Вікторія Власенко / Ультрафіолет
Тоді…Тоді, коли зірки раптово
Свій подив змінюють на біль,
Коли мандрують дні по колу —
Буденні, календарні дні,
Коли годинник, зупинившись,
Безпомилково вкаже час.
Тоді, коли безсмертні вірші
Навіки скам’яніють враз,
Я вмить прокинусь, та не зовсім,
Я спробую згадати все,
Моя сумна і вірна осінь
Думки крізь простір понесе…
Й тоді, можливо, за хвилину,
Або за декілька століть
Я усвідомлю, я повірю,
Що найдорожче в світі — мить…
КрилаЯкщо назавтра
мої крила
Стануть купкою
пір’я,
І я знайду їх на підлозі біля шафи
або під ліжком,
То треба радіти:
Пора зрозуміти:
Значить, вони
Рефлекс
За що мене так любиш, Боже?
Я ж стільки зла зробила їм.
Я їх ненавиділа. Може,
Я навіть вбити їх змогла б.
На жаль, на це спроможний кожен.
Недосконала, просто стерта
З жорсткого диску мозку думка.
Така обшарпана, обдерта,
Затьмарена якимсь малюнком,
Занадто вже нікчемна в своїй скупості.
Поезія — це гамівна сорочка юності.
Думки вмирають і з’являються повторно.
Усе в житті умовнорефлекторно.
ЛастівкамЛастівки збивають
Стелю головами:
Буде дощ і ще щось.
Скоро стане зимно.
Зимно. Всі вмирають,
Живляться словами.
Ластівки радіють
Дивно…
Банально про ЧАС
Час — це просто невдала пародія
На завтра, сьогодні і вчора.
Це безбарвані мальовані нишком паркани,
Що оточують душу знадвору.
Це блаженно щасливі обличчя тих,
Хто купує
Їх знищують діти асфальту за вечір…
Відгризають часу забагато.
Час — це урбанізований погляд,
Нюрнберзькі
Це тонка (поки що!!!) стеля зі смогу,
Двадцять вісім розеток в квартирі,
Що отруюють стомлені нерви,
Що оплакують смерть кожного нерва.
Час — це джміль на ромашці у штучному ґрунті
В долонях у того ж НЕБА.
УлЬтРаФіОлЕтОчі заплющує осінь повільно.
Я не палю — я до цього не схильна.
Знаєш, чому тут не видно зірок?
Спалах. Незібраність. Шок
Сонце вузлами зав’язане поспіхом.
Просто ковтаю ультрафіолет… —
…лезом порізані промені…
Сучасність
Тобі. Собі.
Сказати. Змовчати.
Ми — неживі,
Ми — квіти на ґратах.
Мій світ. Мій день.
Банальність — не більше!
Фокстрот. Акварель.
Написані вірші…
Вогонь. Вода.
Життя в антитезах.
Я — нежива,
Та міркую тверезо.
Тобі. Собі.
Не буде вже гірше…
Захопленість? Лаф?
Банальність — не більше!
Без натискуТут на мене все тисне —
портьєри, диван,
Телевізор, подібний з «Весною»,
Політично спаплюжений
«Перший» канал,
Запах хлору, розмови з собою.
Оголошення типу
«Шановні студенти»
Нависають на мене тоННами.
Я не думаю, що
той, хто це написав,
вважає їх справді шановними…
Невизначені
Такі молоді та щасливі,
До краю заповнені
Навіки об’єднані
Теплими лінками.
Ти марно втікаєш від старості,
Ти марно тікаєш від болю,
Бо твоє натхнення за декілька днів,
Розлучиться, певно, з тобою.
Такі молоді та щасливі,
Крім того, лютіші від Лютого,
Злі на життя та на себе.
Злі на всіх, окрім себе,
Злі на щось; до всіх приязні,
Такі невизначені
Наповнені отрутою
::::::::::::::::Ми нерозривні з Всесвітом
Ми вибухаєм в Лютому
::::::::::::::::Залишилось так мало.
?!?!?!?!?!?!?!?!?!?!??????????????????
Жмуток смуткуOmnia vincit amor et nos cedamus amori
[сентенція №67]
Метеликів в грудній клітині
Жмуток смутку розганяє.
Було їх безліч, а віднині -
Ну ж бо, ще!…
не вистачає…
Димні думи замість щастя,
М’ятна суміш замість крові,
Присмак кави та відрази
Замість ЧИСТОЇ любові.
Жмуток смутку пахне перцем,
Має колір і не бреше,
А метелики у серці
Кольору гнилих черешень.
Їх було колись багато,
Зар’ ворони залишились,
А любити так хотілось…
Останні
Ми — покоління маразматиків
Нам залишається любити цеглу
І щось банальне на зразок життя любити
Щоб жити.
А ще ми можемо стріляти в себе,
Бо ми ж суїцидальне покоління!
З батьків і їх дітей останнє пити,
Щоб жити.
Тепер подумай, ким ти є насправді,
І чим пожертвуєш заради слави.
На камінь обернешся чи на квіти?
Надворі вічне літо…