Дмитро Куделя / ПРО ТЕРОРИСТІВ З УПА ТА НЕУПЕРЕДЖЕНИХ ІСТОРИКІВ. (Рецензія)
(Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ — ХХ ст. Історичні нариси: Колектив авторів. — Київ: Наукова думка, 2002. — 952 с.)
«Про терміни треба домовлятись, а не сперечатися. Ми відокремлюємо поняття „терор“ від поняття „тероризм“, і це є частиною нашого концептуального бачення проблеми» — оговорюється авторами у вступі до збірника історичних нарисів, який, безумовно, є поважною дослідницькою працею трагедії народу України протягом останніх двох століть колоніяльного поневолення. Насправді, не домововшись про трактування термінів, не визначивши методологічних пріоритетів, важко дійти згоди з читацьким загалом, надто його освіченою частиною. Тому зрозуміло бажання авторського колективу обгрунтувати свої погляди на актуальну нині в світі проблему тероризму. І він (колектив) не пошкодував часу на серйозне вивчення проблеми, аналіз поглядів на неї інших учених, як і на дослідження витоків, теорії, практики та, подекуди, наслідків терористичної діяльности держав, політичних організацій, підпільних груп, окремих осіб тощо. І перший розділ монографії яскраво про це свідчить.
Автори, цитуючи В.Антипенка, відзначають «плутанину змістів та смислів понять „тероризм і терор“», невирішеність «проблеми класифікації „різновидів“ сучасного тероризму» та «світоглядну, ідеологічну та політичну заангажованість» досліджень цього явища у
У розділі VIII гл.2, історик С. Білокінь стверджує: «Загалом терор трактується як найгостріша форма боротьби проти політичних та інших супротивників із застосуванням насильства аж до фізичного знищення», далі автори розділу Х О.Лисенко і Т. Вронська уточнюють це визначення: «Прямі сутички з ворогом не можна віднести до дій суто терористичного спрямування, хоча з боку окупантів вони здебільшого були такими» (гл.3). Також наводиться слушна думка Ю. Антоняна про «тероризм як насильство, що застосовується пригніченою, слабшою стороною до сторони сильнішої, і насамперед, до її політики». Тобто, розглядаються думки різні, знайшлося місце навіть для прогнозованого радвладою висновку Є. Ляхова про недостатність уваги до «об’єкту тероризму». Проте, не зовсім зрозумілою є ігнорування найяскравішого прикладу сучасности — війни в
Хочеться повторити, що в цілому книжка не тільки цікава, але, немає сумнівів, глибоко наукова, історична та корисна. Хоча, звичайно, як у
Я і надалі обираю шлях цитування, щоб читачеві легше було зрозуміти методику Д.Вєдєнєєва.
— «Українські націоналісти вже з кінця 1943 — початку 1944 рр. цілком відмовилися від тактики „двофронтової боротьби“ і зосередилися на підготовці до масштабних антирадянських дій». (Причини не вказуються, а дарма. До того ж сутички з німцями, а подекуди і з угорцями тривали до кінця окупації);
— «Мало розбираючись у тонкощах політики й ідеологічній еквілібристиці, вони (прості селяни — Д.К.) намагалися сумлінно виконувати накази і дотримуватися присяги. Однак інколи фактором примусу взятися за зброю було заручництво: родину зрадника чи того, хто відмовлявся битися за Україну, чекали репресії.»
— «Однак у
— «Так, 1944 р. на Рівненщині було підірвано санітарний потяг і уведено в ліс 40 медсестер. У с. Іванівці на Станіславщині сотня УПА „Спартана“ розстріляла 30
— «Хоч в „Дорученнях по роботі СБ“ (грудень 1946 р.) наказувалося фізично карати агентуру противника якомога рідше (…), знищення реальних чи вигаданих агентів
— «Однак в міру зміцнення радянської влади і колгоспної системи, зубожіння сільського населення підпілля змушене було вдаватися до насильницьких засобів проти населення для організації свого матеріального забезпечення. Під тиском розповсюджувалися квитки повстанської позики — бофони. Даниною обкладали ремісників, торговців, інтелігентів з приватною практикою. Певний провід міг залишити собі 25% коштів, вищі керівники користувалися ними необмежено. На населення накладалася рознарядка.»
— «Поширеною була практика нищення або залякування спеціалістів, що прибули зі Сходу. Класичним прикладом можуть слугувати московські геологи Н. Балашова та Д. Рибкін, якого референт проводу „Зорян“ у протоколі допиту назвав „одним з найнебезпечніших представників більшовицького імперіалізму“. Геологів закатували у серпні 1948 р. Характерно, що у ході їх річних пошуків підпілля втратило 269 осіб вбитими і 233 захопленими.» Чи не навмисне тут представлено «Зоряна» таким собі диваком, який у «бєзобідних» геологах побачив страшних імперіялістів? Та й дурні ж ті націоналісти, які наклали сотнями голів, аби «закатувати» нещасних! Чому б автору просто не пояснити мотивацію повстанців? Які ж такі скарби шукали безневинно страчені геологи в Карпатах? Чи не повстанські «бункери» часом? А скільки ж бійців в тих розшуканих криївках згодом загинуло, скільки наковталося
МЕТА
— «Самозабезпечення» підпілля супроводжувалося моторошними розправами над селянами й активом. Наведемо такий жахливий епізод. У грудні 1949 р. в Яворові Львівської обл. було заарештовано подружжя Д., в оселі яких знайшли 5 дітей від
Цитувати можна далі. Наприклад, про звірства Служби безпеки, особисто шефа СБ УПА
Не можна оминути опис автором однієї з найвідоміших військових операцій проти УПА, що відбувалася у Крем`янецьких лісах на Рівненщині, знану в українській історичній науці як «бій під Гурбами». В цих боях брали участь понад 30 тис. службовців військ держбезпеки та бійців Червоної армії проти близько 5 тисяч стрільців УПА, значну частину з яких було щойно перед тим змобілізовано. Автор, імовірно, користуючись документами МДБ трохи розширює хронологічні рамки, вказуючи що бої тривали від 21 до 27 квітня 1944 року включно. І називає втрати, що їх понесли обидві сторони: з боку УПА — 2018 бійців, а ось «з радянської сторони» — 11 осіб забитими. Очевидно, що автор називає дані, наведені в документах архіву СБУ. І які можуть бути претензії? Документ — він і є документ. Дивує інше: він не коментує наведених цифр. А є ж і інші, що подавав у звіті командир «Еней» (П. Олійник), у яких він називає дещо іншу кількість загиблих радянських вояків — 900. Напевно, що автор знає про це. А якщо ні, то невже не замислився, що ж це за могутні богатирі такі воювали «з радянської сторони», які тиждень билися нехай з гірше озброєним та навченим, набагато малочисельнішим, але все ж таки серйозним військом, навіть, два танки тоді відбили у повстанців, налупили їх більше двох тисяч, а самі втратили лише одинадцять вояків? Певно, що замислювався, але коментарій не входить до авторської концепції, бо дуже вже цікавий висновок виходить: отаке військо, що справжні вояки побили, як курчат. От вам і повстанська армія! Може, я і тут помиляюся, і автор нічого такого не плянував? Хочеться вірити.
Досить уваги в історичному нарисі приділено діям легендованих боївок МДБ, що під виглядом УПА тероризували місцеве населення, виконували провокативні, пошукові та інші функції. До їх складу входила велика кількість колишніх підпільників, таких, що за різними причинами зрадили присязі. Знову цитую:
«Учасники груп (легендованих боївок МДБ — Д.К.) несли відповідальність за значну кількість актів насильства щодо цивільного населення — вбивств мирних мешканців, побиття, зґвалтування, мародерства, здирництва тощо…»
А тепер увага! Продовжую цитату:
«Ці брутальні прояви стали наслідком загальної атмосфери беззаконня у реальній практиці «радянського будівництва», слабкого контролю за діяльністю
Підсилимо ефект ще такою фразою із гл.3 розділу ХІ: «Суворі реалії боротьби, коли обопільні акти насильства часто переходили за межі раціонального, деформували психіку підпільників, робили її несприйнятливою до крові і страждань. Далі історик, не посилаючись на джерело, цитує таку собі
У дописах цитованого автора є одна закономірність: у них важко побачити не те, що серйозний аналіз тих чи інших негативних явищ, подій тощо, до яких спричинили дії некращої частини радянських спецслужб, але, навіть, просто не наводяться факти нелюдської поведінки геройських „чекістів“. Що взяти з людей, вони
Висновки, до яких може дійти необізнана людина після прочитання глави про післявоєнну боротьбу УПА навряд чи будуть правдивими. Бо виходить все так, що банди, які забирають у людей хліб та майно, уводять в ліс санітарок та точать кров з маленьких дітей, вбиваючи, катуючи, ґвалтуючи — це і є УПА. Вояки, що розбігаються у справжньому бою зі справжніми солдатами. Банди з насильно набраними вояками, з жахливою СБ із звірячими методами роботи, але, поза тим, такі, що „ мають масову підтримку“ у місцевого населення». Не зовсім логічно, але це як подивитися! А може, який народ, такі в нього й терористи?
Наприкінці вдумливий читач знаходить ще одну єхидну сентенцію автора нарису: «Підсумовуючи наведені факти, слід констатувати, що у протиборстві ОУН і УПА з радянською владою обопільно вживалися всі наявні засоби. Націоналістичне підпілля навіть після того, як члени антигітлерівської коаліції розгромили нацистську Німеччину, перебувало на військовому становищі. Залишившись наодинці зі сталінським режимом, який продовжував вершити долі народів, члени і симпатики ОУН, вояки УПА з відчаєм приречених намагалися продовжувати боротьбу за суверенну державність. Обставини ж складалися так, що до краю зтероризоване населення в більшості своїй воліло займати індеферентну позицію, аби не наражатися на небезпеку з того чи іншого боку». Ось так, хоч німці і втекли, але їхні поплентачі продовжили війну всупереч перемозі антигітлерівської коаліції, а її ж не розпущено! Для чого тут згадується саме коаліція, а не просто СРСР? Може це натяк на те, що УПА, продовжуючи війну з «совєтами», які є членом цієї коаліції, тим самим перебувала автоматично (нехай умовно) в стані війни зо всіма країнами антигітлерівського блоку? Ой і лиха ж та УПА, та ще й народ, з якого вона вийшла, займав «індеферентну позицію», проте, надавав масову підтримку.
Кожна людина має право на власну позицію, але історик таки мусить бути об’єктивним, а «підтягування» фактів до попередньо створеної концепції, на жаль об’єктивності не додає. Можна зрозуміти, що людина, яку виховало певне середовище, тяготитиме до думок та поглядів, що превалюють саме в цьому середовищі. Це не добре й не погано, просто так є. Але історикам все ж таки варто вміти абстрагуватися, а для української ситуації ще й бажане уважне, обережне ставлення науковців до історії власного народу, адже її покручено за сотні років безмежно. Я дуже сподіваюсь, що принаймні половина моїх спостережень щодо нарису Д.Вєдєнєєва невірна. Врешті, науковцеві притаманне вміння вчитися, в тому числі і на власних помилках, і — хтозна — може наступні роботи цього дослідника не відгонитимуть явною упередженістю.
П. С. Я думаю, кожен з тих дослідників, що мав справу з архівними справами НКВД (МДБ, НКДБ, КДБ) та через чиї руки пройшов великий їх об’єм, може справді з часом відчути на собі такий собі «феномен довіри до слідчого». І тоді за горами часто фальшивого паперу сховається правда, а з’являться викривлені обличчя підсудних, а головне, їх викривлені душі, зліплені наново слідчими на свій розсуд. І повірте, вам не сподобаються ці обличчя і все, що робили їх власники. Тому хочеться звернутися до істориків, які досліджують радянський період: не вірте «насліпу» слідчим