Світлана Поваляєва / Омманіпадмейопть
Омманіпадмейоптьйшла собі линвою лялька та й зверзлася в прірву
Я — імаго. Давно.
лобом пробила Лялечку
У рік той
коли востаннє бачили Вольфа Мессінга.
крила надмились Повітрям,
яке зжер Чорнобильський Викид.
Політ. Сновізії. Вежіблизнюки. Вогонь
заковтнув рештки Лялечки.
мозки спеклися купи
коли
перші хроніки Третьої Світової.
Мій день поринає у Присмерки.
Я дуже старе Імаго.
котре так і не навчилось Літати.
Досі.
Дорослі Комахи
викликають у мене Огиду.
Бачу: вони літають й — Блюю.
іще холодне й не засмічене піплами
а я гатив об стіни коридору
немов сновида мертвими руками
я виріс вже з родинної гамівки
вона лящить по швах але не злазить
мов шкіра зі змії… де покоївка
котра мене чи вразить, чи образить?!
бодай зачепить… де ті перукарки?!
як остопизділи мені містичні бляді!
де прибиральниці параски блін одарки?!
ніщо мені не стане на заваді
знайти свою принцесу десь під тином
чи біля ксерокса в печері фотосправи
не в інтернетрях не «належним чином»!
її від мене заховав Лукавий
вона зрізає з ніг чужих мозолі й нігті
або у касі метрополітена
ув’язнена серед пластмаси й міді
у колообігу жетонів ніна лєна
вона не схожа на транссексуала
на манекенницю модель чи
не підставляла клітора під стумінь
не їздила по трасі автостопом
не марила померти молодою
не знає де знаходиться європа
прозора. сіра. я люблю її такою!
Баян. Джгут. Марафет. Мінєт.
Олівець. Улюблена Книжка. Fire.
Запасний Срібний Кульчик до вуха.
Ніч. Тютюн. День. Сон. Стилет.
Всесвіт. Мушля. Адреса бару.
Усмішка. Музика. Танці. Рухи.
Кохане Закохане.
Трупи — негарні, смердючі, потворні,
Як не вічна «вічная пам’ять» на плівках живих.
Донині живі однолітки й малолєтки
Уяви!, пам’ятають мене, а я їх — уперше бачу!
І дивуюсь: як швидко вони виростають
У смаглявих парубків з ніжними рухами сили,
Андрогінну довершеність змінюють швидше, аніж дерева — листя,
Перетворюються на «чиказьких биків»…
А наступні вже їм прогризають спини,
І червиві плоди поколінь
Укривають асфальт своїм гноєм…
Вони йшли перший раз в перший клас
Під мій випускний і останній дзвоник…
$-
Ті, що приходять і не покидають -
Пірнають у сни і виходять на волю Так легко і босо в повітря ступають
У джинсах подертих — у небо прокволо
знімаються з якоря в лагідну прірву,
рамена і дреди зникають у хмарах,
де від підвіконня розходиться гирло
німої ріки позанеба кумару,
зворотності кайфу, простору прострацій
і ті, що з ріки виринають навічно,
сміються у снах поміж двох мастурбацій
так просто, прозоро і так… прагматично
показують сутність захоплення снами,
з яких вони вийшли фактично сухими -
воскурені діти чиказького лами
нащадки огиди в
з диму
і з молока їхні погляди й рухи
і посмішки — ніжна розріджена плазма
у їхніх кишенях — обкурені духи
забули про нас на вершині оргазму…
Віртуальні вояки простору засобів масових комунікацій
Хакери мислення соціальних стандартів
Убивці маніяки і психопати
Вони надсилають нам повідомлення
Користуючись універсальним паролем нашої параної
Бо електронний простір нарешті надав їм право Свободи Скальпеля
Хворобливого світовідчуття
Вони відчувають беззахисність швидко знаходять жертву
І трахають її свідомість в дупу з того боку люстра
І єдине що нам залишається — це облизувати люстро
Чи завішувати його поверхню
прабабчиною злинялою чорною сукнею…
Знаходитись всередині нього
У міліметрі від скроні пролітають балки
Зсипається цегла й бите шкло..
Страшно тому, що не вбило одразу
А тепер є час злякатися смерті
Злякатися свого небажання жити
Злякатися фізичного болю, каліцтва
Що є напівсмерть? — життя
Смерть — це щось остаточне
Життя — щось фізичне. Біологічне
У
Страшно знаходитись в епіцентрі
Вискочиш неушкоджений звідти
залишиться
так само сумнівною
вартість життя
Скільки литиметься музика
Скільки ламатимуться старі платівки
На небі На небі На небі
Скільки ковтатиму зелений сум
Скільки ще сумуватиму за тобою
Скільки ще переб’ю старих платівок
На небі На небі На небі
Я танцюватиму довго
Я помру коли танцюватиму
Я танцюватиму коли помру
На небі На небі На небі
Відрубала мов кодолу
Минуле -
Прощавай моє кохання
А я тепер легка й прозора
Прокидаюсь на світанні
Десь потяги гуркочуть колискові
Й неквапно в небі блимає літак
Собаки брешуть на багатоповерхові
Паперові
Будинки
Це кохання
Ото так…
власних шаманських рухів кривулі
живе серце прибоєм ніжності
гроза померла у череві неба
і не зазнає народження
твори, ліпи свою музику
з повітря свого дому
може, порадиш, де мені виплюснути
діжку з помиями свого болю
так аби нікого не забруднити
аби земля мене вибачила…
рибка зі здертою лускою
чіпляє оголеним нервом коралі
що оточують звідусіль
застиглий вибух ненародженої грози
ми пізнаємо одне одного випадково
але щоразу глибше прибоєм ніжності
важкі гравюри уявлень
на шкірі стають акварелями
балансує на дроті парасолька прозора
ніяк не впаде не тому що боїться Прірви
а тому, що вона — метелик
здригається від кожного дотику пензля
від фарби важчають вогшають крила
живе серце захлинається прибоєм зболеної ніжності…
О дивний світ! Яскравий і пекучий
Мов лезо — від дощу самотня і лискуча -
Нас відвезе до моря траса
Титри
Титри
Титри
В кінці немає напису THE END
Кіно лиш починається, а
У вухах вклякла музика
Не жертва! Я не жертва!
Увесь цей світ — my Crazy Rainy Land!
Я танцюватиму в калюжах й харкатиму кров’ю
Ті плями продадуть з аукціону
Не буде в мене ані мушлі ані дому
Лиш нерви, мов дроти, оголені любов’ю!