Вікторія Наріжна / Музичні алюзії як засіб образотворення в романі Любка Дереша «Культ». Розділ 2.2. Сатир-Гітарист: своєрідна трансформація образу Диявола

2.2. Сатир-Гітарист: своєрідна трансформація образу Диявола

Образ Сатира-Гітариста з’являється в романі лише один раз. Власне, він з’являється вже майже поза романом — у післяслові. Саме там, де перед читачем розкривається ідея нескінченності людського буття, ідея смерті як переходу в інший вимір.

Післяслово є одним із найдбайливіше та найвдаліше виписаних епізодів роману, щільно наповненим натяками й символами — щоправда, переважно немузичного характеру. Хоча музичні алюзії там теж представлені досить широко.

Письмо в цьому епізоді доволі фрагментарне. Наприклад, між реченнями або навіть усередині речення, розриваючи його на два рядки, часто з’являються вставки в дужках, що несуть у собі переважно візуальні образи:

Той посміхнувся щиріше і кинув:
— Нарешті.
(краплина води, що падає у воду)
Де я? — тихо поцікавилася Дарця [6, с.203]

або

Дарця повернулася і пішла. Сатир знову взявся перебирати струни коханки, тепер уже
(слайд: табун коней)
«Дім сонця, що сходить». Сумно-легке і блюзове [6, с.206].

Але, попри всю свою фрагментарність, текст післяслова є напрочуд цілісним, що певною мірою ускладнює науковий аналіз. Але все ж таки спробуємо вичленити ті фрагменти, в яких наявні музичні алюзії, та проаналізувати їх у контексті образу Сатира-Гітариста.

На сірому піску стояла канапа з вишукано гнутими дерев’яними ніжками і рамою, оббита кривавим оксамитом (1). На канапі у вільній, невимушеній позі сидів, заклавши ногу за ногу, дивний пан, зодягнутий у легкий чорний костюм-трійку: чорні штани і вільна маринарка, чорна сорочка і чорна камізелька, і чорний крават на шиї (2). Пан мав довге, до плечей, чорне з сивиною волосся, витягнуте бліде лице, затулені чорними окулярами очі та рухливі, чорно-сиві брови, які часто вистрибували із затінку окулярів (3) [6, с.203].

Лексія (1). Весь опис канапи посеред пустелі можна узагальнити в значеннях «претензійність», «вичурність». По-перше, контраст між цією вичурністю та довколишнім середовищем породжує відчуття нереальності всього, що відбувається. По-друге, налаштовує на певний лад, що знадобиться у сприйнятті подальшого тексту.

Лексія (2). Опис зовнішності «дивного пана» цілком відповідає попередньому описові канапи; його також можна узагальнити в значенні «вичурність». З цього читач може одразу зробити висновок, що в тексті з’явився новий персонаж — адже контекст вказує на його приналежність до групи божеств, при тому як сам опис різко протиставляє цей новий образ Волинкарю. До того ж, вичурність — перший натяк на співвіднесеність з образом Диявола, адже фатівство, епатажність, розкоші — класичні елементи цього образу в літературній традиції. На цей же напрямок міркувань наводить і кольорове «забарвлення» лексії: чорний — традиційний колір Диявола (в цьому контексті по-іншому починає звучати й «кривавий оксамит» з попередньої лексії).

Лексія (3). В описі зовнішності, як і в описі одягу, визначним виявляється чорний колір: персонаж має чорне волосся й брови. Проте в цьому фрагменті в чорне вводиться сивина — як вказівка на древність (ця сивина прокладає й перший місток від образу Сатира до образу Волинкаря). Цікавим є зауваження про окуляри: пан не «мав на собі окуляри», а мав «затулені окулярами очі», тобто «затуленість окулярами» виступає ніби сталою характеристикою його очей, перетворюючи таким чином окуляри на образ-символ. З одного боку, його можна потрактувати як вказівку на «лукавість» — основоположну рису Диявола, Лукавого (затулені очі як нещирість). З іншого ж боку, цей символ може бути підкресленням божественної суті персонажа, справжню форму якої смертному, нехай і незвичайному, бачити не треба. На таке міркування наштовхує й подібна деталь в діалозі Банзая з Волинкарем: протягом розмови Юрко так і не побачив його очей.

На колінах у добродія звично і зручно спочивала електрогітара. Від гітари, наскільки вона бачила, не тягнулося жодного дроту (1). Добродій у чорному скривив губи в легкому вишкірі й пробігся пальцями-павуками по виблискуючих струнах (2) [6, с.203].

Лексія (1). Хоча безшнурові електрогітари на даний момент аж ніяк не належать до сфери наукової фантастики, все ж у цьому випадку безшнуровістю підкреслюється напівреальний, символічний характер інструменту. Електрогітара в Сатира — еквівалент волинки у Волинкаря, матеріальна іпостась його езотеричної суті. Як бачимо, тут теж наявна полярна відмінність між образами. В руках Сатира не архаїчний інструмент, а доволі молодий — особливо в порівнянні з волинкою — винахід людства.

Загострення уваги на тому, що гітара в руках Сатира не має шнура, може трактуватися в інший, значно цікавіший спосіб. Оскільки пустельний пейзаж і Сатира читач сприймає все-таки крізь призму погляду Дарці, відповідно, це саме її увагу привертає відсутність шнура на гітарі. В такий спосіб відбувається тісніше зближення між образом Дарці та образом доби її музичних кумирів — адже у 60-х безшнурова гітара дійсно була б небаченим дивом.

Лексія (2). Цей опис цікавий тим, що віддалено нагадує виконавчу манеру Гендрикса. До того ж, «пальці-павуки» — чергова «диявольська» метафора (образ павука давно став традиційним супутником чортівні будь-якого ґатунку).

Звук, здавалося, затопив цілу пустелю, такий чистий, прозорий і кристалічно-рідкий, наче йшов із космосу (1). Від несподіванки Дарця втягнула голову в плечі. На своє безмежне здивування, вона розпізнала риф із «Кулемета» Джиммі Гендрикса (2) [6, с.203].

Лексія (1). Тут знову випливає спорідненість Сатира із Волинкарем: музика Сатира «затоплює цілу пустелю», тобто в даному випадку, затоплює все (пор.: «Мелодія наростала, гучнішала i ставала всеохопною» [6, с.121]).

Лексія (2). Поява музики Гендрикса, можливо, доводить думку про тотожність між ним і Сатиром, висловлену вище. До того ж варто зацитувати одну з опущених в аналізованому раніше діалозі між Банзаєм і Волинкарем (яка належить Волинкарю): «Навіть бачили самого Гендрикса з пальцґми від Диявола… Я на власні очі бачив мітку Лихого — вона була в Гендрикса під лівою пахвою» [6, с.140]. З цього може випливати, що дар Гендрикса — частина того музичного Всесвіту, який репрезентує Сатир. До того ж зворот «пальці від Диявола» можна інтерпретувати двома шляхами: як запропоновано в тексті (мітка, залишена пальцями Диявола), або ж як метафору, присвячену Гендриксовій техніці гри (його власні пальці були подаровані йому Дияволом).

 — А хто ти? Ти Волинкар? Пауза. Пан із гітарою торкнув струн і взяв два-три акорди. Ті видалися знайомими теж: щось із «Led Zeppelіn», а може — «Creedence Clearwater Revіval» (1).

— Один мій старий знайомий приходив сюди недавно… Він зве мене Сатиром. Розумієш (2)? Я старий мудрий Сатир-Гітарист, і будь певна, що я не Волинкар. Проте… я, сказати б, максимально наближений до нього. Я з його найближчого оточення. Щось на зразок родини (3) [6, с.204].

Лексія (1). Поява серед музичних фрагментів «Creedence Clearwater Revival» може бути потрактована як обіцянка щастя (в контексті того значення, яке ми закріпили за назвою цього гурту у першому розділі). Цю думку підтверджують і слова, які Сатир адресує Дарці наприкінці: «Йди. Не затримуйся тут. І передавай привіт Банзаю — він мене повинен пам’ятати!» [6, с.206].

Чому тут з’являється згадка про «Led Zeppelin», сказати важко, адже цей гурт жодного разу не згадувався в тексті у зв’язку з центральними персонажами. Єдина інтерпретація, яка здається нам можливою, це те, що «Led Zeppelin» — своєрідний зворотній місток від «Creedence Clearwater Revival» до музики Банзая, адже гурт це британський, створений майже одночасно із першими гуртами прогресивного року, але грав своєрідну версію блюзу — тобто, музику, ближчу до «Creedence Clearwater Revival».

Лексія (2). Сатир — вперше з’являється це ім’я. Воно вже неприховано відсилає нас до образу Диявола. Сатир у давньогрецькій міфології — козлоподібний і розпусний супутник Діоніса. Як зовнішній вигляд, так і риси вдачі цього дрібного божества цілком відповідають народному уявленню про Диявола.

Лексія (3). Тут вперше відкрито проявляється (якщо не рахувати людяності й чуйності, якими пронизана Сатирова розмова із Дарцею) своєрідність трактування Диявола: він не суперник Бога (в нашому випадку Волинкаря), а його доповнення, рівновага, інша сторона. Опозиція Бог/Диявол постає таким чином в романі не як опозиція Добро/Зло, а швидше як Світло/Тінь, єдність протилежностей, що уможливлює фізичне існування світу.

- Той чоловік, Король-Ящірка, — класний хлопець… Як, зрештою, і Гендрикс. Той хлопець просив заспівати оду його члену [6, с.204].

«Король-Ящірка» — алюзія до пісні Джимі Моррісона «The Celebration of the Lizard» — «Поклоніння ящірці» (яка, до речі, дала назву іншому роману Дереша). У цій пісні наявні слова: «I am the Lizard King. I can do anything» (англ. «Я — Король-Ящірка. Я можу все, що завгодно»). Очевидно, через них Сатир називає Джимі Моррісона Королем-Ящіркою. Тут, між іншим, наявна вказівка на згадувану раніше шаманську функцію музики епохи хіпі. Здатність «могти все, що завгодно» ніби закріплюється за Моррісоном через «авторитетне висловлювання» Сатира. Це призводить до появи певної тотожності між смертним музикантом і вічним його відповідником — Волинкарем.

Згадка про Джимі Моррісона виконує, очевидно, також функцію підкреслення вічності Сатира й світу, в якому він перебуває. Джимі Моррісон, за його словами, «приходив недавно», тоді як від цієї події минуло більше тридцяти років (само собою, що «візит» Джимі Моррісона відбувся одразу по його смерті).

Поява постатей Джимі Моррісона та Джимі Гендрикса повертає нас до припущення, висловленого в першому розділі: біографії Дарчиних кумирів створюють довкола її образу атмосферу трагічного передчуття. Насправді Дарця дійсно йде шляхом своїх улюбленців: після дуже передчасної смерті проходить через «транзитну залу» із Сатиром-Гітаристом.

Останньою музичною алюзією, яка виникає в «Післяслові», а значить, і в усьому романі, є пісня «Дім сонця, що сходить» («The House of the Rising Sun»):

Дарця повернулася і пішла. Сатир знову взявся перебирати струни коханки, тепер уже
(слайд: табун коней)
«Дім сонця, що сходить». Сумно-легке і блюзове [6, с.206].

Хоча ця композиція є дуже відомою, її прихована специфіка полягає в тому, що авторство точно невідоме, тоді як виконавців нараховується більше десятка, причому в різних стилях — від кантрі до диско. Можливо, цей заключний акорд натякає на те, що музика не з’являється в цьому світі з чиєїсь легкої руки, а просто присутня тут, і буде присутня вічно.