Ольга Хвостова / Усе на краще (вибрані вірші)
Усе на краще. Знаєш, все на краще.Так хтось казав, і я тепер кажу.
Не згасло сонце, і вода жива ще,
на вулицях сміття і вічний шум.
Усе на краще. Віриш?.. Прийде ранок
і буде шлях, і сили, і ключі.
Немає тіла без синців і ранок…
Усе на краще. Тільки не мовчи.
* * *
Підставляю обличчя вітру:
поможи!
Втоми тонни, одчаю літри
прожени!
Заточи і плачі, й зневіру
у ясир.
Крізь безсилля мене, безкрилу,
пронеси!
РУХЪ
(Буттєвий нарис)
Встала.
Сходила. Прийшла.
Посиділа. Пішла. Йшла.
Дійшла. Увійшла. Розійшлася.
Відсиділа. Пішла. Ішла. Перейшла.
Зайшла. Підійшла. Пересиділа. Встала.
Вийшла. Пройшлася. Знайшла. Зійшла.
Присіла. Пересіла. Відійшла.
Засиділася. Пішла. Обійшла.
Прийшла. Заходилася.
Присіла. Зайшлася.
Впала.
Встала…
* * *
Вже не тебе — лиш спогади про тебе
до божевілля болісно люблю.
Чіпляюся за їх отруйні стебла
і пальці зранені до губ тулю.
З вогню — у воду. Пристрасно. Безжально.
І знов у полум’я. До шрамів. До синців.
А серце все ніяк не стане сталлю
і м’якне, як сухар у молоці.
Одужую. Іду назустріч вітру.
Душа, мов птаха. Чиста і легка.
Осіннє сонце в сірім небі квітне.
Полоще ріння спокою ріка.
Та навіть мрії про твоє плече
собі не дозволяю. Бо, між іншим,
хоч як би не кляла себе я ще,
моя любов остання й перша — вірші.
* * *
Вставати і, зціпивши зуби, йти.
І голову гордо тримати.
Бо хто, як не ти, досягне мети?
Кому, якщо не тобі, знати?
Нехай навіть сильною хтось назве.
подивиться заздро трошки…
Зітхнеш, бідне серце в кулак зімнеш
і йдеш.
Бо інакше не можна.
І ось мимоволі — з планетою в такт,
і усмішка в очі всілась,
і йти вже не подвиг, а просто… так…
Оце й називається — сила.
* * *
А ти не плач. Зітхни і розчинися
в осінніх, пивом пінних небесах.
Зима затягне скоро вітру пісню,
а нас врятують вірші і краса.
Обценьки світла, темряви лабети
струси, мов луску, з серця та іди.
Так вирвана з Галактики планета
свій світ будує з пороху й води.
На дошці шаховій не місце буйнокрилим.
Ти — інший. Хоч нахвалюй, хоч души.
А серцю тісно ув обіймах тіла
і дух кипить у кратері душі.
* * *
Сміття зі старого рипучого столу
летіло, як сніг, до відерця.
Пожовкла записка упала додолу:
«Б’ється тобою серце».
Я підняла
Серце читало з журбою
і прикипало до кожної риски:
«Серце б’ється тобою».
Сонце заснуло, а я ще сиділа,
забувши про час і відерце.
Сльози підсохли, і я зрозуміла:
серце тобою б’ється.
* * *
Світом красу несла…
Весна
проносилася дощем.
І просто до губ пливло
тепло
і щось там приємне ще.
Над прірвою серед скель -
стрель! -
краса утекла, як щур.
А світу нема -
є тьма…
І повні очі дощу…
* * *
Чуєш, вечір присів під вікнами,
хоче, бач, щоб ніхто не чув.
А тепло по кімнаті ріками…
(не наврочити б дощу!)
Вечір так до кімнати проситься!..
Аж навшпиньки стає, гляди!
(не наврочити б біди!)
Ну, заходь! Будеш третім, вечоре!
«Третій — зайвий!» — зірвався ти
і пішов рятувати втечею
забобонні мої мости.
* * *
Та знаю я, що буде гірше!..
І менше з тим!
Коли тобою мовлять вірші -
розтань на дим.
Коли тобою ллється мука -
рікою стань.
За півдоби лежить розлука
в снігах прощань.
Так, буде гірше. Знаю Знаю!..
Але… Але
на тихий сон не поміняю
натхнення зле.
Ти є.
Ти десь.
Ти з кимсь — чомусь і якось.
А я — що я?..
Мене тепер нема.
Твою броню,
мою мовчазну м’якість
труна ковтнула й заплела трава.
Не розтинай
моїх очей на сльози -
з них крові не нап’єшся, не вампір.
Я не афіша.
Навіть не мімоза…
А ти ну аж ніяк не лицемір.
Сховаю очі
грішні і гарячі,
на інші груди груддям упаду…
І навіть якщо слів
на подорож настачу,
до тебе
не візьму
і не
прийду!
* * *
Мовчимо. Слова стомились визначати
те, чому означення нема…
За вікном зима стоїть на чатах,
а в кімнаті буйствує весна.
Тиша розтікається, як повінь.
Вже очам не стримати потік
невимовних і невимовлених споєнь,
мовчазних і змовчаних утіх.
Сірі крила синім спалахнули,
музика і доторки злились…
А на келиху, немов на мертвій кулі,
дві краплини крові запеклись.
* * *
Диск насолоди на патефонах наших тіл.
Стій! Ще борвій не цвів!
Роса на нігтях і нагідках…
Де ми пили нектари -
тепер бур’яни і терен.
Де я сльозу зронила -
землю розплющив мак.
Білі волошки, чорні кульбаби -
первень дав раду!
Свічку ковтає віск!
На патефоні наших тіл заїло
органний диск.
* * *
Знову читав твої думки…
…
Не запитуй, чому я п’яний.
* * *
Я знаю: гряне час розплати,
як грім серед ясних небес.
Незлим і тихим будуть звати
усіх померлих і
ою долею зім’яті,
вони візьмуть на душу хрест:
човникарі і депутати,
жебрак, робочий і
деноносці й освітяни…
Здригнеться світ від служб і мес…
Я знаю: час розплати гряне,
як грім серед ясних небес.
* * *
Поїду в тайгу та й жить!
Поїду в тайгу тайжить!
Потайжу в тайзі
та й —
Тундрить!
* * *
Засохла гілочка у вазі на столі
ще тиждень тому пахла так трояндово…
І ти не годна викинуть її -
так наче ближче яблуко до яблуні.
І день як день — не свято і не піст,
а я сідаю на маршрут знайомий
і мчу туди, де час не зупинивсь,
а лиш принишк — до мами.
І додому.
Приїду і скажу тобі: прости,
дочка направду з мене не взірцева.
Коли неспокій сном твоїм трусив,
я дух перевіряла на крицевість.
Спасибі, що не берегла від помилок,
не боронила од лихого слова.
І в час, коли сльозами все цвіло,
від тебе пахло м’ятно і бузково.
Чаїться у словах мовчання наше,
годинник не витримує — стає…
А я тікаю, так і не сказавши:
спасибі, мам, що ти у мене є!
* * *
осінь
найкращий спосіб
не пити каву
ходити в гості
слухати мушлю маму і пісню
і танцювати з маніяком пізнім
час філософій і філологій
математичної страти
стрибати
коником сірим
серед осілих
і поруділих
білих сніжинок
білих
* * *
Налий йому чаю.
Ти ж бачиш, він вщерть самотній,
на ґудзиках його пальт
нема нічиїх відбитків.
Налий коньяку, хіба тобі шкода.
Він піде туди, де тримає погода
Бога за воріт, як батько свого пустуна.
Налий йому червоного вина
і нехай світло його нічника
тебе не дратує.
Адже він лишився з тобою.
* * *
Все буде так, як вирішить Всевишній.
Все буде якнайкраще.
Так, авжеж!
У тебе під вікном квітує вишня -
ти скоро вишень жменю принесеш.
Я знаю, що від себе не втечеш,
та все ж втікаю — поки що успішно.
Вкривають землю перестиглі вишні,
мов вуглики непалених пожеж.
* * *
До дна найглибшої з одвіку сущих прірв -
до дна душі — себе пізнати мушу,
щоб грішну душу слухати, мов мушлю,
а чути чи не херувимський спів.