У травні нарешті прийшла справжня тепла весна, і люди зняли з себе речі з довгими рукавами. Сяюче сонце сповнювало шкіру й тіло своєю теплотою та світлом, відігрівало змерзлі почуття, і люди блищали під його промінням: виблискували чисто вимитим волоссям, кільцями на пальцях, браслетами… На щоках був уже не зимовий гарячковий рум’янець як символ захисту від холоду, а літній веселий і щирий як символ відкритості світу. Фу-у-ух!.. Відтаяли. Всі відтаяли. І вона теж: якось вранці прокинулася, випила холодної мінеральної води, позіхнула і вперше усвідомила, що життя… триває. Начебто і дурниця, зрозуміла всім: життя триває. Але скільки ж часу мало пройти, щоб це зрозуміла і усвідомила вона! Бажання жити, сміятися і дихати сонячним повітрям прокинулося у ній з такою силою, що вона й не помітила: на годиннику — п’ята ранку! Побігла будити його, термосила, взяла до своїх рученьок його теплу і м’яку зі сну долоню й гладила її, доки він таки не розкрив очей.

— Йдемо гуляти! — голосно прошепотіла вона й чмокнула його у щоку.

— Ходімо… — сонно й мляво мовив він, але очі його були налиті радістю: він бачив, що вона ожила, і не міг повірити.

Шоста ранку. Вони теж вийшли надвір у футболках без рукавів. Однак, ще прохолодно, і вони, мерзлякувато поводячи плечима, йдуть порожніми вулицями. Небо ще трошки темнувате, але сонце вже підіймається, воно готове захопити світ у свої лагідні й водночас владні обійми. П’ятнадцять хвилин досить швидкої ходи (таки ж холодно!), і вони у парку, і вони дихають життям разом з деревами та молодою травою, разом із заспаними собачниками та їх тваринками.

Вони йдуть, взявшися за руки, огорнуті хмаринкою щастя. Вона хитро дивиться на нього і нічого не каже, тільки посміхається; він із захопленням відкриває її для себе нову, повну життя, і пригадує, що майже такою була вона, коли швидко проходила повз його вікно. Він думає про те, наскільки він змінився з того часу. Він уперше в житті мав відповідати не тільки за себе, а й за повністю беззахисну перед цим світом кохану людину. І він гордий за себе, бо справився з цим. Звичайно, він все ще іноді поводиться, як слимак… А загалом, ну їх, ці думки!

Вона думає про те, що сьогодні для неї починається нове життя, і на все вона сьогодні дивиться по-новому. І на нього: з почуттям вдячності, ніжності… Вона з жахом розуміє, що досі не знає його імені… Вона з жахом розуміє, що окрім вдячності і ніжності, вона не відчуває до нього більше нічого… Вона з жахом розуміє, що він для неї — як закриті двері, які вона зовсім не хоче відкривати. Але, щоб і він зрозумів це, він має знати про неї хоча б щось… Ні, мабуть, потрібно йому розповісти все. Мабуть, так краще. Обличчя її похмурніє: спогади будуть болючими…

Вона пропонує йому знайти лавочку і посидіти. Це виявляється складним завданням: усі лавочки розписані графіті або пристосовані для сидіння на спинці… Але в глибині парку на них таки чекає спокійна і відносно чиста лавочка, на якій лежать забуті кимось цигарки. Вони сідають: він помічає, що вона стала серйозною, і теж серйознішає, вже розуміючи, про що буде мова.

— Загалом, я розповім тобі про себе, — каже вона, бере цигарки з лавочки, виймає з пачки одну. — Підпали! — промовляє стиха. Він не знає, чи палить вона, чи ні (ще жодного разу при ньому не палила), але не хоче питати її про це; просто мовчки виймає з кишені запальничку і дає їй прикурити. Вона кашляє і каже: «Досі я ніколи не палила. Потрібно ж і спробувати у перший день нового життя! — дивиться на годинник. — Зараз сьома. Дві години a.b. — after birth… Мабуть, палити я більше ніколи не буду. Просто сигарети на лавці — як натяк і як імпульс спробувати… А, взагалі, саме з сигарет усе й почалося…» — він сидить, затамувавши подих, і боїться дізнатися, що ж почалося з цигарок… А вона дивиться на цигарку так, як тоді дивилася на сірники.

…Ми з батьком сиділи в цирку, в першому ряді, і дивилися, як на сцені якийсь клоун одну за одною підпалює цигарки і глитає їх, причому робить дуже задоволене обличчя і облизується. Усі навкруги сміялися, а я сиділа і думала: «Він бреше, що йому подобаються цигарки!» Мені було його дуже жаль, і хотілося, щоб він якнайшвидше пішов з манежу. Проковтнувши ще штук з двадцять сигарет, він таки пішов, і я аплодувала йому, як мені здавалося, голосніше за всіх, намагаючись відповісти на питання: «Цікаво, чи довго ще він буде відчувати присмак тютюну в роті?..» І тут на арену вийшла молода жінка з великою коробкою в руках. Її не оголошували, і ніхто не знав, який номер на нас чекає попереду. Заінтриговані, всі глядачі замовкли, і в цій тиші жінка відімкнула ящичок та дістала звідти змію. Батько прошепотів: «Пітон…» А потім був ще один пітон, і удав, і ще хтось… змії звивалися навколо жінки, своїми язиками торкалися її губ, їхні шкірки світилися під променями жовтавих прожекторів… Жінка посміхалася і скручувала змій у колечка, у вузлики, гладила їх по шкірках, робила з них собі пояс… Коли вона почала таємничо їм підморгувати, змії розповзлися в різні боки, утворюючи навколо неї великий майже правильний трикутник. Полежавши трохи так, вони самі заповзли назад у ящичок, жінка, не промовивши ані слова, закрила його і… погасло світло. А коли воно знову з’явилося, таємничої жінки з ящичком уже не було, і тільки оголосили антракт, так і не назвавши її ім’я.

Тоді, у шість років, я закохалася в змій. В антракті я не хотіла нічого: ні солодкої вати, ні покататися на поні або гойдалці, ні купити собі смішну й страшенно голосну й крикливу дудочку… Я хотіла тільки одного: побачити знову цих дивних і містичних змій!.. І ніби прочитавши мої думки, на арені зі змією в руках з’явився отой «тютюновий клоун» і почав голосно запрошувати дітлахів доторкнутися до неї. Я була першою, хто підійшов до змії, і останньою, хто від неї відійшов. Я гладила її блискучу шкірку, я заглядала до її примружених очей, з якимсь благоговінням дивилася на її хвостик…

З того дня я почала збирати фотографії змій і ледве не кожного тижня тягнула тата до цирку. Я читала про змій усе, що потрапляло під руку, я хотіла завести собі вужа, але… мама, навпаки, змій панічно боялася, і тому від цієї мрії довелося відмовитися. Батьки чесно думали, що захоплення зміями — чисто дитяче і воно мине з роками. Але я виявилася в цьому своєму захопленні дуже настирною: в школі я написала про змій стільки рефератів, що вчителька з біології напевне вже не знала, куди їх дівати, а про плазунів я могла розповідати весь урок підряд… Батько хотів, щоб я стала політологом (тобто, щоб я пішла по стопах його батька), мама мріяла про мене як про бізнес-леді… А я пішла поступати на зоологію. Я не хотіла, щоб змії були тільки хобі, я хотіла, щоб вони стали моєю професією! І хоча з біології я не знала нічого, окрім плазунів, я поступила. Мене врятував маленький конкурс: 1,5 чол. на місце. Після вступу я на весь залишок літа поїхала жити на турбазу в лісі, де я цілими днями блукала серед дерев, вишукуючи змій, і фотографувала їх. Там водилися самі лише вужі, і тому з того часу у мене збереглося близько ста п’ятдесяти їх фотографій.

Усі мої друзі шуткували: «У тебе тільки одне кохання на все життя — це змії! Ти більше ніколи нікого не полюбиш!..» Я сміялася разом з ними, і якесь кохання до якоїсь людини дійсно здавалося мені дуже далеким і нереальним.

… Прийшло перше вересня, і разом з ним і я прийшла до університету. З мого студентського квитка на мене дивилися мої ж очі на моєму ж обличчі, але я себе не впізнавала на цій фотографії: раптом помітила, що стала дуже дорослою за оцей останній рік…Уночі мені снилися дві перші лекції: одна з української мови, а інша — з зоології. Перша пройшла так швидко, що я не встигла її запам’ятати, а друга, мені здається, тривала всю ніч. Хоча з неї я теж пам’ятаю небагато: до якоїсь темної, обшарпаної аудиторії з коричневими старезними партами і великими брудними вікнами зайшла жінка (нібито наша викладачка), пухкенька, повновида, з круглими блідими щоками, з маленькими чорними фарбованими локонами, спадаючими на обличчя. Загалом, така собі приємна на перший погляд жіночка. Тільки… хижим стервом здалася вона мені. Очі її були не менш чорними, ніж локони, не менш великими, ніж щічки, і здавалися не менш фарбованими, ніж волосся. Вона сіла за стіл і за всю лекцію не промовила ні слова. І всю лекцію я, як загіпнотизована, дивилася на неї… А вона сиділа, щось писала, дивилася у вікно… Мовчазна, незрозуміла і страшна. Чесно, я її злякалася. І хоча, прокинувшись, я прекрасно розуміла, що така жіночка — лише плід моєї уяви вкупі з хвилюванням перед першим днем в університеті, я ледве не панічно боялася зоології. Вона, як і уві сні, виявилася другою числом.

Тільки аудиторія була зовсім не темною, парти — не коричневими, а блакитними, і мені аж полегшало, бо сон таки не збувався.

Отже, друга лекція почалася з того, з чого зазвичай починався урок: викладач зайшов до аудиторії. Я завжди дуже лютувала, коли в яких-небудь книжках читала: «Він був саме таким, яким уявлявся мені професор…» — або ще щось в цьому роді, коли за такою фразою слідував стандартно-стереотипний опис… Але я напоролася на те, за що боролася… Тобто, ні: на те, проти чого боролася. Він був саме таким, яким завжди уявлявся мені (та й, мабуть, іншим теж) професор! Сивий, в окулярах, з таким собі дипломатиком, котрому, напевне, було в два рази більше років, ніж мені, він мав дуже благообразний вигляд і дуже професорську напіврозв’язану краватку. Єдине, чого йому не вистачало для довершеності його «професоризму», так це «козлиної» борідки, а може, і не обов’язково козлиної. Ім’я у нього теж було професорським: Михайло Опанасович. Він видався мені таким давно знайомим (адже він був викапаним професором), що я сиділа, дивилася на нього і посміхалася. І понесло ж мене ото сісти на першу парту та ще й посміхнутися!.. Він подивився на мене і таким лагідним-лагідним та єхидним-єхидним голосом запитав:

— І що це Ви, дівчино, так посміхаєтеся, ніби щастя всього свого життя тільки-но зустріли?

Мої однокурсники (зовсім не звичне слово) зареготали (цілком очікувана реакція), я трошки стала схожою на червоного рака (теж цілком і повністю очікувана реакція) і промимрила:

— Я… посміхалася в очікуванні… першої лекції, про яку давно… м-мріяла.

— І що б Ви хотіли почути на цій лекції, юне створіння, що посміхається?

На якусь секунду мені здалося, що наші стосунки з Михайлом Опанасовичем на найближчі п’ять років цілком визначені: я для нього не представник виду Homo sapiens, а — юне створіння, що посміхається. Я розлютилася. «І чого, — думаю, — причепився оце до мене, ніби я одна тут сиджу, і одна посміхаюся, і одна лекції чекаю?! Ну, цікаво, що ж він буде робити, коли я скажу, про що я хочу сьогодні дізнатися?» І ангельським голосочком кажу йому:

— Хотіла б почути розповідь про змій. (І все ж таки насправді голос у мене був далеко не ангельським, а, скоріше, якимсь злорадним.)

— Опа! — досить здивовано вигукнув професор, і я знову посміхнулася, тільки вже подумки, щоб уникнути подальшої перебільшеної уваги до своєї особи, і в цю ж хвилину у Михайла Опанасовича з’явилося нове прізвисько — Опа. — Про яку ж змію Вам розповісти, юне створіння, що посміхається?

«От впертий Опа! Ну все, не відвертиться він у мене від нового прізвиська!» — подумала я і зіграла роль юного створіння, що все ще посміхається:

— Вам видніше…

— Ну що ж, розповім я вам, мабуть, про змію, чий колір нагадує колір шкіри оцієї дівчини, — промовив Опа, звертаючись уже до всіх, а я знову іронічно задала собі питання, чому він не назвав мене юним… і т.д., — оливковий. Змія ця африканська, має назву мамба чорна, або Dendroaspis polylepis. Це, як ви розумієте, я по-латині її назвав. Щоправда, оливкова вона тільки на черевці, а спинка у неї, в основному, темно-коричнева або чорна…

Лекція скінчилася непомітно, і тільки разом зі дзвінком я здогадалася нарешті закрити рота і подумати про щось таке, що б не стосувалося Опа і чорної мамби. Тепер мене точно можна назвати юним створінням з роззявленою пащекою…

З іншого кінця аудиторії мене покликав однокурсник:

— Гей, Мамба!

Так я стала Мамбою.

І що дивно, так це те, що навіть коли всі почули моє справжнє ім’я — Іматра — то, незважаючи на його незвичність, все одно продовжували називати мене Мамбою, правда, не забуваючи при цьому питати, хто назвав мене Іматрою. Хіба було незрозуміло, хто? Батьки… Краще б спитали, чому… Хоча вони питали. І кожному я (чесно кажучи, як папуга) розповідала таку історію.

У липні 1981 року мої батьки зустрілися у містечку Іматра на південному сході Фінляндії. Зустрілися як два спеціалісти (потрібно було розробити проект вдосконалення і раціоналізації ГЕС, побудованої там у 1929 році) і покохали одне одного як чоловік і жінка. Він — з Дніпропетровська, вона — з Брянська. Але з Іматри до Брянська моя мама вже не повернулася. А в квітні 1982 р. у Дніпропетровську народилася я. Мої батьки-романтики в пам’ять того міста, де знайшли одне одного, вирішили назвати мене Іматрою. До речі, там же біля нього є і мальовничий водоспад з однойменною назвою, отож мої батьки-символісти хотіли, щоб моє життя було таким же бурхливим і прекрасним, як отой водоспад, і сповненим такого ж кохання, яке захопило їх у місті. Мої батьки-мрійники не знали, що сподівання і бажання їх не справдяться і що замість водоспаду я стану… загалом, всьому своя черга.

Батьків я втратила чотири роки тому, якраз коли мені виповнилася вісімнадцять, і самостійність зненацька гепнула мене по голові так, що струс мозку ледве не довів мене до самогубства, а бажання прийти на кладовище, вирити собі яму поряд з батьками і тихенько померти, лежачи в ній… в білих капцях (невід’ємний атрибут моєї хворої уяви), не давало мені спокою.

Як і всі діти, я схильна була винуватити батьків у тому, що вони залишили мене в цьому світі зовсім одну, зрадили мене, пішовши з життя. Але від почуття образи на них мене врятувало те, що померли вони настільки безглуздо, наскільки це взагалі можливо, і їхньої вини в цьому не було. Я і досі ненавиджу всі літаки (особливо Боїнги 747), всіх пілотів і всіх, хто мав відношення до винаходу «розпізнаних літаючих об’єктів».

Отже, у 18 років мені гостро не пощастило з батьками і не менш гостро пощастило з бабусею, яка прожила на три роки довше своєї доньки і покинула мене, коли я була повнолітньою вже навіть за американськими законами, залишивши мені, за моїм розумінням, купу грошей. Завдяки бабусі і у 18, і у 21 я могла дозволити собі не влаштовуватися на роботу, а продовжувати навчання, не турбуючись про одяг або їжу.

Чесно кажучи, коли бабуся була жива, мені зовсім не соромно було брати від неї гроші. Я трохи жорстоко, але правильно думала, що, окрім мене, їй все одно нема на що їх витрачати. Бабуся отримувала таку ж маленьку пенсію, як і інші, так само любила на цю пенсію поскаржитися, але вона вміла заробляти гроші. Навіть я до смерті батьків не могла здогадатися про це, поїдаючи традиційні її оладки, їздячи з нею маршрутками на дачу, дивлячись, як вона буквально вколює на ній, виполюючи город, збираючи якісь там абрикоси… І взагалі, пухкенька, з добрими лагідними очима, в дешевому одязі, вона НЕ НАГАДУВАЛА мені жінку з добрим достатком. Ані євроремонту, ані машини, ані дорогої косметики… Мабуть, гроші їй були потрібні не для цього всього, а лише для усвідомлення своєї незалежності і повної свободи. Але, в принципі, я про це не думала тоді, я просто брала від неї гроші, та й усе. Зробила на них у квартирі ремонт, щоб жодна тріщинка не нагадувала мені про батьків. Я… майже кожного разу випадала з життя на декілька хвилин або навіть годин, коли бачила на килимі дірочку, яку зробив тато, випадково струхнувши на нього попіл з сигарети, чи заходила до маминої кімнати, обклеєної шпалерами, які ми вибирали разом… Тисячі спогадів спостигали мене вже тоді, коли я переступала поріг квартири, і я спробувала знищити їх, кардинально змінивши помешкання. Я обвішала всі стіни в ньому фотографіями змій (цього батьки мені ніколи не дозволяли робити — мовляв, захоплення захопленнями, а інтер’єр інтер’єром) і, через декілька днів після похорону викинувши весь чорний одяг, який мала, на смітник, я пішла до університету. Було тяжко, але я не признавалася в цьому навіть собі.

Опа, звичайно, не кожного разу вів розповідь про змій, але на лекціях його я все одно сиділа з відкритим ротом: було запаморочливо цікаво його слухати і запаморочливо цікаво брати участь у бесідах, які він з нами заводив. Іноді він повністю присвячував лекцію таким бесідам. Заходив до аудиторії і, весь захоплений ідеєю, що прийшла в його голову, навіть не вітаючись, питав:

— А скажіть-но мені, юні створіння (другий улюблений його вираз після «Опа!»), чому білі ведмеді — білі?

Деякий час ми мовчали, перетравлюючи тавтологію у питанні і його простоту, а потім хто-небудь відповідав:

— Щоб маскуватися під сніг. — і починав довго розповідати, як вони свого чорного носа прикривають лапою, щоб їх було зовсім не помітно.

Опа уважно слухав, і першим, що він казав після того, як відповідаючий закінчував свою тираду, було:

— Опа! — Ми починали шалено сміятися (це спочатку. Потім ми просто посміхалися, а ще трохи згодом звикли.) — Правильно! Але я Вам скажу, молодий чоловіче, що це — тільки одна причина їхнього кольору. А знайти їх можна як мінімум тисячу. Давайте зараз спробуємо знайти хоча б двадцять — кожен по одній! Прошу! — він вказував окулярами на когось з нас. І починалося:

— Вони білі, щоб відрізнятися від бурих!

— Вони білі, щоб здаватися лагідними і беззахисними!

— Вони білі, тому що здорові! — казав наш веселун Коля (у кожному колективі є такий Коля) і пояснював своє твердження анекдотом про жабу, яку колись спитали, чому вона така зелена, потворна і слизька, а вона відповіла, що це вона зараз просто хвора, а взагалі вона — біла і пухнаста. Ми іржали деякий час, Опа теж сміявся і час від часу крізь «хи-хи!» (він завжди хихикав, а не хахакав) повторював: «Опа!»

Ми продовжували далі, і двадцять причин виявлялося знайти ду-уже складно, і останній з нас казав щось таке:

— Білі ведмеді взагалі не білі, а жовті!

Після цього Опа давав домашнє завдання: докладно вивчити спосіб життя білих ведмедів, місце проживання… і т.п.

Спочатку я просто, на сором мені, насміхалася над ним, бо звички і манера розмовляти були у нього досить дивакуватими. Це було в перший рік навчання. Потім я почала поважати його як талановитого, навіть більше, як геніального викладача і великого знавця зоології. Це було на другий та третій роки навчання. На четвертому курсі я почала захоплюватися ним. Як викладачем. Пройшов один місяць, і я з жахом для себе зрозуміла, що захоплююсь ним як людиною. Це був крах.