Мар’яна Савка / Вірші
Я би сипала вам під ногиГрубе червоне намисто
А ви би танцювали, танцювали,
Смішно хитаючись навсібіч,
Аби не впасти,
на живому кривавому зерні,
І таки впали би навзнак,
А я би отак лишилася стояти,
перекочуючи самими очима
від грудей до адамового яблука
стиглі тяжкі намистини.
* * *
Якби ж то ви знали,
яким золотавим шемранням
я загортаюся в осінь.
Навіть музика порожнього горлечка
синьої пляшки
не буває такою крихкою.
***
Осміліла.
Підійшла упритул.
Ба ні, притулила до себе.
Стою і не знаю,
Які у вас очі -
Зелені чи попелясті.
Якщо зелені, гадаю,
Сплету вам вінок із барвінку,
А як попелясті —
Сплету із блаватів.
А ви подивились у вічі.
Карі.
Нащадкам
я вам хочу лишити свій голос
може не так як лишила його Мерилін
зрештою хто пам’ятає, який в неї голос,
окрім старенького Іздрика?
пам’ятають які в неї груди
і мушка понад губою
й те що спала з котримсь президентом
здається із Клінтоном
він так гарно вправлявся зі своїм саксофоном
ні не так
я вам хочу лишити свій голос
на плівці в старенькому плеєрі
що випадково вціліє
під час землетрусу у Львові
поруч в пуделку лежатиме
кілька старих фотокарток
юнаки в передцвітній порі пубертату
розглядаючи знахідку
пересмикнуть худими плечима
і скажуть: ця тітка на фото — так наче б нічого
якби не оцей старосвітський прикид
а касету із голосом
віддадуть дідусеві
він кохається в ретро
має запис Карузо, Покальчука і Юрка Андруховича
Юнки, які ще не знають любові і зрад,
Потай міняють останню студентську десятку
На томик твоїх поезій, твій ізмарагд.
Хтось нетутешній вписав тебе у реєстри
Поетом. І крапка. І не здригнулась рука.
Осінь тривала. Грали військові оркестри
По столичних бульварах людно текла ріка.
Зліва жінка і справа, не сплутати б — Муза і Слава,
Дихають рвучко, перса здіймають в такт,
Тільки гаряче надто, і піт як ропа, й рапава
Під ногами земля, що втікає тобі отак,
Ніби світ западається. Вирва стає все ширше.
І здається пітьма, як дракон, пожирає нутро,
І лишається, брате, чорним осіннім віршем
Заливати їй пельку, ламаючи спис і перо.
Перетривати ночі важке супліддя.
Сходяться дві стихії — повітря і ти.
А те, що вогнем пече біля лівого ліктя, -
Через пошуки ліку від вічності і самоти.
Холодом обпікає чужа комета.
Божої ночі барва темна й густа.
Повітря для того, аби тримати поета.
Плечі — аби поету тримати хреста.
День заясніє, різкий, наче жало осине,
Бачиш не місто, а сад — непорочність сама.
Поруч дві жінки. Муза і Слава. А сина…
Сина в саду поміж яблунь старих нема.
І про що тобі завтра розкаже тремка заграва,
Коли ступиш з порогу у студінь живої трави?
На Покрову засвітить хрестами твоя Прокурава
І насипле поетові яблук у рукави.
Парад світлин
наші обличчя зникомі
з кожним рухом до світла
з кожною втечею з тіла
крізь вушко голки
вони переходять кудись
до реєстру «та інші»
аби раптом пощезнути зовсім
спробуй згадати
якою мовою вона мовчить
ота панна у профіль