Ірина Шувалова / Шлях
Лізеш у небо, списане
Білими намистинами
Прізвищ чужих і значень,
А вулиця — тлуста й гола —
Долоні по вітру розвісила,
Всотуючи клітинами
Зливи твоїх допобачень.
Борсаючися у полах
(бо треба ж ховати крила),
Торсаючи хмарини
(бо треба ж зігріти руки),
Лізеш… А вітер по колу,
А сонцю за ним не сила,
І стогнуть небесні склепіння
Од важкості їхньої муки.
Борсаючися у полах,
Бо видно вже, видно межі:
Страшно вже вниз дивитись,
Страшно ваги позбутись.
Ти перетворишся в сонях —
Так:
Тяжко об небо битись,
Але назад не вернутись.
Борсаючися у полах
(так:
так:
Хочеш, я кину жереб?
Так страшно чекати пору,
Коли заплющаться вічі,
І в небі стрімкім і мутнім
Прочиняться двері…
18:45
23.07.04
А завтра воно нам впаде на плечі.
І буде місто — брусочок мила,
Тож можна жити уже в півсили,
Якщо життя взагалі доречне.
Бо завтра води поллють крізь шлюзи —
Ми дном гуляти, як рибр станем.
А понад світом грайливі музиv
Обабіч плеса ляжуть на пузі
І пратимуть фартушки багряні.
Не стане нам ні кнута, ні цяцьки,
А в кожній чарці — вода таксама,
А отже — пиймо, бо може статься,
Що небеса порвуться зненацька,
І стануть чайки до хвиль кидаться
І плакать нашими голосами.
20:30
23.09.04
Як ланка, зв’язка до,
тепер
і після,
Тече дерев співаючий кришталь,
Здійнявши плоть небес на білі вістря.
Осипалося біле й мовчазне,
Розтануло, стремтілося, оджило.
Тепер тепло ніколи не мине
Хворобою у заскорузлих жилах.
Тепер чекати триста літ дощу,
Облизувати землю із долоней.
Я темні гнізда у гіллі мощу,
Де райдуги мене не наздогонять,
Де сняться сни. Такі уже ті сни,
Що страшно ніччю очі розліпити.
А сніг помер. Або наснився сніг.
А нам без нього жити ще і жити.
20:07
16.04.05
Він буде труп, обліплений п’явками.
На тлустих ніжках котяться жири,
Що вчора називалися жінками.
А нині наші душі вже не ті.
Із недокрилків проростають руки.
Ти мерзнеш в мішкуватому пальті,
Вже отупіла від смаку розлуки.
З’їдає зелень травень ледь живий.
Ніхто із нас в цій грі не переможе.
Тут мертвий запах стятої трави,
Огидно на чиїсь прозріння схожий.
13:08
5.05.05
Заплющились долоні,
Затиснули свій скарб
Непройдених життів,
І янголи висять
В повітрі — у полоні,
Пришпилені до снігу
Колючками дротів.
Через які мости
Ходити нам у небо?
У звалищах старих
Ворушиться життя.
Розставлено пастки,
Приховано потреби,
Тіла — тільки дмухни! —
За вітром відлетять.
І, начебто, вже все:
Нема куди вертатись.
Під брилами годин
Поховано ключі.
Мов янголи сумні,
Летять аеростати.
Так холодно удень.
Так поночі вночі.
закінч.11.03.05
і небо колір свій міня.
як біле тісто, тіло дня.
На темряви останні клапті
зненацька — хижо — навмання,
немов роззявлене латаття,
напосідає вороння.
Додлубує сю ніч до крихти,
докльовує її дотла.
І нікому на люди вийти,
сказати, що вона була.
І нікому набрати в жменю
ковток піддослідної мли:
перевелися навіжені,
обізнані, що ми були.
літо 2004
й навіки придушено біль.
Глипнуто оком в люстерко давно невидюще.
Тільки повзуть голоси — звідусіль, звідусіль,
І наші нори все вужчі
і вужчі
і вужчі.
Влучно поцілило сонце в безодню зіниць.
Скроні спітніли — зашептані маренням божим.
Тіло згортає долоні до сонць і суниць
В болісний знак —
той, що значить «я більше не можу».
11:12
5.03.03
Не зосталось ні болю, ні жалю.
Тільки гострим бадиллям чорнява самотність стирчить.
Ще ходитиме осінь
На звалище битих скрижалів,
Щоб оплакати нас і гіркими дощами запить.
Але все це примара,
Бо «нас» не було і не буде.
Дві вітрами провіяні тіні відходять у сніг.
Із віконець зими
Крижані задивляються люди
На відбитки чужих не завжди рецензованих снів.
Вже померло усе,
Що могло іще нами пишатись.
Ну а те, що не вмерло, згнило у теплі під грудьми.
Ніч рихтує собі
Золоті несподівані шати,
Обшиваючи їх ще живими чиїмись крильми.
17:10
30.11.04, 19.01.05
Чи ти знаєш мої букви?
Уже близько тремтять руки,
Уже голо лежать площі.
Вже пророки ідуть строєм,
Вже на небо ведуть сходи.
Та не хочеться вже свободи
Після всіх — за свободу — воєн.
І не хочеться снів світлих,
І не хочеться днів тихих.
Кожна жменька землі — виклик,
Кожна крапля води — видих.
Кожен крок, як чужий одяг,
На плечах тягарем висне.
Кожен вітер — живий подих,
Кожна злива — чиясь тризна.
Тож не страшно, що світ — пустка.
Тож не страшно уже більше.
Біле небо — подерта хустка,
Я не хочу писати вірші,
Бо пророки ідуть строєм,
І росте під грудьми камінь.
Зі свободою нас — двоє,
Без свободи мене — ані.
17:30
4.08.04
Власну тінь за рукав зачепивши на ретязі.
Місяць став — у білому одязі,
А на шиї — зорі у кетязі.
Ми зіщулились, знишкли, знітились,
Заховались у мушлі свого самотиння,
А дерева все кидались
В наші душі цупким проростати корінням.
Але ж душі — душі із каменю,
З льоду й каменю — отже ніяк не пройняти.
Ми такі, ми сякі, ми усталені.
Ми маленькі замерзлі звірята.
Ми киряєм в завулку. На протязі.
Пухне ранок хутрястими дурами.
Місяць білий затнеться, покотиться
І подохне за сірими мурами.
14:49
15.07.04
Німе і незбуте слідами бреде і голосить.
Вночі прокидаєшся. Місяць повис, як павук.
А вітер лахміттями днів твоє тіло заносить.
Як страшно, коли у кімнаті немає дверей.
Вікно одчиняється ззовні — тож, може, хтось прийде.
Сусід за стіною пульсує і тихо гуде,
Але, зрозуміло, у вас вже нічого не вийде.
Ні сексу,
ні сварки,
ні свята,
ні святості,
ні
найменшої близькості
Навіть на рівні істерик.
І він потопає у мислях, блокнотах, фігні…
Напів шизофреник і трошечки, може, холерик.
І варто так жити. І варто в щось вірити теж.
Аби тільки хтось хоч на хвильку повірив у тебе.
Курити
сміятись,
вмирати,
любитись (авжеж!)
І більше ні в чому (ні в кому!) не мати потреби.
1:15
12.01.05
Трави в коси вплітають прозорого місяця диск.
Ходять п’яні вночі і голосять од щастя дерева,
І у сонні озера схиляються кронами вниз.
Дим навшпиньки несе чорне небо — жертовну тарелю.
В ній лежать голоси підпоясаних смутком зірок.
Білотілий туман без одежі пливе над ріллею,
Розіп’ятий на паростках трав, як на вістрях голок.
Скоро ранок поткнеться і місяць до стайні загонить.
Я полотнище неба в досвітній росі полощу.
Носять сонце сліпі відьмаки у розверстих долонях
Крізь розірвані сіті живого дзвінкого дощу.
22:35
20.12.04
Гризи од почорнілих яблук.
Висмоктуй з них озиму мудрість,
Вижовуй з них пошерхлу старість.
Аж доки стань древніш од світу,
Допий із яблук незабутність.
Ось так, плазуючи по літу,
Ти осягаєш власну сутність.
В буття упившися в напрузі,
Ковтаєш вічності нестерпність.
Отак, плазуючи на пузі,
Ти осягаєш власну мертвість.
12:35
16.10.03
Відбyло, видихлося — ось!
Бетон тремтить одноманітно,
І в смерті — смерті не знайшлось.
Нічого власне не скінчилось —
Лише роз’їхалось по швам:
Так скло підошвами дробилось,
І не боліло підошвaм.
Тіла тіней зросли, хитнулись,
Полізли сліпо, навмання,
І вікна дико захлинулись
В крові зарізаного дня.
Крізь сітку однорідних стебел
Так сонце aдове пече.
І пада вивихнуте небо
На дно твоїх живих очей.
17:05
2.03.05