Олег Коцарев / ВИБОРИ НАРОДНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ

ВИБОРИ НАРОДНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ

Іван Іванич — він і лише він єдиний міг зрідка вийти з нашого квартирного саду на вулицю, до людей. Усі інші, тобто ми, ніколи не ходили дальше за магазин, умонтований у перший поверх будинку, а перебували у п’яти кімнатах серед нескінченних квітів (аспарагусів, хлорофітумів, чорних принців, оленячих ріжок, фіалок і фікусів, хавортій, гастерій і зигокактусів). Ми мали книжки, телефон і комп’ютер, і почерпнуті з цих джерел відомості про діахронічне життя суспільства переконували, що дальше за магазин рухатись і не варто. Добре, що у магазині продавали як їжу, так і одяг. Багато кого, звісно, зацікавить, яким це коштом ми так гарно прилаштувалися жити й нікуди не ходити? Усе просто: той самий Іван Іванич виграв в інтернеті якогось кількарічного гранта. Це було щось пов’язане з відкритим суспільством, Іван Іванич сам не зовсім знав, тим паче, що звіту ніхто поки не питав.

Іншими словами, Іван Іванич був серед нас найактивнішою й найекстравертнішою особою, настільки, що навіть дозволяв собі зрідка вийти в люди. Так трапилось і цього разу. Іван Іванич сказав, що сьогодні вибори, і він вийде прогуляється.

— Вибори народного суверенітету? — жартівливим тоном спитав Рудик.

Це питання виглядало дивним і не зовсім зрозумілим, тому ми його запам’ятали, отак і лишився в наших згадках цей день під назвою „Вибори народного суверенітету". Тим-то й ця коротка лірична історія зветься також „Виборами народного суверенітету".

Про погоду. В телефоні сказали, що на вулиці зараз близько плюс 14 градусів, а в регіональних лісах — понад десять. Із вікна було видно, що сонце нарешті висушило вулиці, зробило дороги неприродно світлими та радісно купало свої промені у пилюці й делікатних весняних калюжках.

Іван Іванич мав добрий настрій, і демонстративно розповідав нам маршрут свого майбутнього моціону: от, він зайде на виборчу дільницю, звідти через маленький парк спуститься до річки, перейде її, сяде у сто шістдесят дев’ятий автобус — на цьому маршруті з’явились нові автобуси, з особливо великими темними вікнами і з особливо довгим шипінням під час зупинки, це вартує уваги такого гарного соняшного виборчого дня, — доїде ним до Ново-Західного району, зайде до сестри, подарує їй які-небудь квіти, що були б схожі на білі зірки, увечері сяде на тринадцятий тролейбус, купить різної їжі, та повернеться додому.

— Ну, мандрівка достойна такого ковбоя, як ти! — скептично прокоментував Рудик. Він дозволяв собі глузувати будь з кого і не зважав, що взагалі-то живе за рахунок Івана Іванича, точніше ваграного ним гранта. Мені така поведінка завжди видавалася стомливою і нудною, але Іван Іванич не ображався. Іван Іванич одягнувся та пішов на світлу і суху вулицю. Від такої доброї погоди навіть хотілось підстрибувати.

Дорогою до виборчої дільниці він побачив на стіні напис: „слюсар віталій". Іван Іванич одразу його згадав: за все життя в їхній садовій квартирі працювало двоє слюсарів — слюсар Валентин і слюсар Віталій. Слюсар Валентин був гомосексуалістом, плюс явно мав іще деякі не менш огидні схильності й хворобливості, він чіплявся до Рудика, був підкреселно ввічличвим та тверезим, але результати роботи його були незадовільні. Натомість, слюсар Віталій ходив готовий, у його вухах росло волосся, на кисті руки було нататуйовано непристойне слово з трьох літер, він мав червону пом’яту будку, зате міг похвалитись ідеальними результатами роботи. Це нам так сподобалося, що ми провели йому екскурсію нашою квартирою, показали квіти, книжки, телефон і комп’ютер. У результаті слюсар Віталій непомітно заблукав у квітах і заснув, а на ранок, маючи явно нестерпне похмілля, тримався підкреслено по-діловому, одержав від нас належну платню, з кимось поговорив по телефону за допомогою вигуків різної довжини й висоти та пішов не попрощавшись.

Гарно, що про цього талановитого слюсаря вже пишуть на вулиці, втішився Іван Іванич.

Згодом з’явились і нові графіті: „слюсар віталій — так!«, „слюсар віталій — голосуйте за!», „слюсар віталій — наш мер" і „слюсар віталій — наш новий мер".

 — Це ж просто чудово! — ще більше втішивсь Іван Іванич. — нашого слюсаря Віталія висувають на міського голову!

Іван Іванич вирішив проголосувати за слюсаря Віталія, бо добре знав його як людину та був певен стосовно його професійних якостей.

На виборчій дільниці було ще тепліше, ніж на вулиці, тому в працівників виборчої комісії були яскраво-рожеві щоки. Вони розгортали довгі виборчі бюлетені різних органів влади і перекидали їх через плече, наче легендарні старовинні рибальські сіті. На одному зі столів спав офіційний спостерігач у чорній шкіряній куртці й із зачіскою каре, він нагадував сонного кота, проте йому бракувало спокою і затишності: уві сні брудним слимаком ворушилася думка про обов’язок перед Батьківщиною. Семеро спостерігачів рахували кількість тих, хто проголосував, це явно була найцікавіша робота, що виконувалася з веселим ентузіазмом і пунктуальним буквоїдством, а міжнародний спостерігач мружився крізь вікно на гаряче вітчизняне сонце. Іван Іванич шукав у мерському бюлетені напис „слюсар Віталій", знайшов тільки „Віталій Слюсар", остаточно втішився, що фахові здібності Віталія відзначили навіть великою літерою С, і намалював у квадратику навпроти імені професіонала маленьку річкову чайку.

Тим часом у сусідньому районі міста суху дорожню пилюку розрізав червоний невеличкий автомобіль з іншим кандидатом у міські голови — Олегом „Білкою". „Білкою" Олега назвали зовсім не якісь там кримінальні покидьки, а друзі на районі, і то не через загадкові подвиги чи злодійства, а через таку банальність, як рудуватий колір волосся. Олег мав 26 років, і досі за все життя найяскравішим вчинком, яким він прославився у дуже вузькому колі, була прогулянка з військової частини у кафе. Він кілька років тому служив у війську на Гиївській вулиці, а коли його випустили погуляти, то пішов із друзями до кафе. Видатним було те, що він мав з собою ніжний блискучий пакет з цивільним одягом і діловито шурхотів. Біля мосту він спустився до річки, перевдягнувся за прозорим кущем, поки друзі тримали його військову форму, а з моста на Олега „Білку" дивилися пасажири іржавих трамваїв, шипучих автомобілів і просто здорові пішоходи. Усміхались, показували пальцями аб робили вигляд, що не помічають.

Друзі переповідали цей випадок одне одному й довго сміялись. А от тепер Олег був кандидатом. Правда, ні він, ні ті, хто його висунули, не мали жодних ілюзій. Як пояснили представники партії, „декому" треба було „вирішити деякі питання", а „білчине" кандидатство цьому якимось чином сприяло. Сам Олег „Білка" одержував гроші на кишенькові витрати протягом цілої кампанії, можливість поспілкуватися з виборцями та пообідати з кількома людьми із серйозним виразом очей. А ще Олегу подобалося заходити на виборчі дільниці й суворо дивитися на кучерявих жіночок, призначених від його імені до комісій, та питатися, як ідуть справи.

Та раптом Олег „Білка" відчув, як із глибини горла по всьому тілу шириться присмак і післясмак апельсинового соку. Їхню машину затиснули два брудні джипи та примусили завернути спершу на Українську, а потім на Батуринську вулицю. Олегів куратор, котрий щойно пояснював, як треба буде виступити на обласному ток-шоу виборчої ночі, замовк, напружив губи й швидко зиркав у різні боки. Біля школи кавалькада зупинилася. З джипів повиходили крупні мужчини й попротикали колеса кандидатського авта, а потім вивели водія, Олега й куратора на пусте соняшне шкільне заднє подвір’я. Над двором усміхнено стирчала строката церква.

Крупні мужчини завели дивну розмову, пересипану неприємними погрозами. Втім, скоро стало ясно, що „Білку" явно переплутали з якимось іншим кандидатом у мери, котрий, очевидно, мав більше шансів, можливо, навіть із слюсарем Віталієм. Куратор, зрозумівши це, перебив гнівну промову нападників, почав їм усе пояснювати й одержав легкого ляпаса. Але поступово очевидність непорозуміння стала ясною для всіх. Один із крупних мужчин подзвонив до свого начальства:

— Чекай, але червона машина! Я в нього документи питатиму? Може, ще й аптечку перевірити? Я людину зупинив і пояснив усе. Значить, зараз привезу до тебе — і сам дивися, хто і що, мені всі ці кандидати з одного інкубатора. Давай, крапка.

Тепер Олега посадили в один джип, а куратора й водія червоної машини у другий. Куратор хотів був пояснити „Білці", як триматись у ворожих руках, але отримав іще одного ляпаса та був силою доправлений у джип.

Викрадники привезли своїх жертв до однієї садиби на Ново-Західному. Їх провели через двір, де двоє похмільних псевдо-хіпі закопували в землю кривий камінь для весняного ландшафтного дизайну й чогось вишкрябували на ньому, що дуже не сподобалось ув’язненому кураторові. Повз басейн із гуцульським геометричним орнаментом на кожному камінці — у басейні плавало опудало дохлого крокодила. Повз вольєр, де маленькі цуценята їли великого кролика. Повз столики для пінг-понгу, обкакані голубами. До маленького флігеля, де господар щойно пообідав, а тепер плямкав ухолосту над порожніми тарілками й напівповним кухлем.

— Ваше прізвище, юначе, — безапеляційно заявив він. Те, що почув у відповідь, його не задовольнило. Тоді він обійшов і роздивився Олега з усіх боків: Олег явно був не тим, кого потребували у цій садибі. Куратора ж ні про що не питали, в нього просто перевірили всі документи, всі папірці та мобільний телефон. Після дослідження господар пдісумував:

— Коля, це дійсно інший кандидат, це якийсь клоун, а не реальний кандидат, якщо точніше. Зроби, щоб я їх тут не бачив, а через хвилин десять підійди, я уточню, де наш дружок зараз, зробиш усе наново, все буде добре.

Трьох бранців провели назад через двір і попросили за ворота.

Протягом цієї маленької пригоди сталася вражаюча зміна погоди. Сонце кудись погасло, місто (і раніше досить сіре) рішуче посірішало, і в суху пилюку почали пірнати перші солодкі краплі дощу.

Олег „Білка", партійний куратор і водій стояли перед замкнутими ворітьми осердя приватного сектору Ново-Західного й починали мокнути.

— Добре, — сказав куратор, — Олежику, давай, проїхали це питання, я зараз таксі викличу, бо в партії машина навряд чи вільна в такий час буде, давай зараз перекусимо й іще треба трішечки поїздити по дільницях, а потім на ток-шоу — і все, нашу місію виконано.

Він поплескав Олега по спині, але „Білка" відстрибнув від нього. Пережита колізія розбалансувала емоції цього хлопця, й він злобно закричав на куратора:

- Пішов ти в болото зі своїми виборами!

Ще він плюнув слиною, змішаною з дощем, і побіг геть. Дощ у сквері розбивав рідкісні рештки снігу, а Олег добіг до тролейбусної зупинки. Дощ усе посилювався, небо з сірого швидко перетворювалось на чорне, над дорогою, над дорогим приватним сектором і над підозрілим парком спалахували ліхтарі.

Особи, які дають інтерв’ю полюбляють повторювати щось на кшталт такого:

— Дістатись вершини кар’єри значить зробити крок униз!

З такого погляду, Лисий уже давно підкорив вершину своєї кар’єри. Як говорили зацікавлені хлопці-пліткарі у кількох сусідніх дворах, „Лисий здувся", і здуватись він почав кілька років тому. Дійшло вже до того, що він міг подзвонити давно забутому другові й попросити позичити тринадцять гривень або записатися на комп’ютерні курси. З роботою в Лисого були постійні проблеми, загострилася давня проблема спілкування з протилежною статтю, а от із чим не було проблем — то це з алкоголем. П’яний Лисий у домашніх капцях тепер час від часу виходив з під’їзду на запісочений двір, обводив його білими порожніми очима та купував у кіоску хліб. А колись ця людина розганяла, наче весняних котів, коханців, що кохалися в закутках метро, пояснювала відвідувачам пролетарських кав’ярень правила етикету, самовдоволено курила папіроси та зневажала синці.

Та Лисого таки гризла якась тяга до соціальних висот, і він записався контролером у трамвайно-тролейбусне управління. В управлінні його найбільше здивувала кількість календарів і календариків — вони висіли на всіх стінах, а подекуди й на вікнах, стирчали з усіх можливих щілин та з кишень, і навіть самому Лисому разом з посвідченням трамвайно-тролейбусного контролера видали календарик із фотографією сріблястого трамвайчика останнього покоління.

І от саме у день виборів народного суверенітету Лисому належало вперше вийти на рейс. Трамвай йому не довірили, натомість відправили на тролейбусний маршрут, що вів з крайньої зупинки метро до Ново-Західного, цей маршрут аж ніяк не вважався елітарним, отже, Лисого просто випробовували. Він це усвідомлював: прокинувся тверезий, проголосував та приїхав у депо. На них із водієм тут чекав кривий паралелепіпед тролейбуса, подряпаний та з істеричними дверима.

Робочий день полягав у тому, що Лисий ходив поміж головами пасажирів, дзеленчав монетками та хапався за слизьке холодне поруччя. Іноді доводилося гучно й повільно переконувати, хитаючи головою:

- Якщо в тебе нема грошей, то іди пішки!

- Якщо в тебе нема пенсійного посвідчення, то що ти хочеш?

- Я, може, теж студент, але ж я не видрючуюсь?

- Для чого тобі талон?

- Давай хоча б двадцять п’ять.

- Пасажир!

- Іди!

А іноді Лисому вдавалося посидіти на теплих м’яких сидіннях. Сидіння були старі, дермантинові й цілісні, на одному такому диванчику могло вміститися навіть троє людей.

День добігав логічного кінця, людей ставало менше.

Пасажир у розстібнутій куртці та сірому светрі розслаблено стояв біля величезного заднього вікна, і з-за його спини гуділи автомобілі. Пасажир посміхався й затишно поправляв зачіску на голові. Тролейбус цокав язиком і блимав лампочками. А Лисий увійшов у транс, згадав давні часи: йому не сподобалась поведінка пасажира, і він рішуче почимчикував до нього.

— Що за проїзд? — непривітно спитав Лисий, даючи зрозуміти пасажиру, що в громадському транспорті слід триматися менш розпружено.

Пасажир не відповів.

— Я сказав: що за проїзд? Ти мене добре чуєш?

Сутінкова посмішка так і не зникала з лиця розслабленого пасажира. Він чомусь ще ширше розсунув крила своєї розстібнутої куртки та підняв свій сірий пухнастий светр. Під светром була цупка чорна футболка з невиразним малюнком та неприродно широкі сині джинси з чорним паском. На джинсах висіла кобура, непорожня кобура.

У Лисого не знайшлось контраргументів.

Лисий розвернувся та пішов у бік темної кабіни водія. Кабіна водія була така темна, наче в ній нікого немає й не було ніколи, а тролейбус рухається чи то на дистанційному управлінні, чи то на якомусь механічному заряді-заводі, й тільки Лисий у ньому — миршавий і самотній представник вищих керівних сил. Наближалась кінцева й заходилось на дощ, Лисий сидів і дивився в темне вікно.

Юні нарики сіли втрьох на одне сидіння. Старенький диванчик цілком уміщав їх, а Лисий не тільки не став наводити порядок, він навіть не попросив нариків спалтити за проїзд. На кінцевій з тролейбуса спокійно вийшла бабуся, що не платила за транспорт завдяки пільгам. Розслаблений пасажир з пістолетом вийшов уже давно, а от юні торчки чогось затрималися. Лисий суворо і сумно на них подивився. І тут хлопці встали, але не просто встали, а й підняли за собою м’яке тролейбусне сидіння-диванчик та винесли його з салону, супроводжуючи ці дії щасливим реготом. Обурений Лисий підхопився та побіг за малолітками. Ті викинули диван у калюжу й різко обернулись у бік Лисого. У них були ножі, вони не блищали, а стирчали та виглядали якось тупо, жорстоко і неприємно. Лисий відступив у бік тролейбуса, що неприродно розкарячився на закруглій дорозі кінцевої зупинки, а торчки знову засміялися, постояли над диванчиком у калюжі, вирішили таки підібрати його — та понесли вглиб Ново-Західного.

Дощ за вікном посилювався, рідкісні машини плювалися з калюж у ще рідкісніших перехожих, прощально поблискувала агітація народного суверенітету — назви партій, крилаті вирази та обличчя кандидатів у мери, в тому числі й слюсаря Віталія, — а Лисий замислено сидів на одномісному диванчику й гладив пальцем мокре ґумове обрамлення вікна.

На одній зупинці з двох дверей увійшли Іван Іванич та Олег „Білка" й сіли обабіч місця викраденого торчками диванчика. На обличчі Івана Іванича була глибока печатка спілкування з людським співтовариством, а Олег був просто мокрим, темно-рудим, міцним і невисоким. Іван Іванич, Олег і Лисий сиділи трикутником і дивились одне на одного. Спочатку дивилися стомлено, а потім мимохіть посміхнулися, посміхнулися ширше — і відчули, що всі вони сьогодні проголосували за одну й ту саму партію, а може, й за одного й того ж мера, слюсаря Віталія. Тільки бабця на останньому сидінні поглядала на чоловіків якось відчужено й незадоволено, напевне, вона голосувала за когось іншого. Тролейбус підвивав і підстрибував, у мокрому вікні ліхтарі троїлися й переливалися, наче флюоресентні пісочні годинники. І ставало ясно, що враження, яке склалося досі, ніби життя є швидким прослизанням між дверима, ворітьми, плечима й головами, між тими, хто метушиться, — це неправильне враження.

23–24.04.06