Дмитро Куделя / УБИЙ ЖИДА (Повість) Закінчення

Перевезти юнака до хазяйчиного брата-бджоляра вдалося лише через тиждень. Перші два дні після єдиної розмови з агрономом поранений взагалі не приходив до тями. Тільки стогнав, коли тягли його на горище, за сіно. Хазяї думали, що вже не одживе. Десь у підсвідомості жевріла надія, що помре їх небажаний гість і з ним зникне смертельна небезпека. Та коли ця думка остаточно сформувалася в голові, агроном Микола Вовченко сахнувся її, перехрестився («Боже, що ж я за звір підлий!») та заспішив на горище до хлопця: треба було обережно вибрати з рани гній, промити самогонкою, змастити та перев’язати. З середини тижня до колгоспу наїхало німців, чогось перевіряти в конторі. Й тільки коли ті забрались з села, Вовченки перенесли юнака до агрономського возу, вкрили соломою та посеред дня, щоб не викликати підозри, обережно, не підганяючи коня, доправили на пасіку старого Колоса, кілометрах у п’яти від села.

Пасічник уже чекав на них. Подвір"я в нього не було, відповідно, не було й паркану, за яким можна сховатися. А ось різних клунь — кілька: під реманент, під солому тощо. Та й ліс зовсім неподалік. А головне, сюди дуже рідко приносило гостей.

— Ну, і як тебе звуть, парубоче? — спитав лисий, наче яйце, дід Колос.

— Стас я, — мовив юнак, здивувавшись своєму голосу, сиплому та безбарвному, — такий тембр личив більше старезному дідуганові, аніж двадцятирічному хлопцеві.

Родина Вовченків довго на пасіці не затрималася: чоловіки випили по склянці та Микола повернув голоблі до свого села. З плечей наче впала величезна брила.

***

Молодий слюсар машинобудівного заводу вагався: їхати на Схід «страху заради іудейська» чи чекати на німців, а там, що Бог дасть? Сьогодні відправили вже другу партію евакуантів, устаткування перевезли ще раніше, тепер настає його черга, всі документи на руках. Час ладувати валізи. Чим більше він розмірковував, тим менше хотілося лізти в переповнений вагон із загіпсованою ногою та лантухами з барахлом і сунути невідомо куди й навіщо. Та й воювати, якщо чесно, не кортіло. А в тому, що, як одужає, одразу ж сунуть на фронт, не сумнівався жодної миті — не такий він великий «спєц», щоб подовжувати йому броню. Вік — як раз для війни. Перед очима досі стояла картина, як плакали та матюкалися липові добровольці-комсомольці під батьківськими поглядами уважних чекістів. Досі йому щастило — он як вчасно гомілку зламав — тільки почалися розмови про зняття броні й мобілізацію. Роботу йому, знане діло, й по тій біді знайшли, але ж це, погодьтеся, не воші в окопах відгодовувати! Так, може, і надалі везтиме? А якщо під німцями буде краще?

Місто не наїдалося як слід, можна сказати, навіть голодувало, але їм із матір"ю родичі померлого перед війною батька привозили харчі з села — неабиякі, звісно, ласощі, — проте, сало й картопля не переводилися. Смажили її в літній кухні за щільно замкненими дверима, щоб запах не дратував сусідів. А тепер від того сала — у невідому далечінь? Він добре пам’ятав недавній жахливий голод. Усе, цей аргумент став вирішальним! Івась заходився, кутильгаючи на милицях, допомагати вантажити дозволений до вивозу домашній скарб від’їжджаючих. Та так «захопився» допомогою, що «прогавив» свою чергу. Ще трохи потинявся очеретами, аж тут і лінія фронту наблизилася так, що чути було безупинну стрілянину й гарматні вибухи. Люди потихеньку призвичаїлися раз у раз лазити в льохи, пережидаючи авіанальоти. Околицями вже ширяли ворожі розвідзагони.

Місто причаїлося, уважно спостерігаючи за перебігом подій. Зрозуміло, що, незважаючи на потуги «Совінформбюро» применшити розміри втрат Червоної армії, населення знало, що німці впевнено просуваються вглиб радянської території.

Аж ось, вересневого дня першого року війни на вулиці, де мирно жували свою картоплю мати та син Нетлі, з"явилися перші мотоцикли, автомобілі й візки з німцями. Солдати в незнайомій уніформі здалися Іванові радше кумедними, аніж страшними, хоча його, як і інших, огортало почуття неспокою й непевності: хтозна, що ховається за масками вдоволених рудих облич. Сморід від двигунів машин переповнював вулицю, заповзаючи в найвужчі шпаринки; за вікнами ревло, гуркотіло, ляскало, немов пекельне вояцтво готувалося до бою зі Всесвітом, проте, було навпаки — германці свій бій уже відбули. Принаймні насьогодні, і тепер організованим маршем входили в здобуте місто, сподіваючись скорого обіду, теплого ліжка та затопленої лазні.

У перших же днях окупації почали з’являтися накази нової влади в особі ортскоменданта, серед яких — про обов"язкову реєстрацію комуністів, комсомольців та євреїв, а окремо — всіх чоловіків у віці від 15 до 60 років зобов"язувано зголоситися до житлових управлінь своїх районів. Починалося нове життя, і Іван чудово розумів, що з цим треба якось давати собі раду. Комендатура терміново потребувала перекладачів-"дольметчерів", адже привезених з собою молодих українців — галичан, які знали німецьку, не вистачало. Нетля зважив свої можливості й визнав, що шкільного курсу ставало хіба що на «яволь» та «зер гут». А ось оголошення в новій газеті про набір до поліції («Вимоги: вік — 18–45 років, зріст не менше 1,65 м, бездоганне минуле в моральному та політичному відношенні») його серйозно зацікавило. Наступного ж ранку він пішов на вказану адресу і вже за дві години знав майже точно, що роботу знайшов.

Коли через місяць він з’явився додому в якійсь дивній формі, з високим кашкетом на голові та притулив до ослону стару довгу гвинтівку, мати тільки похитала головою:

— Цирк… Скільки грошей поклали?

— Дві з половиною тисячі плюс пайок.

— Ну, нехай.

Більше ніколи про його роботу вони не розмовляли. Либонь, обидва розуміли, що цю поліцію створено для підтримання не того порядку, якого слід би було дотримуватися. А трохи згодом Івана перевели в один з підрозділів трохи іншої контори з ріжучою українське вухо назвою: «шуцманшафтбатальон». Грошей бракувало, але продукти з батальонного пайку, в якому були і масло, і ковбаса, з лихвою покривали їх нестачу. Інші жили набагато гірше. Звісно, спробуй прогодуватися при платні в триста знецінених «ре» на місяць, коли кіло хліба — до двох сотень, а сала — шість тисяч. Дідько його зна, як люди при цьому виживали.

Спочатку Іван охороняв якісь склади, але взимку для місцевого концтабору знадобилися охоронці, й командир батальону відрядив його до школи вахманів, а після «навчання» він уже беззмінно служив охоронцем табору в кількох кілометрах від міста. Пішки було б далеко, але поліцаїв возили машиною.

Син нічого не розповідав про табір, та хіба материнське око не помічало перемін у його поведінці: зарозумілість, погордливе ставлення до людей зростали день у день, і це їй зовсім не подобалося. Але якось-то він прийшов додому засмучений, пониклий і попрохав налити оковитої, хоча був узагалі непитущий. Випив одним ковтком майже склянку, прискалився та голосно вимовив:

— Мамо, здається мені капут.

Мати стривожено подивилася йому в очі, руки дрібно затремтіли:

— Івасю, що сталося? 

— Відповіді не було. 

— Ну ж мо, не мовчи!

— Я сьогодні випустив з табору Степана Кононенка. Пам"ятаєш того, з Залізничної, що жив біля школи?

— Що ж тепер буде, синку? Вони тебе не заарештують?

— Не знаю, мамо. Але його страшенно била пропасниця, а в бараці холодно, як у домовині. Не міг же я йому дати померти! — ледь не зривався на вереск Іван. — Я взнав, чи не за партизанку його взяли, щоб зайвого клопоту не було. Ні, просто якогось револьвера в хаті ховав. Ми ж з ним приятелювали! Ну я, не питаючись у коменданта, вивів його за браму.

— Хтось бачив? Коли його можуть кинутися?

— Бачили багато хто. А ось перекличку проводять наші шуцмани, не німці. Може, пронесе? Як домовлюсь.

Наранок поїхав не спавши до табору й повернувся через два дні. Мати за цей час не склепила очей. Коли почула, як син відчиняє хвіртку, не витримала, кинулася зі слізьми назустріч:

— Івасику, як там? Я ледь не збожеволіла!

Син був веселий, очі сяяли, рухи впевнені та спокійні.

— Дарма боявся. Унтер сказав, щоб записав до журналу як померлого та й по всьому. Купив йому хліба й горілки. Ось і вся історія. Не було ніякого Кононенка. Йому, здається, навіть слідчого ще не призначали. Забудьмо.

Дивним чином, вулицею швидко поширилися чутки про вчинок Нетліного Івана. Сусіди, як повсюди буває в приватному секторі, знали одне одного, як у селі, і вже за тиждень на Івана дивилися з неприхованою приязню десятки очей. Було страшкувато, аби не дійшло до німців, проте приємно. Герой, та й годі!

Хлопець звикав до специфічної служби швидко: йому вже не вважалися за «наших» в’язні рідного табору, серед яких були запідозрені в антинімецькій діяльності українські націоналісти — перекладачі при німецьких військових частинах та місцеві юнаки, в яких поліцаї при обшуках знаходили «самостійницькі» листівки, військовополонені, євреї або просто люди, яких запровадили «за колючку» звиклі до донощицтва за більшовиків сусіди та знайомі. НКВД чи СД — сутність та сама, й нашвидкуруч навербована агентура намагалася якнайкраще довести свою вірність новим хазяїнам. Перед шмаркатим поліцаєм схиляли голови в’язні не тільки вочевидь розумніші, але й набагато старші від нього, що надзвичайно тішило молодого хлопця. Перед ним запобігали, чекали на його прихильність, віддано зазирали в очі сотні голодних псів (якось непомітно для себе він перестав сприймати в’язнів як людей). Інколи когось із табірників він міг побити батогом чи кулаками, спочатку, щоб застрахати, задля порядку, так би мовити, а згодом просто заради задоволення. У свою чергу сам Іван звикав жамкати картуза перед кожним германським єфрейтором. Хоч і протестувала його незалежна натура, а що зробиш? Не можна було казати, що він був найгіршим із вахманів, проте однаково він їм був — охоронцем табору, в якому непосильним трудом вбивали людей його крові зажерливі чужомовні заброди. Й він віддано, майже залюбки, ніс службу. Хіба погано бути Богом?

Минула сувора зима, під час якої майже половина арештантів вимерла від холоду та хвороб; весна ж з самого початку бавила сонечком. В"язні так само працювали на військових та цивільних об’єктах, і нічого не відбувалося в житті молодого поліціянта. Єдина радість — кінострічки, що їх так полюбляли «арійські» солдати, його не обходило, що екзотичні смагляві красуні на екрані кінотеатра «нур фюр дойч» відривчасто гарчать по-німецькому, — він з головою поринав у пристрастний світ якогось там «Єшнапурського тигра» або «Їндійської гробниці», і в цей мент у нетрях далеких джунглів геть губилися сірі табірні пейзажі…

А в червні стався інцидент. Іван тільки-но отримав звання обер-вахмана.

Тоді машина з поліцаями привезла купку євреїв. Невідомо де їх вдалося назбирати після тогорічного винищення, але факт лишався фактом: за табірну браму конвой загнав дев’ятеро виснажених, обдертих, словом, ледь живих людських істот, адже людьми в повному сенсі їх назвати було вже важко, навіть стать визначити можна було не з першого погляду. Важко пересуваючи ноги, вони прямували під наглядом конвоїрів до апелю, коли від гурту відстала дівчинка років дев’яти. Тут німецький старшина з охорони, який до того безпристрасно спостерігав за печальною процесією, підійшов до втомленої дитини, зміряв поглядом гороб’ячу постать: може, замислився, яка з неї користь для Райху, і раптом ударив тільце прикладом, яке щойно без звуку впало на теплий асфальт. А кат спокійно повернув у бік бараку. Ця сцена на мить неначе спаралізувала табірних мешканців: і в’язнів і їх тюремщиків. Ніхто навіть не помітив, як з гурту вирвався молодий хлопець і стрімголов побіг до огорожі. Аж тут шуцмани отямилися, і Іван з іншим поліцаєм — Федькою Федуловим — неспішно пішли йому навперейми та, коли їх шляхи перетнулися, Нетля хутко подався трохи вбік і з силою вдарив утікача кулаком у спину. Той з розгону впав на асфальт плацу. Але вже за мить молодий єврей зіп"явся на ноги й кинувся на вахмана, намагаючися уцілити того кулаком в лице та викрикуючи в нестямі лайливі, образливі слова. Сили були не рівні. Іван відступив, щось витяг з-за холяви чобота й зробив короткий випад у бік в’язня. Через секунду той хрипло заскиглив й повалився ниць. Другий вахман наблизився до товариша, з цікавістю подивився на скривавлений довгий ніж в його руці та, помітивши, що постать на землі заворушилася, вимовив:

— Добий того жида, бач, гнида, смикається.

— Нехай собі, сам помре, — миролюбно відповів Іван, ліниво штурляючи миском чобота скривавлене тіло сміливця. Побачивши мокру пляму, яка щойно з"явилася на штанах жертви, він гидливо скривився й гукнув двох найближчих в"язнів:

— Віднесіть його за браму. — помовчав, — її теж, — і повернувся до товариша: — Проведи їх.

Інших арештантів, розгніваних та спантеличених кривавою драмою, миттю загнали до бараку канчуками. Ніхто не міг зрозуміти, що ж сталося з тихим німецьким офіцером, який до цього дня зовсім не виглядав жорстоким нелюдем. Видно було, що навіть комендант, який перед тим вийшов зі свого кабінету на повітря, трохи зніяковів від вчинку підлеглого, але німці не дуже виказували своє невдоволення перед «дикунами-тубільцями».

Поки Іван знімав кришку із дзбана з питною водою, який стояв біля бараку, занурював у нього великого залізного келиха, прикутого ланцюжком до ручки, та жадібно пив теплу, каламутну рідину , що її завозили сюди з недалекого струмку, післанці хутко виконали наказ. Досі він гребував пити з ємності для в"язнів — німці прищепили острах до можливих епідемій. Вже через годину новонавернений обер-вахман заспокоївся повністю.

З початку сорок третього повідомлення з «головної кватирі фірера» в міській газеті для «тубільців» починали бентежити: 1-а Гвардійська армія Південно-Західного фронту перетнула умовний кордон Росії з Україною: очевидним ставав зворотній процес — тепер тікали німці. Хоч ні, наразі не тікали, а лише організовано відступали, проте події на фронтах майже завжди розгорталися настільки стрімко, що важко було зрозуміти, коли зосереджений діловитий відступ встигав перетворюватися на превеликий драп, з притаманними останньому вереском, лементом та підвищеним метеоризмом. Радянські люди, навчені ще комісарами читати між рядків, відчували, що німчурі стає непереливки. Звіряча інтуїція «пана обера» слала сигнали тривоги. Ще коли гримнула важким залізом Курська дуга, найупевненіші в перемозі нацистів громадяни дотумкали, що собачоязиким надлюдям настає гаплик. Німці гістерично вивозили з міста все, що вивозилося та завзято ловили для відправлення до «фатерлянду» навіть дванадцятирічних дітей. Найрозумніші з поліцаїв намагалися не дуже рвати серце «при виконанні», щоб не було незабаром «мучітєльно больно» в санаторіях НКВД. Нетля ж не хвилювався: нічого поганого нікому не зробив, — навпаки, завдяки врятованому Кононенкові, який кудись дременув після звільнення, здобув добру репутацію поміж сусідів. А що там у таборі діялося, ніхто не здогадувався: місцевих в’язнів там майже не було, та й відвідувачів до території близько не підпускали, не рахуючи мешканців сусіднього села, чий староста якимось дивом домовився з комендантом, щоб селяни мали змогу запасатися хмизом у посадці. Але їм також суворо заборонялося підходити до дроту. Спокою додавало й те, що перед тим, як залишити місто, німці повивозили до інших таборів, а частково постріляли вже зайвих рабів. Так само перед їх в’їздом у сорок першому комісари «розпорядилися» своїми в’язнями. Іван взагалі дивувався, наскільки ж дві влади були схожі: «совєти» хіба лише жидів не полювали та газет було побільше. Вірогідність зустрічі в майбутньому з кимось із в’язнів конче мала. Трохи гірше було з «колегами». Звичайно, всі вони пакувалися разом із німцями, але шляхи війни незбагненні, а більшовики були знаними людоловами…

Федьку Федулова знайшли сільські діти в посадці, — лисиці розрили неглибокий рівчак, у якому той сумирно лежав, та пообкусювали труп з усіх боків, а замість обличчя йому лишилося дещо подібне до розгорнутого млинця з потрібкою. Німці не робили проблеми зі знахідки — не до того. Якби свій, то, звичайно, з десяток або більше селян розстріляли б, а Федьку просто віддали матері як є, та й бувайте.

Через тиждень зник без сліду ще один вахман, цей узагалі був колишнім військовополоненим, десь з-попід Калуги, отож ніхто за ним не бідкався. Ні, четвертий — політичний — відділ української поліції свого існування не припиняв, проте всіх, хто зникав невідомо куди, годі вже було навіть перелічити. Зник чи втік — спробуй доведи!

Наближався листопад. Разом із ним упритул до передмість пересунувся фронт. Іванові Яковичу Нетлі — молодому, але вже не перспективному обер-вахманові знову, як два з гаком роки тому, доводилося приймати рішення про евакуювання. Тепер шлях пролягав лише на захід. Тисячі городян збиралися до походу в невідоме. А ще тисячі вже до нього відбули. Поліцейських повідомили, що місто в будь-якому разі цілком підлягає евакуації, хто саботуватиме цей наказ — буде знищений. Отакої! Дух протесту миттєво накреслив в Івановому мозку план на наближче майбутнє. Він рвонув з дільниці додому та… засів за письмовий стіл.

Ще в березні цього року до рук дільничного поліцая потрапили цікаві листівки: Організація українських націоналістів, про яку Нетля чув уже давно і чиї члени були завсідниками його табору, кликала до непокори німцям, давала поради, як ховати продукти і втікати від комісій, які формували ешелони рабів для Райху. Нахабна листівка закінчувалася запаморочливим закликом: «Смерть Гітлеру! Смерть Сталіну!», а знизу чиясь, схоже дитяча, рука домалювала несиметричний тризуб. Отже, Нетля тепер знав, що йому треба робити!

Кінець вечора та цілу ніч Іван присвятив захопливій справі: він, сидячи навпочіпки на брудній підлозі, писав антинімецькі листівки. При цьому, несподівано виявив у себе творчу жилку: тексти варіювалися, легко складалися запальні кличі та образливі для окупантів вислови, причому розсудливий «письменник» добре змалював у багатьох картини поразки німців під Москвою, знищення армії Паулюса під Сталінградом, — отже, виходило, наче вони писалися одразу ж після тих бойовищ, тобто «підпільник Івась» боровся з німцями всю окупацію. Ну то й що з того, що в поліції, всюди могли тліти «очагі сопротівлєнія».

Жодне з «підпільних» творінь не було анонімним, виходило, що виготовляв їх такий собі «Комуністичний Комітет визволення України». Коли листівок стало більше сотні, Нетля вигадав домалювати на кожній по зірці, а на деяких навіть зобразив пику, схожу на Гітлера, до якої простягався кулак із серпом і молотом. Все було закінчено до п"ятої ранку й розсовано по всій хаті. Виглядало так, ніби він намагався ретельно сховати від окупанта небезпечну продукцію. Ще з годину кількадесят «листівок» він розвішував по парканах на сусідніх вулицях, де німців уже не було.

Трохи пізніше він розповів матері свою задумку, зібрав, скільки мав, харчів, теплий одяг, чоботи — і почимчикував до вже знайомих прибережних очеретів. Надвечір червоно-золотава заграва засяяла під небом: німці палили місто. Задушливий дим, тікаючи з затісних румовищ, пробився до річки й Іванові довелося дихати не приємним, хоча й передзимним, повітрям, а смородом конаючого людського житла. Холод, чад та відсутність будь-яких життєвих вигод зробили свою справу, і, коли він вийшов через тиждень зі схованки, вигляд мав цілком задовільний: суворий підпіляка та й годі. Матір німці, мабуть, вигнали з міста разом з іншими, тому ситуації він не знав, але, за напрямком звуків боїв зрозумів, що фронт уже перекотився за місто, й вирішив вертатися. Нетля зовсім не був слабаком ані духово, ані фізично, але одному Богу відомо, чого вартувало йому це вороття в звільнене від його вчорашніх господарів місто. Не було жодних гарантій, що визволителі не бебехнуть молодця-вахмана на місці без зайвих розмов. Але річки назад не течуть, літаки задом не літають: бігти вже ризикованіше, ніж лишатися на місці. Та й «у торбині» є що показати «таваріщам»… «Добре, двічі не вмирати» — пригадалася Іванові стара приказка, й він прискорив крок.

Картина, що відкрилася з косогора на підході до рідної місцевості, здалася йому добрим знаком: везіння йшло поряд. Уся його вулиця лишалася такою, як була. Навколо добре погуляв вогонь, а їх невеличкий забудований клаптик супіску цілесенький! Німці, мабуть, як пішли, ще до його очеретяного сидіння, так більше сюди й не верталися, як забули. А якщо рідний дім уцілів, то, виходить, цілі й докази його «антифашистської діяльності» — листівки з переляканою пикою Гітлера.

До селища, або як називали свій робочий райончик місцеві — «посьолку», вже встигли повернутися багато мешканців. Очевидно, не було між ними ані Бздела, ані когось іншого з тутешніх поліцаів. Та й простих жителів поменшало, проте вулиця не виглядала неживою. Люди так і не втямили, навіщо їх виганяли з рідних осель. Зрозуміло, що якась логіка мусила існувати, проте німецька жорстокість останнього року була незбагненною, і в очах людей виглядала абсолютно невиправданою. Добре, воєнний час, протистояння, порядок, але для чого треба вивозити до Німеччини дітей — яка з них робоча сила — та палити хати? Та й поводилися зухвало, наче голодні тхори. Дякувати Богові, хоч і серед них люди траплялися, бо інакше можна було подумати, що їх усіх суки породили, а перша — й найогидніша сука — самого «фірера».

Втім, голодний, змерзлий та брудний Іван, який досить швидко наближався до рідної хати, не переймався в цю мить родоводом «юберменшів». За ними — минуле. Чекати на їх повернення, як він остаточно збагнув, — марна річ. А ось майбутнє — туманне та ой-яке тривожне!

Напевно, сусіди бачили, як він підходив до паркана своєї оселі, — в приватному секторі завжди все помічають, це в кам"яних коробках нікому ні до чого діла немає. Та ніхто не вийшов до нього, не гукнув, щоб перемовитися кількома словами. Як це бувало раніше — протягом усього його життя. Невже нікому не цікаво, де був, що робив.

Нетля зайшов до незачиненої хати. Дуже хотілося їсти та помитися. Жодної скоринки хліба, ані крупи, ані картоплини. Проте основним зараз було не це. Головне, що дві з його схованок з «листівками» виявилися розібраними. Цебто, гості в цей час ламали собі голови над розв"язанням задачі, що ж це за такий дивний поліцай тут жив, у якого повна хата протинімецьких агіток? Може, тому й не перегорнули все до гори ногами, що швидко знайшли тайники?

Отже, він напився води з діжки, трохи вмився й пішов знову на вулицю. Треба ж розпитати, що тут коїться. Може, хто матір бачив? Причвалав до сусідньої мазанки, несильно постукав у просілі двері, доки в вікні не з"явилося засмагле й зморшкувате, наче пересохлий маслюк, обличчя баби Марти. Ще за хвилину почувся ляскіт клямки. Двері трішки прочинилися, й стара без привітання, чомусь пошепки, швидко заторохкотіла:

— Івасю, йди звідси. Йди-йди-йди!

— Дуже гостинно. Чому ж до хати не кличете? Так і будемо через шпарину балакати? Скажіть хоч, де мама?

— Їі німці біля Кононенків зловили, Симириха бачила, погнали десь за місто, — баба замовкла на мить. — А тебе наші шукали, приходили тут, розпитували. Йди заради Бога, не накликай лиха. Поліцаїв, кажуть, стріляють на місці.

— Та хіба ж я що погане людям зробив, що маю боятися? — фальшиво обурився Іван. 

— А коли приходили? — Позавчора були… І вчора два в формі біля тину терлися, а ще два до хати ввійшли. До Галки з Миколою потім вдерлися, — назвала імена сусідів навпроти старенька.

— Бабо Марто, у вас чогось пожувати немає, — вже третій день без харчів.

Сусідка таки пустила його всередину. Скоро на пательні шкварчала картопля. Іван жадібно з`їв її всю, визбирав залишки згірклої олії напівсухим книшем та, подякувавши жалісливій бабі, забрався з її мешкання.

Тепер треба було відшукати тих «незваних гостей», що порпалися в хаті. Поки вони першими не зловили біглого поліцая та дійсно, під гарячу руку, голови не розтрощили: суд у визволителів скорий, одне слово — польовий. Іван втомлено поплентався в напрямку вже колишньої «районової управи». Але вже на сусідній — Наносній — вулиці побачив людей у військовому. Привітавшись, довідався, що тут розквартировані артилеристи. Спитав про їхнього «особіста», на що хлопці здивовано подивилися на брудного неголеного чолов"ягу, але орієнтир для пошуку підказали.

Ще через дві години він сидів у хаті, в якій зручно розташувався слідчий відділу контррозвідки «Смерш»…

Місяць допитів і перевірок, опитувань сусідів, очевидців, нічого енкаведистам не дав. Компромату, якщо не брати до уваги служби в поліції, не назбиралося й на усну догану.

У грудні в тюрму, куди допровадили Івана на початку слідства, привезли бравого піхотинця з орденом Червоної зірки на грудях — Степана Кононенка — на освідчення. Степан, як побачив знеможеного, обдертого Нетлю із двома важкоокими «молотобойцями» за спиною, не утримався: «Що ж ви, сукі тилові, з такою людиною зробили! Що ж ви, свині нестріляні, з героїв збиткуєтеся? Та це ж…» По пиці, правда, заслужений фронтовик таки отримав, але боронив незайману Іванову честь протягом усіх допитів. Коли повертався до місця служби намагався навіть випросити побачення з «потерпілим», але якийсь майор пошепки відправив його в негарне місце. Степан так само тихо заматюкався у відповідь та пішов.

Потім хтось із сусідів згадав, що бачив листівки від якогось «комітету» під час окупації. Аж ось, після чергового допиту, Нетля якось ураз відчув зміну в ставленні до нього охоронців і одного з двох оперативників, що ним займалися. Зміну в набагато кращий бік…

Зо два тижні його не будили на нічні посиденьки в кабінеті слідчих. Наприкінці лютого сорок четвертого рядовий Нетля вже визволяв Кривий Ріг у складі стрілецької дивізії. Він усе рідше згадував слова одного з слідчих, який ставився до нього стабільно погано весь час перебування в тюрмі. Перед тим, як вивести колишнього поліцая за браму, де на нього вже чекала мати, яка вже давно повернулася додому, лейтенант Воронов чітко вимовив:

— І все ж таки щось у тобі не так, хлопче. Дуже все доладно виходить. Повір моєму досвіду, — колись знайдуться інші свідки. Тоді й зустрінемось.

Іван відповів тоді коротко:

— Товаришу лейтенанте, я перед Вітчизною завинив хіба тим, що зламав ногу перед евакуацією, — і весело поспішив до материнських обійм.

Далі для Нетлі нарешті почалася справжя війна: з вошами, окопами, смертями товаришів та власним пораненням. Років же через десять після перемоги взагалі трапилася фантастична подія: герою — підпільникові І.Я.Нетлі не личило бути самотнім абреком, отже знайшли для нього партійне керівництво, в особі секретаря підпільного комітету партії. Звичайно, що герой не заперечував, ба, навіть, розцілувався з незнайомим хитрооким «керівником» на зустрічі в ЦК, як із рідним братом. Тепер на той час некомсомольця Івана було офіційно визнано ватажком розгалуженої комсомольської організації, яка діяла під керівництвом підпільного міському КП(б)У. Спробуй-но після цього спростувати його «антифашизм»!

А із слідчим Вороновим вони дійсно зустрілися: через сорок років, на військовому параді в Москві. Обидва були при регаліях, у парадних формах. Запрошені почесними гостями, старі чекісти впізнали один одного відразу ж. Підполковник Воронов, зчіпивши зуби, віддав честь полковникові Нетлі. Ніякої розмови між ними так і не відбулося. Нетля трохи був похвилювався, але згодом це відчуття поступилося в його душі місцем протилежному — торжеству переможця : «Ось так, товаришу підполковнику. Ось так!..»

* * *

«Цікаво, що це Вікторовичу так рано заманулося завітати? Нібито вчора все обговорили, домовилися про час…» Настінний годинник показував початок восьмої. Соломон Мойсейович був на ногах уже години з дві: старість аж ніяк не сприяла довгим сновидінням. Дзвінок зацвірінчав удруге. Собака, який сидів поруч, цього разу хрипло загавкав та побіг до дверей.

— Йду вже, йду, — пробурмотів старий, шукаючи поглядом ціпка. Колись, о восьмій годині вони з дружиною виходили з дому, щоб за годину дістатися вже алеї Слави, де дев’ятого травня було урочисто, багато людей з квітами, лунали воєнні марші з гучномовців. А останніми роками найдальша його подорож — до лавки у дворі сусідньої дев"ятиповерхівки разом із Хельгою.

Старий перукар мав велику квартиру, і, доки встиг добрести до входу, дзвінок просигналив ще раз.

— Та що ж там трапилося? — занепокоївся він, але притьмом згадав, що в його житті все найгірше вже сталося. Втім, як і найліпше.

Соломон Мойсейович відігнав Хельгу.

— Хто там? -він уже давно не дивився в «глазок» через поганий зір.

— Товаришу Рабинович? Я — Грунькін Микола Іванович, з Ради ветеранів.

Голос літньої людини, наче невиразно знайомий. Але ж до нього ніколи не приходили від жодної з ветеранських організацій. З чого ж оце зараз? Дивно трохи. Ну, гаразд, приперлися, так не на порозі ж їх тримати. По черзі відімкнулися замки. Пенсіонер ледь відступив і натис на ручку.

Він не встигнув потягти двері на себе, як вони з силою розчахнулися самі та раптово зачепили старого. Хельга заверещала й відскочила вглиб коридору, — сміливості в неї було не більше, як у вуличної кішки. Хвора нога підломилася і хазяїн помешкання впав.

На порозі при повному параді стояв сивочолий ветеран, з грудьми, рясно увішаними урядовими нагородами і значками. Соломон Мойсейович не міг роздивитися обличчя прибульця з-за червоних плям перед очима, але відчув, що добра від цього візиту не буде. Руки йому ніхто не простягнув. Потім двері були обережно зачинені на обидва засуви. Ранковий гість пройшов попід стінкою коридору й загнав Хельгу, що аж втратила голос від люті і страху, на кухню.

— Чого вам треба, товаришу?

— Ге, товариша знайшов! — весело озвався надтріснутий баритон.

Соломон Мойсейович зрозумів усе! Він невправно зашарудів по підлозі руками, намацуючи патика, але на правицю наступив лискучий чорний черевик.

— Не поспішай, — у голосі не чулося загрози, скорше від нього віддавало байдужістю, — Казав мені Федька: «Добий того жида!», а я — добра душа…

— Я таки не помилився, то ти, тварюко, біля лавки був! Як же мене знайшов?

— Велике діло. Я, полковник держбезпеки, двадцять років на слідчій роботі, та щоб не впіймав кульгавого жида з жирним собакою? Припини, дурню.

Навіть при поганому освітленні коридору було помітно, як посіріло обличчя інваліда.

— Ти — ще й кагебіст, суко?

Від удару ногою в спину перукар ледь не знепритомнів, але все ж таки знайшов у собі сили запитати:

— Ну, і чого тобі від мене ще потрібно?

Сивий диявол у кітелі з полковничими погонами витяг із внутрішньої кишені щось довге, дбайливо загорнуте в газету і, крекчучи, нахилився над розпластаним на підлозі інвалідом:

— У Бога віриш, дядьку? Тоді хрестись. Тьху, чорт, ви ж — антихристи. Вища, бля, раса…

— Знайдуть тебе, гер поліцай. Будеш кумкать, як жаба у дзьобі аїста…

Звільнений від паперу, блідий клинок легко увійшов між ребра. Зігнута постать мучителя повільно зникала в блакитній запоні. Соломон Мойсейович востаннє схлипнув, хвора нога різко розпрямилася, судомно задрижали руки. Полковник уважно стежив за тим, як нереально швидко заметушилися під повіками очні яблука, за тим спробував прокрутити лезо, — сили забракло. — Клята старість!.. твою…- матюкнувся. Через дві хвилини він приклав пальці до шиї лежачого, намацуючи пульс, але це було вже зайвим — серце старого перукаря зупинилося назавжди.

Обережно витягуючи з тіла ножа, Іван Якович іронічно мовив:

— Бувай здоровий, жиде. Вибач, що без квітів.

Витерши все, до чого доторкалися пальці, вбивця спокійно зачинив двері та полишив велику квартиру на «Жидівській слобідці».

На кухні жалісно завила безпорадна Хельга.

* * *

— Ну що, Галочко, за Перемогу?

— Давай, Івасю. За полеглих.

Коньяк приємно обпік горло.

Галина Іванівна давно не бачила чоловіка таким бадьорим. З ранку збирався на базар зовсім іншим: заклопотаний і невеселий. А через чотири години ступив на поріг збуджений, наче після першого цілунку, руки нервово рухаються, очі сяють: ну просто закоханий юнак! Важкі сумки з продуктами злетіли на стіл, немов би пером набиті. Вона спробувала запитати, що ж то так вплинуло на його настрій, але Іван Якович різко обірвав:

— Що, не бачиш, який день за вікном, дурепо? Швиденько накривай на стіл, люди вже гуляють.

Тепер можна було не хвилюватися. Ні, смерті він не боявся зовсім — старість є старість, його дорога закінчується. А ось Варварі звикати бути донькою поліцая після стількох років бездоганної святості рідного тата чи не занадто? Не міг же справді дозволити герой — чекіст, підпільник, майже Жанна д’Арк у штанях, якомусь жидові перепаскудити славну біографію та зганьбити родинну легенду…

* * *

Нетля зі смаком надкусив канапку з ікрою, і тонкі його губи викривилися в легкій посмішці: пригадалося, як сьогодні вперше в житті його розбудив будильник, перервавши сон, в якому голий Федька Федулов біг за ним, підстрибуючи, берегом річки й несамовито кричав: «Іване, жида добий! Убий жи-и-и-да-а!»