк… не є нічим новим» [11].

І так, і ні. Принаймні наскільки вони різняться на сьогодні, показує хоч би «вялотекущее» посування ідеї Маастріхту — з походження, як на мій зухвалий погляд дилетанта, на жаль, не такої-то й «чистої» перед майбутнім, бо зобов’язаної своїм постанням добі «супердержав» (із розпадом СРСР, хай би які мертві петлі ще виписувала в майбутньому історія, все-таки остаточно й безповоротно скінченій) [12]. Ця «травма народження» ще довго даватиметься взнаки новій Європі, котра, звільнившись ОД тоталітарного «примусу супердержавности», прирекла себе мордуватися тою самою проблемою, що й нагло внезалежнена Україна: подібно як у народних казках мертва вода зрощує й гоїть порубане-посічене тіло героя, але щойно жива вода повертає йому, цілісінькому й бездиханному, життя, — так і адміністративне врядування, кордони, митниці і т.д. надають державному утворенню тіло, котре, проте, без «живої води» спільної ідеї, об’єднавчого духовно-культурного змісту («скажіть-нам-яку-Україну-ми-будуємо!») ніколи не зіпнеться на ноги. Коли голова Комісії європейських спільнот Жак Делор нарікає на занедбання культурного й морального аспектів «європеїзму», він теж хоче знати, «яку Європу він будує». Наразі такої ідеї нема — і хоч скільки б вовтузилися коло «тіла» юристи з економістами, безперечно одне: що Нью-Йорк, опріч невигаслої «пасіонарности», посідає щось таке, чим Європа вже не володіє, — чи може, й не володіла ніколи?

Щодо цієї самої невигаслої пасіонарности дозволю собі короткий ілюстративний відступ, навівши, у власному перекладі («с живой картины список бледный»!), витяги з екзаменаційних «есеїв» студентів Пенсільванського університету, які 1992 року слухали в мене «Основи української культури і цивілізації». Це, сказати б, «автохарактеристика персонажа» — те, які уроки виносить для себе «молода Америка» з першого знайомства з нашою культурною історією, дуже промовисто характеризує її саму — з її «перманентною інтелектуальною, вольовою і т.д. динамікою».

«Що є просто неймовірне, то це воля українців показати, що вони нічим не гірші за інших, і прагнення, аби це було визнано… Така любов до своєї країни остаточно мене переконала: ніколи не можна відступатися від діла, в слушність якого віриш».

Ніколь К.

«Я радий, що ви тепер незалежні. І не будьте частиною цього СНД — для мого, тепер уже просвіщенного, вуха це звучить щось надто впізнавано. Щоб то мати таку культуру, таку традицію, стільки внутрішньої сили, як має Україна, — і йти на компроміс, зупиняючись на півдорозі?»

Девід Г.

"Абсолютно неймовірно, з усіма цими гоніннями, голодами, репресіями супроти найбільших національних учених, інтелектуалів, письменників, митців, поетів, священиків, із неможливістю вчитися й розмовляти своєю мовою, із нищенням най-видатніших книг і творів мистецтва, як, хай йому чорт, спромоглись українці вижити як нація, та ще й витворити таку багату культуру? Мені здається, все це якраз і навчило українців по-справжньому її цінувати! «Не знаєш, що посідаєш, доки не втратиш». Ось тому-то американці й сприймають культуру, історію — спокійно, як щось самозрозуміле. З усіма нашими свободами ми просто не здаємо собі справи, наскільки воно важливе".

Джеймс У.

«Що викликає в мене глибоку пошану, то це внутрішнє багатство народу, який, дарма що майже всі історичні події за останні кілька століть випадали не на його користь, все ж потрапив зберегти живими свою гордість і гідність — навіть якщо це робила тільки жменька людей».

Девід Р.

Що ж, скаже читач, у всьому цьому дійсно не видно нічого нового порівняно до Європи — типово протестантський етос, і навіть у наведених цитатах відлунює Лютерове «Ich stehe hier, ich kann nicht anders». Слушно, проте один момент я б таки хотіла наголосити: річ у тому, що, заодно з цілою Європою сприймаючи Америку як переможну імперію ситого тоталітаризму, країну «науково-технічного прогресу й масової культури» (З.Бжезінський), яка вбрала всенький світ в однакові штани й заліпила йому писка однаковою жуйкою, в прямому й переносному значенні (все це правда, все це є, от тільки — не в цьому лежить ключ до тайни «світового міста»!), ми мимоволі приписуємо їй той, за улюбленим висловом Д.Донцова, «гріх матеріалізму», яким уражені самі — і Європа також! Америка ж є глибоко релігійна країна — 80% американців щонеділі відвідують церкву, і виписане на грошах (!) гасло «Ми віримо в Бога» — не така вже й наївність, як нам видається: справді, вірять! Де ж є віра — в широкому сенсі: як наскрізна, всепроймаюча світоглядова установка, як до-віра життю, — там не може бути скніючої пустоти — тої, в якій так різко скорочується засяг людських поривань, а ідеальні прагнення сходять нанівець, і яку нині Європа силкується заповнити виснаженими абстрактами «культурних і моральних аспектів»… Ця атмосфера віри-довіри (життю) — кисень для духа, її не підробиш, і хоча в цілій цивілізації вона тепер страхітливо занечищена безпрецедентним в людській історії страхом глобальної катастрофи, не містичного, а цілком рукотворного, підготовленого технічним поступом «кінця світу», але там, де релігійність незахитана, духові все-таки «є чим дихати» (зостається свідомість «можу», отже «мушу» — чимось зарадити: звідси, а не від самої тільки жаги світового панування, походять розмаїті форми американського, цілком щирого, добротворчого місіонерства, Корпус миру, численні міжнародні обмінні програми тощо) [13]. Без цієї атмосфери в культурі заникає модус майбутнього. Коли американці бадьоро заявляють, що, на відміну від «старих» націй, об’єднаних спільним минулим, вони, мовляв, є нація, об’єднана спільним майбутнім, у європейця це, звісно, викликає поблажливу посмішку — а проте трохи глузду в цьому є. Тут не відмова від історії — радше відмова від остаточно всталеної статики форм, у яких протікає життя: готовність мінятись, оновлюватись, перетворюватись (як сказав би Е.Канетті, перевтілюватись), не страшачись утратити свою тожсамість, — отже, та ж таки відкритість, про котру згадувалося вище, доведена до абсолюту.

На моє переконання, Нью-Йорк по-справжньому ствердився в ролі «світового міста» щойно по тому, як відмовився від культурної політики так званого «плавильного казана» — melting pot: від добре знайомого нам (досі шкура болить!) заміру витворити «нову історичну спільноту людей — американський народ», з усіма приналежними в ортодоксальному марксизмі-ленінізмі константами — єдиною мовою (англійською), єдиною державницько-імперською ідеологією та повною культурною уніфікацією «до самых до окраин», від Атлантичного до Тихоокеанського узбережжя. З тої доби драстичного протистояння «ос» і «свиней» [14] заціліли в пам’яті старшого покоління американців хіба милі «інтернаціоналістські» анекдоти — ті самі, що в нас оповідалися про чукчів або молдаван, лиш із заміною протаґоніста на dumb Polak" [15], та ще спогади народжених невдовзі по війні емігрантських дітей про те, як у школі їх дражнили «за акцент»… Все це, одначе, в минулому. Америці належить честь, можливо, поворотного для долі нашої цивілізації відкриття, котре, здійснись воно раніше, допомогло б заощадити неміряний огром змарнованих у пробиванні муру головою людських сил: відкриття невичерпного вітального потенціалу культурного розмаїття, самоцінности кожного «акценту» як свого роду заказника, де викохується паросток імовірної продуктивної альтернативи («Від світового панування до світового реґіоналізму» — так, на одному з недавніх форумів, міжнародна інтелектуальна еліта «Нью-Йорка» визначила сенс доби, що в неї нині входимо). Бездарно, по-хижацькому переколошмативши «культурну географію» планети, пустивши прахом, у кожному разі позбавивши майбутнього, сотні й сотні заскочених на ранніх стадіях технічного прогресу і вже тим беззахисних народів і культур, позагачувавши власні русла самовільного органічного розвитку цілим расам і континентам (як, наприклад, Чорній Африці: хто вже вгадає, які там у ній були дрімали непроявлені шанси для людства та які визрівали альтернативні шляхи?), — словом, наброївши в історії, як слон у посудній крамниці, та врешті остовпівши перед примарою ядерного спустошення, ним самим і викликаною, — наш європейський «пасіонарій», «що його завжди й до вінців збурено в його біологічній oснові», «там», по той бік Атлантики, — начебто спохопився i ринувся притьмом підчищати те, що ще може бути врятовано. Не виключено, що за цим прийде кінець пануванню білої раси. Не виключено, що «афро-азіатський ренесанс» уже на порозі. І коли я кажу «ренесанс», то, звичайно ж, цим уже оптимістично передбачаю, що матиме він не обличчя Саддама Хусейна — а, скажімо, Нобелівських лауреатів останніх літ: американського островитянина (уродженця Антільського архіпелагу) Дерека Волкота, чорношкірої американки Тоні Моррісон — блискучих письменників, котрі, володіючи всім спектром традиційно-європейських, «західних» культурних кодів, несуть між тим у собі віками тяжко громаджений, непроговорений, але й не затлумлений, іще поганський духовний потенціал своїх зіпханих з автостради «всесвітньої історії» народів («Шістдесяти мільйонам і більше» — таку присвяту має роман Тоні Моррісон «Найдорожча» з часів Громадянської війни у США — безстрашне, жіноцьки-фізіологічне, «нутряне» дослідження рабства, — і авторка має право на таку присвяту!). І, скоро вже зайшло за літературу, то-з історико-культурної точки зору — живе єство «психологічної Америки» пульсує, мабуть-таки, не в віртуозно розіграній, шляхетній і артистичній ірландсько-єврейській утомі (Дж.Д.Селінджер, С.Беллов) — а в дивно синкопічному, як пташині інтонації аґлютинативних мов, голосі дебютантки Емі Тан, дівчинки з китайського кварталу, в чиєму романі «Клуб „Щастя-Радість“» (бестселлері 1989 року) чи не вперше в цьому столітті з тьми великого китайського мовчання засвічуються перед очима враженого «світу» кольорові ліхтарики окремішніх людських страждань, досі накритих на географічній мапі суцільною непроглядною плямою…

Ось цим «психологічна Америка» і різниться від «психологічної Європи»; оскільки станівкого балансу «автохтонної» і «гостьових» культур у ній не встигло виробитися, то основний її культурософський зміст становить динаміка розмаїття. Мур, за який у Європі треба було «проникати», поліруючи в Сорбонні свою французьку до ідеального блиску, впав — і в утворений вилом ринув стрімкий «кольоровий» вихор в усій його непричесаності, не загальмований «комплексом акценту». Тобто «Париж» більше «давав» (задавав зразки, вчив на свій штиб) — «Нью-Йорк» же більше «бере»: приймає — і вчиться (со-творяється) сам. Жіноче — рецептивне — начало прийшло на зміну чоловічому.

____________________________

ПРИМІТКИ

* Надруковано в ж-лі «Сучасність». 4.9. 1994.

[1] Шпенглер О. Закат Европы. — Новосибирск: ВО «Наука», 1993. — С.72.

[2] Берберова Н. Курсив мой //Октябрь. — 1991. — №9. — С.188 

[3] Шерех Ю. Над озером. Баварія. Триптих про добу, про мистецтво, про провінційність, про призначення України, про голуби і інші речі //Друга черга: Література. Театр. Ідеології. — Сучасність, 1978. — С.363.

[4] Не втримаюсь від коментаря: найстаріша і найбільша в світі нью-йоркська підземка — немале випробування для гостей міста, і недарма автори «хоррор-фільмів» облюбували її за місце дії наийкривавіших сцен, головне ж — це «черево Нью-Йорка» є притулком для всіх гатунків суспільних покидьків, здебільшого наркоманів, котрі нерідко виповзають із шахт — покуняти на світло електричних ламп, зрештою не зачіпаючи пасажирів: нарікання нашого поета, що ніхто, крім двох синів Країни Рад, не кинувся підіймати такого розпростертого бідолаху, вельми нагадують відомий анекдот, де герой скаржиться на загальне безкультур’я, бо, мовляв, учора на похороні, коли заграла музика, ніхто, крім нього, не здогадався запросити вдову до танцю… Тут цікаве не саме по собі нерозуміння реалій чужої дійсности (воно природне й виправдане), а — цілковита відсутність до цієї дійсности питань: все витлумачується згори, у межах власного, «привезеного з собою» досвіду — відтак цей останній не має жодних шансів розширитись (як писав Сенека в листах до Луцілія, «чому ти дивуєшся, Луцілію, що мандрівки тобі не допомогли, адже всюди за собою ти возив себе самого»). В наведеному випадку (чи мав він місце насправді, чи є виплодом авторської фантазії, то вже неістотно) не просто «возив», а й «накидав» іншим — а це вже провінціалізм радше злоякісний: московського штибу (саме так «вчила нас Вітчизна-мати» — ота, що трясе мечем на Правому березі Дніпра).

[5] Аби читач, бува, не запідозрив автора в бракові патріотизму, спішу застерегтися, що мені також добре знайома «туга за батьківщиною», і найгостріші її приступи я переживала не де, як удома, — чуючи, наприклад, як бабця запопадливо ламає язика, силкуючись балакати з рідним онучам «по-руські», або проїздячи через вигибаючі села, — так що до заздалегідь оплаченої безпредметної (НЕ за конкретними людьми й місцями), загальниково-командировочної української радянської ностальгії я живлю стійку й переконану недовіру

[6] Фромм 3. Искусство любить //Душа человека. — М.: Республика, 1992. -[С.140.

[7] Фромм 3. Искусство любить. — С.142.

[8] Хвильовий М. Думки проти течії //Твори: У 2 т. — Т.2. — К.: Дніпро, 1991. — С.468.

[9] Хвильовий М. Думки проти течії. — С.468.

[10] Донцов Д. Дух нашої давнини. -Дрогобич: Відродження, 1991. -С.53–54.

[11] Ортега-і-Ґасет X. Бунт мас. — Нью-Йорк: ООЧСУ, 1965. — С.108.

[12] Характерно, наскільки в істоті своїй «орвеллівська» є ця ідея «третьої супердержави» — єдино-бо втрьох Євразія, Остазія й Океанія, чи то пак США, СРСР і об’єднана Європа з приналежними сферами впливу здатні були навічно замкнути — в безрухові світовий баланс по-різному тоталітарних політичних режимів.

[13] Американцям, котрі нарікають на тотальний невротизм свого суспільства, легко заперечити, що в умовах такої нещадної інформаційної навали, якій вони піддаються цілоденне, українець би просто не вижив — безугавні, через мас-медіа, докладні звіти про темпи екологічної катастрофи, «тепловий ефект», зростання числа ракових захворювань, масове поширення підпільних сатаністичних сект, аварії на військових підприємствах — усе з «картинками»! — наклавшись на нашу безглуздо виснажливу боротьбу за існування, спричинили 6 щонайменше різкий підстриб угору кривої самогубств… Довіра життю передбачає в засновку мужність знати — хоча на практиці спрацьовують, звичайно, механізми психологічного захисту.

[14] Дві абревіатури на ознаку «першого» і «другого» сорту американців: WASP (оса) — white, Anglo-Saxon Protestant (білий, англосакс, протестант) і PIGS (свині) — Poles, Italians, Greeks, Spanish (поляки, італійці, греки, іспанці).

[15] Дурного ляха (англ.).

Продовження далі