Ольга Тарасевич / Іматра. Частина 2

Я, яка в житті любила тільки батьків і тільки змій, раптом закохалася в Опа. Я мучилася, я переживала, я не могла спати, я мріяла… кінець кінцем, я просто боялася кохання до людини, набагато старшої за мене! Я впевняла себе в тому, що я для нього — лише «юне створіння, яке посміхається», лише одна з безлічі його студентів… Я знала, що йому ні на хвилинку не потрібна, мені здавалося, що я не маю аж ніякої надії на стосунки ближчі, ніж стосунки викладача і студента. Я не вигадала нічого кращого, ніж розвідати про нього те, що він живе сам, і, чесно кажучи, це дало мені надію. Я називала себе навіженою мрійницею, я навіть зрадила своєму бажанню поїхати до Африки (щоб побачити справжніх африканських змій у їх справжніх умовах життя) і бажала тільки одного. Зрозуміло, чого: для початку, хоча б небайдужості до себе. Я відчувала себе так, ніби зависла у вакуумі, і дихала лише на його лекціях. Я, як і раніше, сиділа перед Опа на першій парті з відкритим ротом, боячись пропустити хоча б одне слово або хоча б один жест, погляд… Я була щаслива, коли на якусь мою навіжену ідею (наприклад, риби не розмовляють, тому що бояться, що їм за це влетить від найрозумніших у водному світі дельфінів) він відповідав своїм традиційним: «Опа! — а потім додавав, — оригінально!» Після цього «оригінально» я зовсім не оригінально, а навіть глупо посміхалася, червоніла, а потім півночі згадувала, з якою інтонацією він вимовив це слово. Я не мала і гадки, що робити зі своїм коханням і як з ним жити.

Після однієї з його лекцій, коли я проходила повз Опа, він прошепотів мені:

— Досить поїдати мене своїми ненаситними і бездонними очима… Чесно кажучи, я не проти ще трохи пожити, але Ви не залишаєте мені надії не втонути в них! — це було сказано трохи іронічним тоном, з посмішкою на губах… Але в його очах цієї посмішки не було.

Після лекцій, знервована, з колінами, що трусилися, і руками, що не могли не рвати папірця, на якому я написала те, що буду казати, я принесла себе до кабінету Опа. «Якщо його там не буде, я не чекатиму ані секунди, бо це означатиме, що — не доля нам поговорити…» — гарячково думала я. 

Але Опа сидів у себе в кабінеті і, коли я зайшла, навіть не сказав мені:

— Опа! Юне створіння, що посміхається! — я зітхнула з полегшенням, бо саме цієї фрази я боялася більше за все. Я промурмотіла:

— Я до Вас прийшла для особистої розмови, але якщо у Вас немає часу, то…

— Сідайте.

— Дякую. — я сіла і раптово зрозуміла, що не знаю, з чого почати. Потім пригадала, що якраз початок своєї промови я написала на листочку, подивилася у нього і сказала:

— Я їм Вас очима, тому що хочу запам’ятати кожен Ваш рух. Я хочу запам’ятати кожен Ваш рух, бо не можу без Вас жити. Я не можу без Вас жити, тому що я Вас кохаю. — промова вийшла коротенькою, але зате гранично зрозумілою. Я сиділа перед ним і думала, що зараз буде, не відчуваючи взагалі нічого, ніби це була не я в його кабінеті, а тільки моя оболонка.

Він подивився на мене і відповів:

— Я помітив це і спитав себе: «Невже ти думаєш, старий Опа (так-так, я знаю своє прізвисько!), що така молода гарненька дівчинка може покохати тебе?» — і не зміг дати відповіді на це питання. Вирішив, що тільки Ви зможете відповісти, і тому натякнув Вам на це сьогодні після лекції. Ви не побоялися і щиро відповіли мені. Дякую. Щодо моїх почуттів до Вас, то я можу Вам сказати напевне тільки одне: я до Вас не байдужий. Тільки це, Іматро; тільки це тому, що у мене є як мінімум тисяча причин боятися сказати щось більше. Знаєте, старим людям взагалі властиво постійно чогось побоюватися. Одна з причин — це те, що я старий, а Ви — молода, і мені просто не віриться… Я боюся зробити Вам боляче… Я боюся відчути біль (саме тому я живу один). Знаєте, мені важче відповісти собі на питання, як я до Вас відношуся, ніж відповісти на питання, чи розумніші дельфіни за нас… Іматро, давайте трошки зачекаємо. Іматро, давайте трошки поспілкуємося. Іматро, потерпіть, будь ласка, доки я прожену свою старечу боязкість… Будь ласка. — Він зробив такий жест, ніби хотів погладити мене по голові. Я встала, перекинула стільця, підняла його, з моїх рук випав папірець, його я також підняла, Опа теж встав (але його стілець залишився на місці), провів мене до дверей, я секунд двадцять провозилася, поки таки відкрила їх дрижачими руками… не менш дрижачи голосом я сказала:

— Добре… — і вийшла з кабінету. В моїх очах стояли сльози. Чи то від щастя, чи… важко пояснити, від чого. Назустріч мені йшов веселун Коля і здавався мені просто блазнем. Він сказав (потрібно помітити, що доволі лагідно):

— Мамбо, змії ж не плачуть! Ти порушуєш закони зоології і природи взагалі!

Мені нез’ясовно сильно закортіло плюнути йому в обличчя.

* * *

Наступне, що я пам’ятаю, це той вечір, коли до міста вперше прийшла зима, якої я не хотіла більше всього на світі. Я чомусь раптово стала боятися будь-яких змін, і навіть така зовсім звична, як прихід зими замість осені, здавалася мені якоюсь катастрофічною. Отже, зима не вигадала нічого нового: вона почалася зі снігу, причому не шаленого і нетанучого, а легенького і невеличкого. Маленькі сиві сніжинки повільно сипалися з неба і десь на рівні мого зросту раптово зникали, так і не долетівши до асфальту. Я з жахом думала, що мені не вдасться назавжди лишитися разом з осінню і зима таки поступово заволодіє мною. Війну вона почала лагідно, і я навіть не можу сказати, що помітно. По-перше, з легеньких і зовсім не холодних сніжинок, а, по-друге, з першої зустрічі з Опа.

Я стояла біля поштового кіоску і чекала на нього. Він не запізнювався, то я прийшла рано, бо сама боялася запізнитися. Більше за все в житті не любила спізнюватися і не любила чекати, але так виходило, що чеканням мені доводилося займатися постійно. Час повільно вбивав мене. Усі заголовки газет і журналів у кіоску вже були прочитані, був вивчений кожний напис на пам’ятнику Ломоносову і було нараховано вже шість трамваїв, проїхавших повз мене (в один бік) за той час, що я стояла. Врешті-решт, я вигадала собі цікаву розмову і подумки почала впевняти себе в тому, що: а) він не спізниться; б) це не побачення — це тільки спроба «трохи поспілкуватися», кажучи його словами. Але я все одно почувала себе так, ніби це було побаченням: трохи переляку, трохи хвилювання і трохи щенячої радості, що я його побачу. Звичайно, шмигляючи в цих думках, я відключилася від Ломоносова, кіоску, трамваїв і взагалі вулиці та не помітила, як і звідки він підійшов (а мені хотілося помітити, щоб хоч приблизно уявити собі, в якому боці він живе).

— Добрий вечір, Іматро! — в руках нема традиційних «побаченських» квітів (то й що, що зима!), отже, це таки не побачення (о дурні думки блукають в голові!) — я тут всю дорогу намагався не загубити питання до Вас, тому одразу задам його: чи були Ви коли-небудь в Іматрі?

— Ні, але бачила дуже багато фотографій звідти. В основному старих, зроблених моїми батьками майже за рік до мого народження.

— І не тягне там побувати?

— З одного боку, мені дуже хочеться зустрітися з цим містом: ми носимо одне ім’я, отже, маємо бути схожими одне на одного, і я там, по ідеї, повинна відчувати себе його частиною, так би мовити, «кровинкою»; але, з іншого, я страшенно боюся, що все виявиться навпаки, і я для міста — чужинець…

— Якщо навіть і чужинець, то все одно через два дні Іматра зрозуміє Вас, а Ви зрозумієте її. Навіть духовно найближчим людям потрібен час, щоб зрозуміти оцю близькість один до одного… Обов’язково завітайте до цього міста.

Раптово я зрозуміла, що він був першим, хто знав, що Іматра — це місто.

— А звідки Ви знаєте про Іматру?

— Інтернет — це велика річ, особливо коли хочеш дізнатися щось про людину, не набридаючи їй своїми питаннями.

Я засміялася: він точно розумів, що всі питають мене про одне й те саме.

Він знову спитав:

— Іматро, а якщо не до цього славетного місця, то куди б Ви хотіли поїхати?

— До Африки. — він був першим, кому я це сказала. — Кудись поближче до змій. Я б пожила трохи разом з ними. То

бто… поряд з ними.

— Давно захоплюєтеся зміями? — З шести років.

— Я сам точно такий же. Тільки я, знаєте, не африканськими зміями, а зміями взагалі. Всіма. Хоча про африканських я написав книженцію-дослідження…

— «Якого кольору плазуни в Африці» — я читала: знайшла в нашій університетській бібліотеці.

Опа страшенно здивувався: по-перше, тому, що його книга є в бібліотеці, по-друге, тому, що я її прочитала… І потім наша розмова на досить довгий час зупинилася на зміях: Опа розповідав, а я слухала.

Правда, на цей раз із закритим ротом, тому що я весь час збивалася на безглузді думки про те, що він не бере мене під руку, отже, це не побачення… Я винуватила себе в тому, що думаю не про те і не так…

Тема «Змії!» невичерпна, особливо коли обидва співрозмовника цікавляться нею, але ледве не посеред фрази Опа раптом обірвав себе і сказав, ніби звертаючись також лише до себе:

— Чи про те я веду розмову? Знову збився на лекцію… Лектор! — і вже до мене. — Іматро, пробачте, професія дається взнаки…

… Ми йшли вулицями і мовчали. Це зі мною було вперше: йти поряд з людиною, яку я зовсім не знаю, і ні про що її не питати, не намагатися знайти тему для бесіди і не відчувати ніякого напруження від цього мовчання. Ми, дійсно, мовчали не напружено, а затишно. Було так добре йти, мовчати і кохати, зазирати до чужих жовтих вікон, прислухатися до дихання зими, що вночі не спала, а, навпаки, прокидалася, бо сонце заважало їй бути холодно-жорстокою… У світлі фонарів я дивилася на Опа: давно не стрижене волосся спадало йому на лоба та створювало щось схоже на чуба; зморшки навколо очей хотіли зробити його старшим на вигляд, але їм не вдавалося мене обдурити: самі очі в темряві блищали так, як вони просто не можуть блищати у старих душею людей… Він теж дивився на мене, і в такі моменти я не поверталася до нього, бо чомусь боялася зустрітися з ним очима… Я думала про те, що я його кохаю і… що це таки побачення; крім того, я відчувала себе трошечки дурною від щастя. Тобто… такою дурною, що аж світилася.

Якось непомітно ми підійшли до мого будинку і стали біля тієї лавочки під акацією. Ми на неї не сідали. Просто стояли, знову ж таки мовчки, і… тут наші погляди вперше зустрілися. Ну що ж, я втонула в його очах; він дивився-дивився в мої, а потім промовив:

— Я Вас кохаю, Іматро. — і, як прийнято писати в детективах, швидко розчинився в темряві.

Я не спала до п’ятої ранку, коли заснула, мені приснився Опа, а о шостій я прокинулася, щоб збиратися до університету. Мої очі були червоними, і всі помічали, що я не виспалася, а веселун Коля знову вліз зі своїми законами зоології і сказав, що змії не перетворюються на кроликів, вони їх лише їдять. Колині жарти нарешті видалися мені смішними, і я цілий день сиділа разом з ним та іржала. Не скажу, що мені хотілося іржати або робити ще щось (я маю на увазі будь-що: читати, писати, ходити…) Мені хотілося одного: побачити Опа і почути від нього, як тепер жити.

Жити виявилося просто. Я захлиналася від щастя, я була разом з ним, укупі з ним, хоча жили ми окремо, і ні я, ні він не могли наважитися переселитися. Я дійшла висновку, що не знала щастя до того, як я побачила Опа. Хоча… тепер він для мене був не Опа, а Мішею, Мишком, і я весь час боялася в університеті проговоритися і сказати «мій Мі..» замість «наш О…»

Біла смуга мого життя досить довго була кришталево білою.

Мишко дуже швидко перестав мені «Викати» і називати мене Іматрою. В основному для нього я була Мамбою, Мамбочкою — все ж таки він першим порівняв мене з цією змією.

Я знову почала мріяти про поїздку до Африки, і Мишко, бачачи мій шалений ентузіазм і готовність відкладати на неї кожну копійку (я так і робила — усі дрібні гроші кидала до копилки у вигляді… звичайно, змії, що згорнулася у кілечко), теж захопився цією ідеєю, хоча майже кожного дня повторював мені: «Хто б міг подумати, що я зі своєю старечою нерішучістю і думкою про те, що в моєму віці потрібно сидіти в місті і нікуди з нього не потикатися, зберуся кудись до Африки з 21-річною Мамбою?» Я відповідала на це стандартно: «Волосся сивіє, а голова шаліє!!!» — після цього Мишко валив мене на диван і починав закидувати подушками… З дитинства пам’ятаю і обожнюю таку картинку: я, диван і море подушок, що летять на мене… Я колись грала з батьком у гру «Под-диван» (тобто подушки-диван), і тепер гра ця повернулася до мене, хоча після смерті батьків… я думала, що ніколи більше не зможу грати у щось, навіть у карти.

* * *

Це неправда, що вік не ставав між нами перешкодою: яким сильним не було наше кохання, ми все одно майже постійно відчували, що мені — 21, а йому 60. Я не знала життя. Зовсім його не знала. У мене було в ньому тільки одне нещастя (воно й досі здається найтяжчим серед усіх інших), у Мишка їх було море. Його мудрість, досвід і знання вражали мене, але я зовсім не розуміла його обережності у всьому: мені хотілося стрибати по калюжах — він обходив їх стороною, мені хотілося гуляти під дощем без парасольки — його парасолька була вдвічі більшою за мене, мені хотілося пити «Лонгер» — він боявся, що я ним отруюся… Мені хотілося цілуватися з ним прямо в університеті (в кабінеті, коридорі — все одно!) і відчувати кохання плюс адреналін — він боявся, що нас помітять… В принципі, я розуміла, що буваю необачною і безглуздою, що зовсім не обов’язково для того, щоб відчути себе романтичною особою, промокнути під зливою або піти купатися у Дніпрі на початку березня… Я розуміла, що Міша має рацію, коли каже мені про обачність, обережність і розважливість… Але далі підсвідомості справа не йшла. Через це у нас бували конфлікти, противні, жахливі конфлікти, які перевертали все з ніг на голову, під час яких він ставав холодно-жорстоко-іронічним, а я — безглуздо-вперто-істеричною.

Місяць березень. Я — хвора на запалення легенів, і у Мишка є привід приходити до мене додому і навіть зі мною ночувати. А також він читає мені лекції з зоології (який милий!). А після лекції :

— Чому ти напилася цього паршивого «Лонгера» і пішла купатися у Дніпрі? — Я не напилася, а випила всього лише одну пляшку.

— Добре, це не так уже й важливо. Але чому — крижаний Дніпро?

— Доводила собі здатність на сміливий і рішучий крок.

— Сміливість потрібно доводити зовсім не так.

Я зривалася:

— А як же, по-твоєму, її потрібно доводити? Цілувати мене тільки дома, а в університеті робити вигляд, що я для тебе — юне створіння Іматра, а ти для мене — старий пень-професор Опа?

— Глузд не потрібно втрачати, а про наслідки — завжди корисно думати. — він усе ще був спокійним.

— А плювала я на твої наслідки з моста над Дніпром! — зовсім по підлітковому відповідала я. 

— Не кричи, голос зірвеш. Хоча ні, кричи, це ж безглуздо, і цим ти доведеш свою ослячу впертість і загнешся від того, що дихати буде нема чим! Національна героїня! — тепер уже від спокою не залишалося і сліду.

— Хо-хо! Зате про мене будуть пам’ятати, що я вміла бути сміливою і нерозсудливою, а ти будеш лише обачним Опою!

— Хо-хо! — передражнював мене він. — Краще обачний Опа, ніж дурна Мамба!

— Так я дурна, да?

— Так, так, дурна! ДУРНА, бо не дивишся під ноги, коли йдеш по життю.

У мене не було ні досвіду, ні аргументів, щоб з ним сперечатися.

— Та пішов ти! — це все, на що я була здатна.

Ми мирилися через три хвилини. Він підходив і шепотів мені на вушко: «Ну, годі дутися і мурмоситися!.. Знайшли ми з тобою, через що сваритися!»

Потім прийшов момент, коли йому, мабуть, набридло терпіти мої безглузді концерти та читати мені нотації, і ні через три, ні через десять хвилин він не підійшов, просто тихенько зачинив двері і пішов собі додому.

Це було вже в квітні, коли я одужала і знову викупалася в Дніпрі. Тільки на цей раз наслідком було не фізичне нездоров’я, а така ось чвара. Вона відбулася в п’ятницю, і він не зателефонував ані в суботу, ані в неділю. В мене було достатньо гонору, щоб не телефонувати йому першою. Всю суботу я прочекала дзвінка і ні на крок не відходила від телефону, а коли в слухавці чула голос когось з друзів, розчаровано кидала: "Мені повинні зателефонувати. Bye-bye! "

Я не дочекалася від нього дзвінка і всю неділю провела в сльозах і з головним болем. Я тинялася квартирою і кляла його за те, що покинув мене, я дивилася на ліжко, і перед моїми очима був він, сплячий на ньому, я дивилася на холодильник і пригадувала, як він ремонтував його і порізав палець, а я не знала, де ж знайти бинт, щоб зупинити кров… Я тільки один раз плакала при ньому, і тоді я дізналася, чого він боїться більше всього на світі: сліз. Сліз, коли він не знає, як їх зупинити. У неділю я навіть хотіла, щоб він побачив мої сльози, щоб знав, як я страждаю через нього! У понеділок я вперше за три з половиною курси навчання прогуляла лекції. Я була сповнена бажання помститися йому за те, що він вирішив провчити мене, і вигадувала план, як це зробити.

Спочатку я хотіла порозпускати про нього усіляких пліток (начебто він необ’єктивно ставить оцінки і нічогісінько не знає, тому й приходить через кожну лекцію з яким-небудь дурним питанням на вустах і примушує нас відповідати на нього)… Але ці всі плітки були б повною неправдою (точніше, жалюгідною брехнею), і тому цей план я відкинула як брудний і підлий.

Я вигадала інший (не менш брудний і підлий) і з вівторка почала вводити його в дію.

Нічого оригінального — я робила так, як роблять безпомічні і тупі стерва. Я запросила веселуна Колю сісти до себе на першу парту і почала запально, люто і запекло водночас відповідати на його залицяння. Потрібно сказати, що він уже давно намагався завоювати мою увагу своїми жартами на зразок таких: «Я хоч і не змія, але з такою Мамбою, як ти, було б цікаво поспілкуватися поближче і перевірити, чи роздвоєний у тебе язик!» — ці жарти були мені противні.

Я дала Колі перевірити, чи роздвоєний у мене язик, прямо у вівторок, прямо на лекції Міші, прямо на першій парті. Цього від мене явно не чекав ніхто, в тому числі й сам Коля. Але така моя поведінка хоч і здивувала його, все одно була для нього приємною. Міша подивився на нас, але нічого не сказав. У його очах я побачила біль… Скоріше, не побачила, а відчула його так само, як і він. Те, що я зробила, не принесло мені ніякого полегшення. Я не була вдоволеною цією безглуздою помстою. Але продовжувала використовувати Колю і, обійнявшись з ним, постійно потрапляти Міші на очі.

Я поводила себе так два тижні. Міша нічого не робив. Тільки боляче дивився на мене…Тільки перестав казати на лекціях «Опа»… Тільки перестав періодично розповідати щось цікаве про змій…

Через ці два тижні він вперше не прийшов на лекцію. Коля поліз цілуватися, і я дала йому ляпаса, обізвавши блазнем, на що у відповідь почула зле і неприязне: «З-зміюка!»

Точно. Зміюка. Того дня я шипіла на всіх і відчувала усією своєю оливковою шкірою, що щось трапилося. Не міг він не прийти просто так.

Я поперлася до декана, без стуку завалилася до його кабінету і, не вітаючись, спитала:

— Що з Михайлом Опанасовичем?

Я не можу уявити собі, на кого я була схожа в той момент, але декан просто подивився на мене і, нічого не питаючи, промовив:

— Інфаркт.

— Де він?

І знову декан не поцікавився, чому це якась четвертокурсниця розпитує його про Опа.

— У лікарні ім. Мечникова. Реанімація.

Я ринулася до лікарні, відчуваючи себе зміюкою, паршивою, слизькою зміюкою, якій буквально насрати було на людину, яку вона кохає. Я не плакала. Я трусилася від хвилювання і страху за нього…

Мене, звичайно, до нього не пускали. Я безбожно брехала і, знову ж таки, безглуздо-вперто-істерично кричала:

— Я його наречена! Пустіть! Пустіть мене до нього! — Я увірвалася до кабінету головного лікаря, я ледве не впала перед ним на коліна, доведена до відчаю. — Я хочу його бачити! Пустіть! Я буду тихо! Я…

Втомлений багатьма чужими хворобами і такими істеричками, як я, він сказав:

— Йдіть. Тільки недовго.

Міша був зеленого кольору. Мені стало страшно, коли я побачила його. Він лежав із заплющеними очима і нагадував мені… батька у труні: таке ж спокійне неживе обличчя…

Я прошепотіла:

— Мішенька…

Я думала, він спить, або у комі знаходиться, або ще щось таке… А він раптово відкрив очі і теж пошепки сказав:

— Прийшла таки!..

— Пробач мені… Ти тільки одужуй, і ми… все буде по-іншому…

У сотень тисяч людей в житті, мабуть, були такі сцени, такі самі слова… Мені від цього не легше.

Він промовив:

— Мовчи. Мовчи. Я буду говорити. Це було дурницею з мого боку — піти тоді… Я думав, ти зрозумієш, що я таки правий…

— Я зрозуміла, але…

— Загалом, коли я тебе з Колею побачив, я подумав, що тобі вдалося швидко забути все, що між нами було, і ти в такий спосіб мені це показуєш… Мені здавалося, ти викинула мене з голови одразу ж, як я почав читати тобі нотації та дратувати тебе своєю обережністю… Ти знаєш, що я в усьому був обережний. В усьому, окрім стосунків з тобою. Я не думав, що в своєму віці так покохаю… Навіть моя обережність не врятувала мене від любові… Я дуже переживав. Сильно. Бачиш, до чого допереживався… Багато думав про тебе. Чесно кажучи, тільки про тебе і думав ці два тижні…

Йому було тяжко говорити, а мені було тяжко слухати, і з кожною секундою я все більше відчувала себе винною в цьому інфаркті. Він продовжував:

— Знаєш, я майже в тобі не помилився. Ти дійсно змія. Тільки не мамба, хоч кольором і схожа. Ти — бумсланг африканський. Обов’язково з’їзди до Африки, подивися на свого родича. — як прийнято у таких драматичних сценах, він гірко посміхнувся. Прямо, як в якійсь мелодрамі. На жаль, це було не кіно, а моє і його життя. — А я, знаєш, хто?

— Хто? — спитала я самими лише губами, бо голос кудись раптово зник, дійсно, як у зміюки, тільки шипіння залишилося.

— Я — Карл Патерсон Шмідт. Пам’ятаєш такого? — звичайно, я пам’ятала. Я пам’ятала все, що він коли-небудь нам розповідав. Одну зі своїх лекцій він якраз присвятив бумслангу африканському та Шмідту. Я пам’ятала навіть окремі його речення: «Бумсланг — змія мирної вдачі, потрібно докласти спеціальних зусиль, щоб привести її до агресивного стану…» «Карл Патерсон Шмідт — видатний американський зоолог, спеціаліст з плазунів, загинув від укусу бумсланга африканського…»

— Але ж ти живий… Ти — не Карл, ти — Міша…

— Я сказав тобі, хто я. Не починай сперечатися, роздратований бумсланг…

— Пробач мені, будь ласка, пробач мені! — в кращих традиціях мексиканського серіалу я заломила руки. Чорт, ну чому це не серіал, а наше життя?

— Чого ти вибачаєшся? По-перше, я не ображений на тебе, по-друге, на змій не ображаються. Це я винен у тому, що довів тебе до агресивного стану.

— Ну що ти таке кажеш?.. — я вже збиралася виголосити промову про те, що це я — причина всіх бід, але тут зайшов лікар і незважаючи на всі мої протести буквально випхав мене з реанімації. Я тільки встигла ще раз подивитися на Мішу і сказати:

— Обов’язково одужуй… — він мовчки відвернувся від мене.

Того ж вечора він помер.

Того ж вечора я опинилася в тебе. В його смерті я звинувачую тільки себе. Тільки себе. Сьогодні я прокинулася з величезним бажанням жити, але я все одно поки що не знаю, ЯК я буду жити з відчуттям вини перед ним. Ти знаєш, я не кохаю тебе. Я тільки його кохаю, хоч його вже і нема. Вибач, я… використовувала тебе… Я затаїлася у тебе… Я лікувалася твоєю любов’ю. Будь ласка, почни мене краще ненавидіти, бо я не зможу з тобою залишитись. Я, як тільки отримаю візу, візьму білет та поїду до Африки на бумслангів дивитися, …бо Міша сказав обов’язково подивитись… Я страшенно невдячна, так? Я майже рік мучила тебе… І все виявилося даремно, так? Жорстока я, жорстока… Прощавай.

* * *

Вечоріло. Іматра встала з лавочки і пішла від нього. Він ніколи не відчував себе таким спустошеним, як зараз. Він теж не знав, ЯК житиме далі без неї… Можливо, зненавидіти — дійсно, єдиний вихід.

Раптово в його голові промайнула думка: «І чому вона думає, що зміюка померла? Пригрів я її на грудях у себе, вона й ожила…» Іматра ніби прочитала його думки. Пройшовши ще кроків п’ять, вона обернулася до одинокого слимака на лавочці і сказала:

— Ти правий. Зміюка продовжує жити.

середина літа 2004