Оксана Максимчук / Поезії
Вогкий ворс бруківки на незнайомих вулицях підліхтарями, що освічують тільки найвитонченіші з лабіринтів.
Місто, у котрому народжений, проживеш життя і
у просторій кімнаті, колись, серед друзів, дітей та квітів,
відійдеш, з кожним роком ставатиме все чужішим тобі.
Ближчими будуть міста, де на місце кожного можна
стати й відчути, що і в цьому житті також ти міг
бути щасливим, як і у містах, у котрих кожному
можна стати тобою ще більше, ніж сам ти є. Але поріг
щастя чомусь не закладений в місті, де ти народжений.
У твоєму місті існує поріг суму, поріг самотності, поріг
життя, що живеться саме собою, окремо від тебе.
Ти живеш, напевно, і не гірше й не краще за всіх
тих, хто живе з тобою і навколо. Чого ж ще треба,
тобі, несамовитий, коли до старості тільки рік.
У медівниках, що їх випікають кохані, гвоздичка
ще
Ти прийшов ізвідти, туди ідеш, хоч незвично
згадувати майбутнє, по мапі химерній минулого
нігтем водячи. І коли його майже вичерпано,
дарувати собі перший крок у
стосунки із часом, у котрих невтаємничені
звикли вбачати не простір, а кут.
***
Біг між червоних маків, навколо — нікого.
Поміж людей спокійніше,
але тривога,
у котрої немає імені (тоді було б легше),
знову приходить до тебе.
Як вперше,
бути розгубленим перед тим, що розкрило,
неначе гігантський метелик, ворсисті крила,
на кожному із котрих
розквітло по оку.
Ти поміж маків біжиш. Навколо — нікого.
Але ці крила. Цей білий білок. Цей страх.
І через мить ти вже майже не ти.
Ти — птах.
І захлинаючись згадкою про
яйце,
ти
власне крило
гостриш на себе.
Пригадавши цю пустку
майже
ґлузду
збутися.
До таких подій небо
ставиться
Душно
може бути лиш тим, хто не спить іще
в цьому полі
під кармазиновий щем
маків. Поволі
страх коливаннями слів заколисано.
Ти засинаєш у собі, майже колишньому.
***
Лиця наших коханих,
неначе китайскі віяла:
розкриваючися, німіють,
викриваючи лінії
днів і дерев, тих саме,
котрих не було у Китаї
ніколи.
І не буде.
Фантастичний птах
через людське око
дивиться у нікуди.
І щось каже,
але тільки тобі,
що люди,
котрих ми любимо -
відображення тих же птахів,
і слідів, слів і днів,
котрих ми ніколи не взнаємо,
бо немає такого китаю,
де у тиші туші
гнучких дерев
ховався би хтось.
Бо вужчі
за нас самих двері наші,
і вийти крізь них нізащо
ні мені, ні нам, а ні навіть тому,
крізь пам’ять котрого можливо знову
виплисти до початку,
де навіть лінія
горизонтального часу
стікається в крапку,
і де ми ніколи не будем самі,
бо в нас назавжди залишаться сотні
істот, котрих ми
кожен раз, прокидаючися в сьогодні,
в межі нашого існування вводимо.
А потім із подивом
придивляємося,
і щосили
пригадуєм щось… Але ні, не те.
Ті, котрих ми створили,
вже не наші творіння.
Ми — їхні.
І хоч втіхи
від таких перетворень може бути багато,
часом хочеться знати,
де ж та крапка, котра і кінець, і початок, і навіть
те, що між ними.
Протискаючися крізь двері
ізсередини,
можна відчути те,
у чому
болить.
І на мить
стати словом,
повторення вічне котрого
є,
було,
буде,
незалежно від того,
чи і чим
будемо
ми.
***
Хтось попід вікнами моїми ходить.
Збирає з темних шиб сухий нектар
забутих снів, неясних віддзеркалень
тих спогадів, котрими ніч годує
своїх дітей, що навчені зорею,
сузір’ям перестали поклонятись.
Пульсує лоно часу, і ледь чутно
цей хтось під вікнами моїми плаче,
а місяць дражниться і сніння місить,
і я вкотре невміло прокидаюсь
у тіло несвоє, на пульс раніше,
впізнаючи себе лише опісля.
А хтось, ховаючись від мене, сумно
майструє колесо, або полює
на товстотілих ніжних мотилів,
нічних фантомів, що у сни мої
вростають крильцями. Або ж
слова складає із блідих пелюсток,
а потім обережно і дбайливо
їх скочує в маленьку вогку кульку.
Поцмакує, вкладає їх до рота.
Я знаю їхній смак. Усе,
що втрачено не мною, а можливо
і мною, десь, колись (коли?),
неначе заблукале колесо,
крізь мене котиться. Лишає
по собі лиш неясне відчуття,
що вказує на ті волокна часу,
в котрих цей рух залишиться назавжди,
хоча б як натяк на свою причину.
У світі бути і не бути світом,
в котрому сам ти не що інше як
тривожний погляд ззовні — це єдина
можливість бути самовитим свідком.