Юрій Семчук / му-му. Дія І (ще оптимістична)
Отож, аби не втнули чогось людиноподібного, й, не дай боже, особистостей плекали - у злидні, до перманентного доздихання у вітальних інстинктах. Ви, ніколи не ставили собі запитання, чому мільйони українців, конаючи у 1932–1933 рр. не сподобилися бодай би до якогось опору червоній банді, все ж одно - смерть; - а, тому, що мозок без достатнього забезпечення поживними речовинами, аби врятувати тіло, переходить на «чекаючий» режим, як комп’ютер у режимі енергозбереження. А там вже й зизоока чатує. Сучасні пахани тому й установили прожитковий мінімум: концтабірну стограмову пайку хліба на день (39 кг на рік), 19 грам риби (7кг на рік), 20 гр м’яса (8кг), 13 гр. масла (5кг) тощо. От «чекаємо», коли вже нажеруться «слуги народу» і дадуть вийти
В часи наступу Розвинутого Ганьбізму, я ще працював у школі. Щоправда від такого безвілля од мене одвернулися знайомі, родичі, бо ж треба
- Так вот, ті бідні учітьолкі, потєряниє по жизні, від бєзнадьогі так по мозгам клепають
Колись, історики, а може й пересічні люди, дізнавшись про зниклий народ, запитають себе: «Чого вони не боролися за своє майбутнє, чому порушили всі божі заповіді?..» А я, Вам, ще існуючим, скажу: «Бо, люди землю свою так зненавиділи, що Бог, із ляку, у них пам’ять забрав, і мову, аби не паплюжили перед світом край колись славетний; а тих, що любили неню, й не плазували перед звіром - поскорше до себе забрав…» Залишилися тільки
В тому збидленому обєзьяннікє шансів на виживання, самі розумієте. Тому, я, хитрий степовик, аби
Маячня? Ви, що, вже встигли пальцем скроні торкнутися й зневажливо закинути вище означену (нібито) хворобливу гіперболізацію сучасності в шухляду підсвідомості? Так я і не збираюся копирсатися у сьоденному іржавці, викликаючи у вас фізіологічні реакції. Ви не собака (вибачте), а я не Павлов, і, найсуттєвіше, не письменник, тому не маю біди - трагати на горбі
Ява (квіткова). Так ось, коли я ще працював у школі, то в порохняві Руїни дев’яностих, шастання
Гори «оголюють» людину екстрімом, дуже важко приховати свою справжність, фальш пре, цивілізаторські маски вишкірюються, волають. Оголені душечки скавчать, душі тішаться. Карпати виховують новачків, гартують бувалих, налагоджують розстроєний лад поурбанізованої душі.
- Романе Романовичу, візьміть у похід, будь ласка, - просився Вітя,
- Прошу, я так мріяв, хоча б разочок, в Карпатах побувати.
- Гаразд, - змилостивився я.
- Тільки спорядження шукай сам …
Закоцюблий Вітя скакав на одній нозі, товк шутер, надаремно намагаючись виштовхнути з вуха крижану воду, дурнувато посміхався, він не вірив, що така краса існувала поза його присутністю. Лімниця гонорово гоготіла прислухаючись поблажливих вересків туристів із Дніпра. Нас було двадцятеро. То вже традиція, як би не складалися обставини, завше двадцять ворохобників із наплічниками штурмували потяг Дніпропетровськ - Трускавець. Студенти, старшокласники; новачки, досвідчені лісовики - творили свою неповторну історію походу.
Вітю поважали, за незалежність. Дивак, у ліцеї створив «ТСУМ» (Товариство симпатиків української мови), підмовив своїх друзів до дерусифікації позомбованого світосприйняття, хлопці трохи соромилися, частенько порушували клятву, а Вітя вперто тримався своїх принципів, і, диво, йому аніхто з підлітків не закинув на те вар’ювання. Хоча був відмінником, та не зубрилою, від Бога розумний, навіть мудрий, і приколіст, бува таке втне, що в ліцеї розмов на тиждень. В горах хлопцеві від кесонного сп’яніння все в голові перемішалося, бігав туди сюди як ушкварений, кидався у якісь хащі, дерся на скелі, балансував понад прірвою. Я аж охрип, волаючи на ненормальника. А йому, що, вдячно посміхався, заспокоював, й дерся за ожиною по крутоберезі.
Камінний обвал гуркотнув коротко, роздратовано, ми як уперіщені кинулися річки, Вітя вже вигрібав з Лімниці, винувато бадьорячись прикривав розпанахане каменюкою стегно, ледь стримуючи цвіркання крові. Обробили рану. Не сварили чомучку, просто пояснили «що
- То ви нічого не розумієте: локальний тектонічний зсув затиснув з обидвох боків смереку, дерево звібрувало, мене кидануло… вниз, течією понесло непотопного туриста, ось і вибрався, протрасував відгори схил, бо внизу, он, який заросляк, тай до вас не забарився, чьо репетувати, - гонорився Вітя, а наплічник його був сухесенький, чистесенький, од того у нас у роті ще більше пересохло.
Далі приголомшені йшли мовчки. Видершись хребта, знову спустилися долини, вийшли до старовинної, ще німцями побудованої вузькоколійки. Вітю не чіпали, від себе гнали надокучливі спомини про злощасну смереку. По штриці додріботіли станції лісокомбінату «Осмолода», й остовпіли, - ошелешено розглядаючи те, що залишилося від потужного колись підприємства: з розчепірених віконниць будівель пнулися
Жовта пляма сонця кресала в очах іскри, спека солоним слизом гірчила потріскані вуста. Уздовж штрики застрашеними більмами лупали попереджувальні щити: «Обережно - вовки!» Пояснення щодо літньої ситості вовків чогось нікого не заспокоювали, зате без привалів прохекали декілька кілометрів. Під вечір дочимчикували покинутого будинку станційного службовця.
На дверях висів сухий букет
- Я! Вам! Шо! - тут сказочкі прішол расказивать! - прогуготів замогильно Вітя. Всі аж зіщулилися. А Він, скоромовкою заторохтів:
- Ось ви, Роман Романичу тут чаї ганяєте, а не знаєте чий це будинок, чому його люди оминають. А господар прийде, сьогодні, опівночі! Ви мені не вірите? А ну згадайте номер своєї судової справи у ментовському комп’ютері, а номер мобілки! - торжествуючим фальцетом верескнув. Тиша згуслими драглями поповзла пальцями, похолола губи. Діти витріщилися на зблідлого Віктора. У його армійському кухлі рухнула, затряслася, вигнулася алюмінієва ложка пронизана мотузкою (аби не загубилася)… поповзла по руці… коли її продірявлений хвіст мелькнув в рукаві, окріп з кухля коричневим струменем пружно вдарив у розчепірені очі нібитовіті.
-
-
-
- Вітя,
- Актор погорілого
-
- Все, досить, погралися й спати, завтра поговоримо! - місяць вирвався рук вчепившись неба.
- Добре, добре, чо ви всі злякалися, жартів не понімаєте, йду вже, гаразд, - закотився срібною кулькою чорного прямокутника дверей.
Змахуючи одягу зорі я провалився у той рятівний прямокутник, де все
Вітя розкотисто давав хропака у своєму спальнику.
- Ну, Вітьок, ти дайош, аткуди ти взялся, ми же двєрі ізнутрі закрилі. Шуточкі у тєбя какісь фокуснутиє… маладец, зашугал паря слєгонца, но ми сочтьомса.
Вітя переможно
Перерахувавши закоцюблі лантухи я їм побажав, гм (?!) спокійної ночі. У кімнаті старших, довго, нервовим променем ліхтаря вищупував недогарок свічки.
- Рівно 14 вогників, чуєте, на… - по дверям туго ляпнув запущений кимсь капець.
Мій син, Валера відкинувши подушку з обличчя звівся на лікті, запитав:
- Тату, чуєш, а що то Вітя молов про якусь судову справу, комп’ютер. Усі й надалі вдавали ніби сплять, але сопіти перестали.
- То, було давно, моя бабуся була відьма, від слова відати, довго вмирала, і пробита стеля не допомагала, кликала мене, малого, коли привели - схопила міцно за руку й преставилась. Я з тих часів багато передзнаю, але навмисно усе відразу знати не хочу, і не можу, бо заберуть звідцика, краще потихесеньку, то вам на папір викладу колись, почитаєте, і вам якась таїна відкриється. Так ось, я знав достеменно, коли, і як буду забитий автомобілем. Це й трапилось. День в день. Водій КаМаЗу з місця аварії втік. Три місяця в лікарні вичухувався. Було заведено судову справу, коли мене з нею ознайомлювали, то вона в комп’ютері значилася під номером «666». Про це знав тільки слідчий. А, Вітя, ось, теж, гм…
- А знаєте, пацани, коли ми купували татові мобілку, то в магазині всі стартові пакети були з тими злощасними трьома шістками, і ось купили… з ними, гм… - мовив Валєра.
Ваня Лядов, студент географічного факультету ДНУ швидко, швидко почав рахувати:
- Один, два, три… чотирнадцять! Один, два… чотирнадцять! Диви, диви, чотирнадцять вогників у вікні! - кричав.
- Де, - зашурхотіли спальниками нібито соні.
- Та он, у вікні! - у подвійних рамах, у склі, від нашої свічки, дійсно відображалося 14 вогників. Один поперед одного почали всі рахували до того злощасного числа, не звертаючи уваги, що за вікном хтось (щось?) замелькав, являючи
- Вітя прєкращай страдать! Ето уже нє смєшно! - його перекошений лик на мить показався у отворі вікна, розплющився пластиліновим лицем кришталевої тверді, шибка вигнулася, вхопилася тріщинами, сухо дзявкнула, жалібно заскавчало об камінь розбите скло. Всі, як один, виборсавшись спальних мішків, мчали у ніч, з однією думкою - надавати по пиці батєру. Оббігли хату, - немає ворохобника… Тільки краплі крові під вікном на розбитому склі зловіще блищали, лупаючи мертвотними очицями застиглого місяця. Ми подивилися догори - повник чотирнадцятилико шкірився
- Вітя, всьо, зараз піднімаю людей з факелами, тебе, скотину, шукати будемо, - заскавчав я тужливо коцюбіючи у гіпнотичному ряхтінні заповзаючих у душу вогниках.
- Чьо, как сразу, так Вітя, - шмагонуло зомліле марево.
- Не
- Харе, чіпати не будемо, даємо п’ять хвилин і ти спиш, як… до ранку міцно спиш! - видушив я із себе віддаляючись вогників.
Згода, вірю на слово, - в комин шуганув зляканий сніп іскор.
Я туго завертів дротом із середини вхідні двері. Навшпиньки підкрався ворохобника. Вітя згорнувшись калачиком трясся у спальнику. Скиглив.
Ржаві пружини ліжка немічно заскрипівши впустили в хату солодку знемогу чутливого сну - крізь дрімоту линуло якесь бемкання гітари, гуркіт, вовтузіння. Здається вискочив на шум. Тихо. А може то снило. Був крупний глюк. Вітя теж, ніби, спав.
На світанку прокинулися, а Віті немає. Бігали довкруж, кричали. А потім хлопці зізналися, що опівночі Віктор поліз на горище, знайшов там гітару, бринькав, потім гугукав лякаючи дівчат, а коли проходив над хлопчачою кімнатою девепешна стеля провалилася він і гепнувся прямо на сонних однокласників. Ну, а вони, звісно, надавали по пиці, мабуть, образився, втік, десь ховається поряд.
Зі старої стайні, що біля будинку перехнябившись чіплялася схилу, вислизнув якийсь підозрілий чолов’яга, років 40, сів на пеньок посеред галявини, демонстративно блиснув
- Гій, Михасю, то ти де’сти’ка сі дів. Я вжє си думала що ти мене саму покинув в цим проклєтім місци! - замахала руками крилами, як квочка, загородивши гіпотетичну траєкторію лету дробу. Переливаючись драглями апетитних форм протупотіла мужичка накривши йго розкішшю грудей. Лебеділа, лащилася:
- Михаську, сховай гет ружо, то вно ти тоє треба, з дітваками зв’єзов’сі. Гій, відчіписі, най си йдут своєв дорогов. Що вни’ ти зробили? Спам’єтайсі, що си вдумов.
- То ти ми кажеш шо вни си зробили?! То за тих засранців я ніч не спов’с, і маю то теперика терпіти, та йти собі гет! Як зараз впалю соли одному й другому по сраці, абис знали як сі в горах вести! Курва мать!
- Почекайте, пане, заспокойтеся, я старший, не нервуйте, поясніть, що трапилося, - кричав я здалеку.
- А, то ти ми питаєш що сі стало? То який ти старший телепню, що ради дітєм дати не можеш, а в гори прешсі, ми претензії тутка ставиш, та я ті зараз як дам межи роги, абис знов як сі треба вести!
- Перепрошую, пане, діти всю ніч спали, хата закрита була із середини, - крався знервованого гуцула, заходячи з флангу. Вуйнини цицьки надійно обіймали ствол. Вуйко вертів головою задихаючись в тілесах, вже примирливо забуботів:
- Добре, добре. Ходи. Хось ту. Треба поговорити, - змовницьки моргаючи, потюпав краю галявини, де в ніч товклися вовки. На ходу мовлячи:
- То, я, пане, між нами чоловіками, ну ти розумієш, взєв си Штефку з літника, доки йї чоловік долі сидит тамка в селі, тай потєг в сю хату, а чо, файна телиці, сам видиш яка справна, а в цім місци людей аніц не буває, проклєте то місце, а, возьдика й маєш, ви сі приперли. Ну кажу ті, ніколи тутка туристів не було, глухі місця. То я йї вмовив в стайні, на поді, в сіні. Я Стефку вже си приголубив й лишень до того справа дійшла, то тутка якийсь дітвак віскакує з хати тай давай лементувати, скакати під вікном. Візираю, хтів впалити з ружа йму поверх голови, абис всровсі курва мать, а вно ззаду него вилізло якесь волохате, зелене, ґевал якись (то ми сі так здало, чи що?), взєв він того хлопака за барки, тай давай перед вікном кидати, а потомика як головов вцідив в раму, аж сі шибки посипали, то мені так сі страшно стало, що трохи сам не всровсі. Заривсі Штефці в ціцькє, трясусі, а вна каже: «Йой, Михаську, то ти ми так хочеш що аж сі трєсиш, то давай, давай любцю, вже й си любити як хочеш, я вся твоя, і на всьо згідна, пустунчику». А я ніц не можу, зубами клацаю, гикавка напала, а вно чую як шерхотит за стінов, той зелений, ходит, на під зазарає, аж вовки завили. Йой троха не вмер. А Штефці ніц не кажу абис вна сі не перепудила, тай в ніч не побігла. А дурна баба наступає, каже мені - давай, душе ми, а ми в піт кидає і бралка десь сі так сховала, що й не знаю де ї шукати. Так до рані й протрєссі скурва йї мать. Якби Штефка віділа того зеленого вуйка, в неї би теж давалка сі скінчила.
Судома реготу вивергнувшись гір вчепилася віття смерек. Хлопці, які кралися позаду, страхуючи мене, аби вуйко чого не втнув, все чули - хапалися животів. Присоромлена Штефка бігала довкола била ся в боки, гойкаючи:
- Гій, шмаркачі, то що ви си позволієте, курва вашу мать, то що ви си придумали, то ніц не було, клянусі. Гій Михасю то що ти говориш тому панові, набрехав купу дров, а вни сі тішєт. Курва, понаїжджєли тутка, жити людєм
- Добре, вуйку, добре, вибачійте, то ми теж перепудилися, бо самі то віділи. Але в нас хлопець, той, котрого у вікно кидав зелений, як ви кажете, ґевал, пропав, потрібна ваша допомога, де він тутка може сі сховати.
Вуйко насупившись поправив під полою обріза, сказав поважно:
- Тутка довкола схили, водника видите, скали догори, а по тій дорозі наша полонина, де літник, то може він до людей пішов, йдіт туда, людей питайте, може хто йго відів, - присоромлений тицяв п’ястуком топтанки, присоромлено шморгаючи. Зашаріла Стефка хапнула коханця потягла до стайні.
А Вітя із ялинника вигулькнув.
З полонини прибігло троє
- Мама й тато, вуйна і цьоцька, стрийна і стрийко - просили абис ми передали Вам оцих гостинців, бо с приходив зраннє ваш посланець, отой ко з підбитим оком, оками, очима… так ось… й сказов, що то в него під очима від голоду посиніло й ви всі тутка давно’с заблудили’с, семий день не їли’сти не пилис’ти, і вас тутка п’єтдисєт дітей голодує’с фист, посинілі… Ось, пригощайтеся превелебні. Просимо дуже!
Понапихали ми тим дітвакам за пазухи кільок у томаті, «завтраков туріста», халви, чукулядок. Подарували
З Віктором була важка розмова, я не просив, вимагав, аби він не випендрювався, й припинив свої експерименти, а, то дістане межи очи і від мене. Усе минулося, бісовщина зникла. Лагідне сонечко, море ягід, грибів, що ще треба відпочивальникам. Гуцули навіть вівцю принесли на шашлик, до рання плели бувальщини, на сопілці грали, пісень співали. Слухали наших… повстанських, стрілецьких пісень. Аякже, кляті москалі з Дніпропетровська заводили: «Вже вечір вечоріє, повстанське серце б’є,/, а лента за лентою набої подає», - чи, - «Ішли ми до бою темними лісами,/ ішли за вкраїну, рідний край, /Українське військо Степана Бандери,/ за наш, за вкраїнський звичай», «Ой там на горі Січ іде / Гей малиновий стяг несе, / Гей, малиновий, наше славне товариство, / Гей, маширує раз, два, три.», «За Україну, за її волю/ За честь, за славу, за народ». І отакої краси цілісінький концерт. Люди збігалися наших пісень, посміхалися, повірили, що то Україна рождається… блаженні.
А у Віті рюкзак репнув, від удару об скелю, весь вміст у ріку шуганув. Навіть взуття, і одяг котрий прав й залишив біля потоку, сховавшись од раптової зливи, до намету - забрала повінь. Приодягнули ми Вітю сяк так у різнокаліберне шмаття. Тільки й залишилася його алюмінієва ложка, теліпалася на шиї, та й у останній вечір, коли його зубною пастою вимазували, зникла. Мабуть пірвали мотузок.
Вітя хоробрився, з гір повертався принишклий. У Дніпрі діти поважно виходили з потяга, тішачись в обіймах рідних, казали, що дуже сподобалося в горах і ще хочуть, наступного року, обов’язково, в похід. Віктора ніхто не зустрів, і він… гірко заплакав.
Через пару місяців мене викликала завуч, і
- Я счітаю ето вашей лічной нєдоработкой, нам поступіл трєвожний сігнал, што Віктор связался
Через рік у кухонному столі син знайшов алюмінієву ложку з просвердленим держалком…
То був останній рік роботи в школі. Злиденна зарплата всюди однакова - чи ти працюєш у ліцеї, чи гімназії, чи школі. Різниця в гривень тридцять… Тому, Неповна серденя школа через дорогу стала останнім курликом прощальної пісні. Дали мені керівництво у 8 класі, за відсутності вчителів, вже
Але, то дурня, безчасся перетерпимо, колись і на нашій вулиці буде світло і затишно, тепло і сито, без "о"брізанців. Повернемося дітей. У класі четверо учнів узагалі не вміли ні писати ні читати, семеро на обліку у міліції, троє жебракували, двоє з відкритою формою туберкульозу бомжували… Поряд обласний тубдиспансер, фекалії прямо на поле з колектора ринуть, тому дивно, що тільки двоє сухотних, бо реакція на Манту майже у всіх дітей у школі позитивна. Так ось, одна дівчинка, в школу не ходила взагалі, а по чуткам «працювала» у сауні дорожнього кафе місцевого