Марія Колесникова / Терновий вінок сонетів
Чим більше читаю цей «шедевр», тим менше він мені подобається… На жаль, мій творчий потенціал ще не доріс до того, щоб створювати не купу незрозумілих образів, які іноді навіть вдається заримувати, а щось більш істотне… Вінок ніби претендує на сюрреалістичний символізм, але насправді всі образи, що в ньому подані, є надто інтимними і не зрозумілими більшості нормальних людей. Насправді ж автор повинен спромогтися підібрати такі слова і словосполучення, які б через асоціативні зв’язки привели читача до такого почуття (стану, настрою, думки), яке максимально наближене до того, що вкладав автор у свій вірш… (так, я зрозуміла, літературним критиком мені також стати не вдасться). Найбільш прикрим є те, що у Вінку відсутня якась сюжетна лінія або якась цілісність лінії думки. У мене ж думки скачуть, мов скажені білки, слідом за образами, що є абсолютно невірним. І тут виникає істотне, важливе питання: що я хотіла сказати своїм Вінком людям? Яку думку мені хотілося б у них сформувати? На яку реакцію я сподівалася? І, на жаль, ці питання залишаться без відповіді, бо єдиною думкою, яку можна винести з мого Вінка, є думка про те, що його автор заплутався у житті. Через це цей твір може бути цікавий лише моїм батькам, близьким друзям і, можливо, деяким знайомим, а його суспільна цінність дорівнює абсолютному НУЛЮ.
Кожен раз хочу щось народити,
Але воно знову мертве,
Може, почати більше пити?
Жахливо, слова — самі штампи;
Речення — приклад з старого підручника;
Всі ті, кого б я жадала — вже жили,
Всі ті, кого я люблю — заручники.
Я бачу у снах відповідні картинки:
Полюції мрії напівбожевільної.
Я знаю луну твоїх тихих кроків і
Це — нелогічно, я ж в образі «сильної»…
Я прагну вийти із кола сонця!!!!
Господи, дай мені сили і чортеня — охоронця!
Ніч, алкоголь. Новітні пологи…
Хто цього разу: Ісус чи Антихрист?
Занадто багато людей навколо,
Винен — клятий природний приріст.
Дістало дивитися їм в очі. Хочу
Щоб землю снігом вкрило
Є в світі інші, кращі місця.
Потягу, відвези геть моє тіло!!!
Хтось залишив мені сигарети,
Ого! Так життя — позитивне!!!
Псевдовагітність — якесь дурне почуття,
Нестерпне й занадто інтимне.
Це так сумно — самій в коридорах палити кожну ніч:
Кожен раз хочу щось народити…
Кожен раз хочу щось народити,
Як дивлюся на страх дитячий,
Що росте під дощем байдужості:
Де їм взяти мужності на погляд гарячий?
Як їх навчити говорити? Мені сказали,
Вони цього ніколи не зможуть,
Їх батьки і сестри були німими…
Вони свого болю не переможуть…
А мені важко жити в темряві,
Бо світло б’є в очі й вертає мене поступово,
Бо в мене є слово для вас, АЛЕ
Яким би не було це слово, хоч
Болем наскрізь протерте,
Але воно знову мертве…
Але воно знову мертве -
Це листя. В ім’я осені
З дерева вітром зрізане,
Як долоні долею зполосані.
Підніму кленовий й розірву:
Він вже відіснував — доста!
-Навіщо ти ускладнюєш життя?
Насправді все так просто!
Он річка, міст, он бомженятко…
Оно твій хлопець, звати — П.Морозов,
А ти весь час в самих думках,
Мов сифілітик чи філософ. — Припини!
Немає моря! Ніде очі втопити!
Може, почати більше пити?
Може, почати більше пити?
Як на мене, цілком пристойне питання
Як для тої, яку вже всі відлюбили…
Всі ресурси вичерпні: газ, вугілля, кохання…
Скажи, Боже, правду: ким ця планета,
Приречена й хвора, створена?
Не треба знімати і фотографувати мене
В цю мить Я — спотворена…
В театрі чи в цирку — невдала гра…
Старою акторкою роль повторюючи,
То сміхом, то криком форсую життя. Я
В чужому костюмі і гримі стоячи — німію
В світлі безжальної рампи.
Жахливо, слова — самі штампи…
Жахливо, слова — самі штампи.
Печатки, кліше, пусті трафаретики.
Прекрасна любов й жахлива смерть -
Чому саме так? Закон естетики!
А я бачила любов, що гірше смерті,
І смерть — чарівну, мов весна,
Байдужість, від якої рвуться нерви,
Надію, що зведе у небуття.
Що не роби, а життя схоже
На довгу і шкідливу звичку.
Є чорний птах, він приліта
І п’є водичку на сумному личку
Думки мої перезрілі. Де влучність лучника?
Речення — приклад з старого підручника.
Речення — приклад з старого підручника,
Все застаріле і лозунги — марні.
Хочеш пізнати всі грані життя?
Візьми кодекси: цивільні, житлові, карні…
Вони про гуманізм, про справедливість;
Від того пафосу втекти — одне бажання:
Ви чули, як там називають почуття?
«Стан сильного душевного хвилювання».
Чи не забагато тобі честі, людино?
Отак, щоночі, спати біля вікна,
Коли схочеш — сміятися, коли схочеш — плакати.
Вибір є — щастя! А в мене нема… Одна
Мить слабкості — дорого коштує. Мене надломили
Всі ті, кого б я жадала, вже жили…
Всі ті, кого б я жадала, вже жили.
Колись, кинувши виклик світові,
Вони пішли з життя передчасно.
Погляди їх — оксамитові
Ліхтарями нічними і фарами
Темряву й відчай руйнують
І не дають захлинутися страхом,
Коли у страшних снах тонеш — рятують.
Та поруч — інші. Слабкі і тендітні.
Їм захист потрібний, а я вимагаю
Від них лише волі й відвертості.
Така моя пристрасть, сама одягаю
Своїх коханців в наручники.
Всі ті, кого я люблю — заручники.
Всі ті, кого я люблю, — заручники.
Моє кохання важке, як кара.
Ніхто не витримав тотальної ніжності:
Моє кохання густе, мов хмара.
Моє кохання повне отрути -
Всі ті, хто випив — зламались, як лід.
Я не хочу дурних порівнянь і метафор,
Але я все ж таки схожа на чорну Ліліт.
Хто посмів зробити мене обраною?
Передвісницею недобрих подій?
Мене нудить від власного погляду,
Бо немає там виклику долі на бій.
Точно є якийсь план, а інше — непотріб, хвилинки.
Я бачу у снах відповідні картинки…
Я бачу у снах відповідні картинки
Відностно минулого, нами забутого:
Мовчазна зрада;
-Тихше… Тихше… Тихше подиху непочутого…
Я бачу у снах відповідні картинки
Відносно твого і мого сучасного: самотні ранки
З присмаком пристрасті; хвороблива ніжність
Твого доторку. Начеб любов до снігу невчасного.
Я бачу у снах відповідні картинки
Відносно мого і твого майбутнього: доріг
Перехрестя; нитка, що рветься; поклич,
Якщо хочеш, — ніхто не озветься. Нема незабутнього…
Не залишайте своїх коханих в темряві суцільної
Полюції мрії напівбожевільної…
Полюції мрії напівбожевільної
Спить Прометей…
Проклятий Богом, птахом змучений
Подих грудей
Лине над горами, в ніч, до мене
Геть з Кавказу
Лине, бо бачить схожу душу, нехай і з
Іншого часу
В серці моєму, його вогонь
Не Зевса
В серці моєму, Орфея пісні
Не месса
Отак я чекаю на тебе, герою. Тягнуться
Я знаю луну твоїх тихих кроків, і…
Я знаю луну твоїх тихих кроків і
Смак хуртовини, що скоро настане:
Двоє на березі річки. Вечір.
Снігом вінчаються. Вперше й востаннє.
Може, розійдуться їх орбіти врешті,
Може щось таки згодом стане більшим за вічне
«Разом». Може, хтось вважає це неможливим,
Є ж інші міста, люди. А
Але крізь час, крізь прірву їх розлуки
Вони почують пісню хуртовини, що поєднала…
А в мене й того не буде. Подібні крила
Я колись сама собі зламала. Каюся й
Всміхаюся з радістю підневільної, однак
Це — нелогічно, я ж в образі «сильної»…
Це — нелогічно, я ж в образі «сильної»
Граюся в піжмурки, в посмішки з друзями,
З долею. Плачу вночі нишком,
А вдень давлюся фальшивими фразами.
Такі сіренькі, банальні ідеї придумали:
«Ти ж сильна жінка!», «Ти ж маєш волю!» Чудово!
Чи не багато зусиль, щоб сховати вразливість,
Яку хтось колись розбудив випадково?
І в чому ж тут «сила», скажи мені, брате?
Хіба в тому, щоб вічно тягати маски?
Наче злочинці? Наче постійно налякані,
Що спостерігають здалеку, як зазнають поразки
Мрії Великого Македонця?
Я прагну вийти із кола сонця!!!
Я прагну вийти із кола сонця
І впасти у свіжий морок,
Мене згвалтувало кохання в дитинстві,
Тепер, мені не двадцять, мені сто сорок,
А що ж буде далі? Така рання оінь…
Сталося… хтось поцілунком зігрів
Колись… тепер у всіх спільний присмак
Однаковості. Безбарвності. Безкарності.
Мале дівчисько знайшло під тином холодну зброю…
І заховавши її під серцем — виросло -
Дитячі очі, колись прозорі — накрило млою…
А на обличчі — посмішка садистичного миротворця:
«Господи, дай мені сили і чортеня — охоронця!»
Господи, дай мені сили і чортеня — охоронця!
Доле! Дай мені спокій. Сама все вирішу!
Я маю деякий дар кольорового передбачення,
ДО ПОБАЧЕННЯ!!! Інше я виріжу…
Любий, прости мені
Ніч, алкоголь. Новітні пологи…