Сергій Планоядов / ЗАЛІЗОБЕТОН
… я стою тут довго. Легкий подих вітру приносить із собою живильну вологу, що дає життя усім, крім мене…
… моя шкіра останнім часом осипається… інтенсивно і лякаючи мене… природа намагається мене знищити, ненавидить мене з самого мого початку, але це їй не дуже добре вдається… це мене лякає…
… скільки я ще маю простояти тут, з металевими балками, зануреними у моє тіло… не знаю… і вона не знає…
… не знає і приходить… у неї дуже м*яке тіло, тепле, з яскравими фрагментами… вона сидить на мені… довго…
… я щось відчуваю, щось, що йде з неї, це схоже на тугу, на те, як ниють мої камінці, коли їх сковує льодом… коли птах дзьобом виколупує мою шкіру…
… вона залазить на мене по балках та моєму скелету, що вже виглядає знизу, виставляючи на огляд мої нутрощі…
… колись я був птахом. Я віддавався вітру, і він тріпав мої крила, і я відчував силу. Я відчував життя, що було швидкоплинним, але надзвичайним. Колись я мав…
… вона сидить на мені, і я забуваю про біль, про ненависть, про свою псевдовічність… я хотів би обійняти ії, стиснути у потужних обіймах, і ніколи не відпускати з полону… вона б гризла мене, видирала металеві кістки, прискорюючи мою загибель, але я все одно тримав би ії… до загибелі…
… я відчуваю нестерпність мого існування…
… тепло входить у мене…
… хочу розтрощити сам себе…але не ворухнутись…