Наталя Кривенко / Поезії
РОДИЧАННЯОбмінялися хрестиками:
з шиї на шию,
з вуст у вуста відповідь брали.
На родичання
сповзалися змії,
смакували жала.
Від привороту —
протиотрута,
по великій тиші — великий грім.
Понабігло лисиць,
налетіло трутнів —
поборсатись
у веселій грі.
І всі, кому хіть —
на всю бороду,
життя пили жадібними вустами.
Отак ми,
посеред гаму і смороду
обмінялися хрестиками —
і хрестами!
КИГИЦЯ
з живою раною уздовж крила
мені літати доля відвела
вічна я птиця
золота кигиця
вогнем охрещена на всі віки
ще й причастилася з його руки
вічна я птиця
золота кигиця
зайшлася піснею як Божий день
для мене вітер наскладав пісень
вічна я птиця
золота кигиця
січу пір’їною небесне тло
мене для цього небо вберегло
вічна я птиця
золота кигиця
зернятко кинула м’якій ріллі
щоб колосилося моїй землі
вічна я птиця
золота кигиця
від злого пристріту від ворожби
аби ж повернення аби ж аби
вічна я птиця
золота кигиця
з живою раною уздовж крила
мені літати доля відвела
вічна я птиця
золота китиця
ЧАСОПРОСТІР
Мій Простір
жадає Вогню Очисного —
спокути на серце скуте.
Мій Час
жадає Хреста Чесного —
разом чи нарізного
бути?
Мій Боже!
Обіймами розтривожив —
сліпі обидва були ми.
Мій Кате!
Прирік у сирітстві блукати
самотніми,
злими.
Мій Простір
жадає Вогню Очисного —
одну освятити стежину.
Мій Час
жадає Хреста Чесного —
наблизити зустріч єдину.
ЩЕДРУВАННЯ
Імені твого, моя любове,
я на посміх людям не зроню.
Щедрували двоє у шовкових
плащаницях з неба і вогню.
І вели два голоси, й музики
йшли за ними:
про багатий рік
і про долю, що зведе без віку -
і глузливо розведе
навік.
— Дивна пара!
— Тут такої зроду
не співали, — чудувався дім.
Щойно ж меду винесли з господи —
лиш війнуло пилом золотим.
— Де ж вони?
— Агов!
— Нема нікого…
Що за знак? -
розсіялась пітьма,
дві зорі зійшли з долоні Бога.
Щедрували двоє —
і нема!
САМОЗАКЛЯТТЯ
Увірватись в тіла кволі -
так, щоб голос злякав власний,
щоб прокинутися — не в ролі -
у собі… у ньому…
вчасно:
передчасної — Господи! — смерті
розпашілою рукояттю.
Ми б у горі були вперті,
ми б у щасті були кляті,
і не знати в чиїх обіймах -
як вовки — відгризали б лапи,
бездоріжжя вкривали б крийма
опівнічники -
І нехай би —
суддя вогненний
і підсуддів вишкір безмовний,
і у пащі
Ратні жони й мужі вчені,
велемовні і недоріки!
юродиві ми, прокажені! —
що нам праведні ваші зики!
Вам у повні яка потреба? -
Лист осиковий, хата скраю.
Ми й себе відхрестили від себе
власним здогадом, власним раєм.
****
Погоріло по горі! —
горе встало на поріг
і щосили голосило:
гріх!
Поводило по воді! —
Біда бідкалась біді:
І не сором удовиних
втіх!
Золотило по золі! —
в попелищі зозулів
пересмішниці любові
знак…
Дичавію в тісноті
наших душ і наших тіл
і не знаю — розминутись
як.
****
Німий плач.
Не мій біль.
В небесах познач
межі наших піль.
І камінням ліг,
і встромляє сміх
в серце гострий шпиль.
Куди біжу?
Що підганяє?
За цю межу!
З твого раю!
І гримить услід,
що ти ледве зблід,
а мене — немає.
А мене ж було —
на весь світ рана.
Та збирати скло
я не стану.
Тільки б гору — з пліч.
Тільки б на всю ніч
сну омана.
Німий спів.
Не мій час.
Від таких слів —
і вогонь би згас.
Ми тепер — безкрилі.
Ми обидва — білі
від таких образ.
****
Як серед ясного неба:
— Любиш? —
і сніг — стіною.
Сни високі у тебе:
пахнуть весною,
бринять
сміхом.
— Сміх! — милувaти синім
поглядом: наче красти
з небес гордині
краплину щастя —
і ківш
лиха.
— Лихо! — уже надламано
щось у сонці і в серці.
З неба твого — каменем
падаю. Ні, не сердься,
не псуй
свята!
Стогін — як Бог на душу:
— Так! — і завмер у хмарах.
Тут, на землі, мушу
сині твої чари
змагати.
****
Журила світ: не звикнути
прощатися — і бігти.
Не зламано — лиш зігнуто.
Вже не любов — лиш крихти.
Збирала їх тремтячими
губами: не цілунки!
Відспівано, віддячено —
розбито, збито лунко.
Було б услід!.. — розіп’ята.
Було б у крик!.. — зніміла.
Простягнуто — не випито.
Вже й милому — не мила.
Важким дощем — не росами
зайшлося:
— Не до пари!
Що — тужиш? — голос осені.
І крийма — хмари.
І відповідь — губами лиш:
— Не чую глуму!
Чи ж ми любились? Бавились!
А погляд — струмом.
— Не доля! — перекрикую.
А дощ бере за плечі
і б ’є жагою дикою:
— Від холоду!
— Від втечі!
І в жар з обіймів кидає:
— Гайда — журити світом!
І в ніч іду — сновидою:
з вовками вити.
Святенники жахаються —
позa очі бо звикли.
Вовки не насміхаються —
сміються хижо ікла.
Наосліп зграя бігтиме —
дорогу дощ напише.
Не годувати ж крихтами
цю вишкірену тишу!
А там — востаннє рикнути —
і впасти. Не без бою!
Мені ніяк не звикнути
прощатися з тобою.
****
Небо, втоптане у листя
чоботами і сандалями
з ніг брудних і душ нечистих,
заклинаю тебе далями,
захлинаю тебе водами,
блискавками і журбою:
ми навколо смерті ходимо,
ми однакові з тобою!
ВОРОЖБА
Чи дивився на вроду:
очима
незрячими.
Чи ж дивилась у воду:
за дверима
тебе
побачила.
Чи злякався негоди:
птахом кволим,
недугою.
Чи ж вела в хороводи:
біль із болем,
тугу -
з тугою.
Чи повірив клейнодам:
сльози, пісня
і золото.
Чи ж затримала подих:
зловісно
війнув
холодом.
Чи закляв на свободу:
дурносміхом,
забобонами.
Чи ж чекала на сходах:
в ніч тиху
ґвалт -
дзвонами!
Чи такого вже роду:
ланцюгами
стискав мене.
Чи ж не бачила броду:
за снігами -
у вир -
каменем
з душі,
з піснею твоєю
на вустах.
****
З’явився так несподівано…
Затримати — не берусь.
Сліпої дороги звивино,
з твоїх намагань сміюсь
мене обійняти тугою
(як він колись — цілував),
життя розділити смугою,
поза якою — жива.
Він, що прийшов негадано,
знову майне, як сон, —
такий мовчазний, мов крадений.
Із золотих ікон
спустився нечутно сходами,
шукаючи — не мене.
Клявся всіма негодами —
негодами і кляне.
А що мені бурі? — пестощі!
Впали небес вогні
вуглиною в
співати тебе в мені.
Занадто — тоді здавалося —
такий на людину гарт…
зустрілися. Розпрощалися.
Прощення — як жарт.
З?лота не розсипала —
пісню бодай зберіг.
А все ж таки нам випала
оця — із сотень доріг.
ПЕРЕКОТИПОЛЕ
Сказився вітер:
шибки б’є.
І стогне — як на біду —
не пес, не ворон —
безсоння моє.
Я з ним розмову веду.
Ти не втручайся,
зачекай —
хай добре згіркне полин.
Як солодко знати, що ти —
край,
що небо впаде з вершин,
що коло рветься,
що мій вінок —
лиш випадкові квіти…
та й ми не кращі:
рух, крок —
і розлучає вітер.
І
дзвін?
сміх?
Від сміху білий стоїш.
Очей не бачиш.
Живий — живих
не чуєш ні зойків, ні тиш.
Ідеш за вітром —
чи ви брати?
У вас ні днів, ні ночей.
Моїм очам він, як і ти,
повірив -
і геть з очей!
І поки в жменю зберу думки
і серце —
по квітці —
зберу,
ти знов починаєш —
стрімкий, легкий —
вашу із вітром
гру.
І все — навколо,
і все — по колу.
А тільки спіткнусь —
ти:
з небес — додолу,
і хрестиш болем,
як полем — перекоти…
****
Грає конем розлука.
Вершнику, зупинись!
Від поговору згуків
разом гайнемо ввись!
Дай хоч услід — дихати!
Дай хоч у борг — жити!
Доле, з якого ж лиха ти,
з каміння якого збита?
Не ворухнусь — холоне
тіло, а біль — навскач!
Гріє любов поклони,
гордість ковтає плач.
Рветься душа піснею.
В серці пече зірка.
Доле моя, пізно як!
Вже й від пісень — гірко!
В пекло — чи в ніч морозну.
Мовчки — а чи ридма.
Заціпеніла? — хтозна.
Криком кричу? — дарма.
Доле! Мені б — вистоять,
доки вершник не зникне.
— Знається із нечистою! -
швидко заб’ють вікна.
Швидко умиють руки
заздрісники:
— Молись!
Грає конем розлука.
Дихає пеклом вись.
****
відкинута Богом
зі світу дощів дзвонів і крил
де єдина мова — очі
і єдине слово — любов:
у цей безперий потік чужих думок
у цю безвихідь словотворів
і словокпинів:
вуста — не славословити -
в колишні небеса — з високих пристаней -
цілувати:
так розміняти душу
на міріади потонулих уві млі доріг
де нікого й нікого
й досі:
так прийняти — як дар -
розминання Сонця й Зорі:
так і зникнути -
невагомою невідомою невимовною
бути — поряд:
і відпустити —
з миром
ЧУЖИНЕЦЬКА
Тануть сніги ( радіти б сонцю)
та зникають із ними торішні сліди
і шляхам здається наближення невідворотного
і розтікаються вони у здогаді про небо
і губляться
безслідно
Щасливі тубільці:
кожнісінька цегла нагадує рухи зведення брами
знайомі сади проступають крізь тишу вологих пнів
і звуки збираються у марші
й по всьому
кожен щораз повертається до своєї могили
не помиляючись
А нам чужинцям
у цьому самотньому світі без таєн
будувати іще Великодні храми:
банями — наші душі
хрестами — долі
(і вже нерозлучні — аж до нових заметів)
і зустрічати старців із піснями й добриднями
щоб знов у снігах розминутись
і страшно:
чи відшукаємо ще колись один одного?
А чи впізнаємо себе під брамою
з простягнутою рукою?
СПОЧАТКУ БУВ РИТМ
Проходять люди і камені
камені й люди
а я віднаходжу старі закони
священної Індії
а я відкриваю пуп’янки пам’яті
а я відбиваю сердечним зойком
нетлінні риси
невпинні рухи
а я читаю по чорних літерах:
спочатку був ритм
А я у камені
а люди в скелях
а був же ритм — чуєте?!
а був же
а був жест
долоні занурюю в сонце -
тебе чекаю
примружую очі карі -
пече сонце
хмари на босі ноги -
минає вічність
лише не минає море
я знову його піна
а що
далі?
А далі слова — звичні
а й досі шляхи — знані
і я за словами — крицею
ховаю свою ніжність
Нам добре було — мовчки
нам вічно було — в танці
проходьте ж люди і камені
лишайтеся ж люди
впізнайте старі ритми
мого сердечного зойку
МІФ ПРО СІЗІФА
Кожного ранку
підіймаючись вгору
по малахітових сходах туги
що поросли віками
і похмурими нашими думами
я зустрічаю його
з давнозвісним каменем:
— Послухай Сізіфе
спочинь
напийся піди прохолоди з лісів
і тепла з дівочих мрійливих очей
а я потримаю твій камінь
а я почекаю тебе отут…
І кожного ранку старий
відмовляється так
роздратовано й гнівно -
ніби я відбираю у нього коштовне
а чи останнє повітря
а чи дорогу образою перетинаю
І кожного ранку
я зустрічаю його
з давнозвісним каменем
і кожного ранку:
— Послухай Сізіфе
спочинь…
****
Уздовж наших зустрічей
височіли вигадливі тіні
глузливо мовчущих стовпів
навкруг котрогось
ми йшли без краю
заглядали без тями
одноокій безодні в самісіньку душу
холод проймав плечі
страх — очі
а в розкритих долонях
безпорадною щедрістю
жевріли зорі -
та не знали ми як дотягтися
і торкнутись чужого світіння
і схрестити на мить сирітські долі
не пригадали і досі
простого закону сузір’їв
неласка богів -
удвох опинитись
між необхідністю жити
і ностальгією світла
****
Стіни не впали
залишились розхристано сірими -
розколоте серце дзвіниці
Сирість увіпнула пазурі
у тремтливий пломінчик
голубиного життя:
розтривожений свистом порожніх вікон
зривається птах із прадавнього сну
і враз повертається хмарою -
по крила
Ми тільки випадкові вкраплення
зубожілих на блискавки полотен
яких давно не торкалася
світла рука
Творця
****
Чистилище:
материнські прокльони
збивають росу недостиглих дівочих сліз
у сліпучому хаосі дня
не помічаючи німого кароокого відчаю
і зіштовхують невінчаних у річкову постіль -
вбирати молитви
довічного дівування
Гостролезо усміхається берег
заходиться майструвати сопілку -
усічені вербові коси
падають мертвим спогадом
а вічність по тому звечорілий перехожий
викладе їх прозорим хрестом
на могилі самотньої матері
і
благальною нотою:
прощення
ВЕСНІВКА
(поза співом)
веселитися тобою — не заказано:
а з тобою певно не судилося
ще сніги трималися берега
ще небо важкими вітрами заходилось
а мені до того — і байдуже
я давно вже тим не журилася
я вже бачила сон: веселики
плинуть здалеку
вже й сама їм назустріч линула
аби ж крила мені
я одним полетіла б до тебе веселкою
а другим укрила б навіки тебе від журби
ой без крил мені — як без посагу
на весну лише сподівалася
все далеких гостей виглядала
і не чула близької розмови сорочої:
що довше чекання —
примарніша мрія
а з роками і геть нездійсненна
ні не чула того
і щоранку лише дивувалася
як несила стає веснянок заводити
як маліє бажання в мені веселитися
а прокинувшись вчора зажурена
в небо глянула — і не впізнала:
закликaла веселиків -
наклuкала журавлів
сороки наврочили
****
Куди не скинеш поглядом — усе шукає рятунку:
загинути і воскреснути
Таких зустрічей страшно -
боїться сльоза з глибини
і почути себе в задавненій пісні
де
на кожну краплину тиші — священне слово
і на кожен крок знаходиться шлях іще довший
і на кожнісіньку душу — по тужливій розколині
і на кожну піщинку — по морю солоному
на кожного Апостола -
своя Марія Магдалена
на кожну Марію Магдалену -
свій
Ісус