Ірина Шувалова / W (цикл віршів)
гострими крилами чайки,
силуетики болю,
розпластані в синьому небі.
Я люблю золотаві, ліниві
торкання нагайки,
що тоненькими кроками
румбу танцює між ребер.
Лопотіння і лопання в жилах
розлючених іскор,
металеві обійми,
палкі металеві цілунки.
Ми — прихильники пасків і масок,
ми — любителі ігор.
Тільки втрапили в ігри
інакшого зовсім гатунку.
Ми — болітелі,
ми — айболиті у атомній піні.
Ми — короста залежаних койок,
заступаних кахлів.
Зі стіни одколупані нігтями,
майже невинні.
І
і крихкі, наче вафлі.
Нетривкі, наче білі бізе
пересохлого болю.
Але спраглі: суцільні роти
і суцільне «Я вірю».
Металеві деталі
над нами сміються до кольок,
і у відповідь їм
вищиряються вени до дірок.
Ти приходь — я чекатиму тут,
через присмерк і сморід,
крізь проспирчену вату,
закладену в тіло і душу.
Між блідих порцелянових стін
виглядаєм, як хворі.
Ти приходь. Я чекаю. Я мушу.
Це надто зворушливо.
19:20
5.08.05
W
І янгол дурний із мене,
Але ж я не прагла навіть,
Я каменем впала з неба
В твою — до небес — ненависть,
В твою — до небес — затятість,
До дурощів душ відкритість.
І страшно було схилятись,
Щоб з тебе отрут напитись.
Ще більше за тебе й мене,
Ще глибше за наші страхи,
Лежало розкрите небо,
Зірками подерте нафіг.
Зірками уздовж розверсте —
Безодня палка і п’яна.
І мало ж таке приверзтись
(Поганий із мене янгол),
І мало ж таке приснитись,
Привидітись серед поту,
Що є безоплатні миті,
Коли одбирає подих,
Що сплачувать ми не будем
Страшну і криваву требу.
Запхавши в горлянки труби,
Всі янголи йдуть — до тебе.
19:40
6.08.05
Ти уже спиш — бризкотілий і довгий — авжеж.
Місячне око, судомний колінчастий вуж,
Що в мою душу так холодно й вперто повзеш?
Хочеш наїстися білої вати гріхів?
Хочеш напитися болю за сплячим, за ним?
Дай мені унцію солі для душ і для снів —
Хай відлітають, як дим — помирають, як дим.
20:00
6.08.05
Танець із тінню твоєю між простирадел,
Танець із яблуком вчораминущого раю —
Хто тебе вкраде у мене? о, хто тебе вкраде?
Рухи од тіні до тіні, од світла до світла.
Рухи лише задля рухів, лиш рухів заради.
Десь попід ліктями бігають, бігають титри —
Хто тебе звабить сьогодні? о, хто тебе звабить?
Майже дотичний до мене твій обрис, твій голос,
Майже дотичний — і страшно безглуздий, і зайвий.
Серед подушок, зісунутих щільно, на волос,
Хто тебе знайде сьогодні? о, хто тебе знайде?
Мертво потреба зімкнулася, мертво, як зашморг.
Час одповзає в куток недобитою миттю.
Пальцям вже млосно од дотиків, тісно од зашпор —
Хто тебе вип’є сьогодні? о, хто тебе вип’є?
Котиться подих по тілі твоєму змією,
Білим залізом на шкірі випалюю: «винна».
Та поза танцем тіней, поза хіттю моєю —
Хто тебе кине сьогодні? о, хто тебе кине?
11:14
7.08.05
Червоною барвою власної крові.
Тіло — перепис, тіло — скоропис,
Тіло все терпить, тіло все гоїть.
Очі закрий — не віруй! не слухай!
Пальці вклади в мої рани, Хомо,
Темне питво безпритульного духа
Пий із мого бездонного лона.
11:45
11.08.05
Розстав по мені своїм голосом віхи.
По голосу нитці (ми ж любимо ризик)
Над прірвою тиші ступаю до втіхи.
Над привидом ночі — розставивши руки —
Прямую у тебе — мій привиде світла.
Вмирають світила — лишаються звуки,
Твій голос — до пальців прирощена нитка.
В які лабіринти ведеш мене? Хто ти?
Собою весь світ мені білий завісив!
Людські голоси — дивовижні істоти:
Прекрасніші янголів, зліші за бісів.
Людські голоси глибші світел небесних,
Страшніша за тишу — почути! потреба.
То лінії, котрими креслиться Всесвіт,
То руки, якими тримає нас небо.
Тому у твій голос обличчям вростаю.
Пройду по воді, учепившись зубами.
Крім голосу твого, нічого не маю.
Люблю — голосами, живу — голосами.
16:32
11.08.05
Бо ведуть вони всі до цілі.
Об прозорий твій еквілібріум
Розбиваються птахи білі.
Увігнавшись у скло пальцями,
Учепившись в політ поглядом,
Долучитися намагаєшся,
Але ти вже занадто гордий.
Ти тепер вже занадто мертвий,
Ти для мене занадто істинний,
Засклянілий хлопчик упертий,
В монохромній гамі написаний.
Ти вже падав, і падав боляче —
Тож удруге не помилися!
Просто треба вмирати стоячи:
На щитах повертаються ниці!
Серед інших скляних виробів
Ти стечеш своїм смутком теплим.
Всі дороги ведуть до
Всі дороги ведуть до пекла.
18:55
26.09.05
Це — анатомічне натхнення, це — вогнековтання.
Моя
Усе, що в тобі не моє ще лишилось останнє.
Моя
Проста обеззброєність — погляд лишився, як скальпель.
Прорізаність в тебе — єдина моя релігійність,
Як здатність об тіло твоє розбиватись на скалки.
Можливість переспіву, переосмислення плоті.
Забити по цвяшку у душу, ступні і долоні.
Я мовою п’яного тіла питаюся : Хто ти,
Прекрасна потворо моїх підсвідомісних хронік?
Істото із болю і світла, із сперми і меду,
Із рухів метеликів, міцно прип’ятих до смерті,
Я мушу тебе розтинати, любити. Це — credo.
Це невідворотність кінечності. Будьмо відверті
І не відвертаймось. Це — анатомічний театр,
Видовище латексу, сталі, отрути і крові.
Моя
Моя
Це змога утвердити смерть як наступну сторінку,
Яку перегорне твій погляд, спрямований в сонце.
Коли ти ітимеш на небо (ти — Бог, а я — жінка),
Всі янголи пошепки в мене питатимуть: «Хто це?»
13:30
1.10.05
* — вчення, що стверджує про наявність певної загальної причини у всіх явищах.
** — заперечувальне богослів’я; окреслює сутність Бога через перерахування того, чим Він не є.
Тобто навіть не постскриптум.
Бо постскриптум був би — для тебе.
А післямова можлива лише тобі услід.
Все вже звершено.
Збиваюсь із кроку, а час не сповільнює ходу.
Я — мертва, а кров усе рушить, пульсує у вухах.
Я недолітаю. Я не дотикаюся споду.
Я вічно під воду, під воду зсудомленим рухом.
Я вічно крізь тебе, повз тебе — додолу, до скону,
До крику, до тицяння в стіни безоко, насліпо.
А ти — тільки знак, розумієш? Ти ідол, ікона,
Зазначення напрямку, котрим прямують до світла.
І хто тебе знаком призначив? Сприйму, як належне,
Що я через кров, через плоть твою мушу вгризатись
У життєпротяжність, у тривкість, у буттєбезмежність.
У мене всередині — простором засклені ґрати.
У мене всередині — бджоли, пухнасті і теплі:
Медують, із болю і солі витворюють Всесвіт.
У мене всередині — сповнене відчаєм пекло,
В якому безрото кричать недоношені весни.
У мене всередині — німо закляклі пустоти.
Відсутність тебе — як належність інакшому світу,
Відсутність тебе — як останній наляканий спротив,
Коли розумієш: все скінчено, можна летіти.
19:02
6.10.05
Я не вмію любити. Я вірю, що вмію щось більше.
Так сидиш попід небом і палиш, і хочеться вирости
Або просто нараз перекинутись в дещо світліше.
І пливуть поза мною автобуси, люди і янголи.
Ти мене навертаєш в свою обезбожену віру.
Я сиджу, але я ж і танцюю шизоїдне танго
З камуфльованим Богом так дивно подібним на звіра.
Вже діватись немає куди — дощ напнувся, завершився.
У пульсуючій капсулі замкнено, засклено місто.
В нас по спинах вже скачуть жорстокі Йоанові вершники,
Що прикінчать усіх, кого ми ще не встигли загризти.
Всім, кому ще підборами черепа не розтрощили,
Подарують маленький ковточок холодного раю.
В тебе запах чужої, нестримно звабливої сили,
І ця сила обіймів твоїх мені шию зламає.
І я матиму честь доживати у тебе в долонях,
Загорнувшися в тінь твоїх натяків, тлін твоїх дотиків,
В твоє тіло — солодке од смерті, жадане і сонне —
На горі із ужитих сьогодні вологих недопалків.
18:50
17.10.05
Маршрути чужих ліній
А жити таки просто
А справа таки в ліні
Для себе — себе мало
Для тебе — тебе вдосталь
Я знати таки мала б
Що тут нас усіх спростять
Над сплесками
Спокоєм мене змиють
Спокоєм заткнуть рота
Кричати сто літ німо
За
З хреста цього й не знімуть
Свої — не чужі — вади
Свої — не чужі — стріли
Мене — не тебе — зрадить
Твоє — не моє — тіло
Розбурханих крил надмір
Із краю мене зрушить
Коли розірве навпіл
Мою — не твою — душу
18:05
31.10.05