Алекс Пелагін / Траур

Траур

Я відкриваю очі й бачу над собою табло календаря. 24 серпня 2021 року. На кутику квадрата, в якому блимає дата, чорна стрічка.

Траур.

Звично вдягаюсь у чорне, і виходжу на вулицю, аби купити поїсти. Сьогодні день парадоксів. На всіх будівлях у спеціальних кріпленнях вивішені кольорові красиві прапори, проте на кожному з них у куті прикріплена чорна стрічка трауру. Вчора на цих самих кріпленнях просто висіла стрічка. Чорна, ясна річ. Вчора був траур. І позавчора. І увесь минулий тиждень.

Продавець у плачучій масці продає мені звичайний їстівний набір «Ранок». Ця маска в нього на обличчі… Я не пам’ятаю вже, як насправді виглядає його обличчя.

Йду додому, розглядаючи перехожих мимохіть. Свідомість раптом сама починає чіплятись за маски та напівмаски на обличчях, до яких всі давно вже призвичаїлись. З часів перших «посунень», які були в 2006-му, багато днів трауру було додано, багато свят перенесено… Траур — це день, коли на тих, хто посміхається та радіє життю, дивляться косо, із злобою, та без розуміння. Дехто — навіть з ненавистю та презирством. Дехто — ще й з підозрою. Хтось колись сказав вголос, що з такою кількістю «днів сліз» треба маски носити, бо складно увесь час ходити сумним. Того чоловіка потім мало хто бачив, і майже ніхто з ним не спілкувавсь, проте десь (до сих пір, слава Всевишньому, невідомо де) збудували завод, який виготовляв голографічні маски з сумними виразами та й взагалі сльозами. «Соціальна мара» називали їх наполовину з сарказмом та політ-коректністю.

Мені назустріч йшли десятки «соціальних мар»: маленьких, великих, струнких, товстих, жіночних та кремезних. Втім всі вони — мара. Всі — підробка. Бо не може людина довго плакати. А ці — плачуть.

І раптом мені ніби в голові стрельнуло. Я сприйняв їх як людей, що просто носять маски. Я спробував придивлятись до їхніх очей, які було видно в прорізі масок, до тонкощів міміки половинок облич, що виступали з-під напівмасок. Вони посміхались. Ні, це я надто сильно сказав, проте в більшості з них все-таки був гарний настрій.

Вони пам’ятали!!

Господь Милостивий, та вони ж не забули про свято! Двадцять четверте серпня!

Я кинувся мерщій до своєї хатинки, і, замкнувши двері на всі замки, знов подивився на календар. Все так же ж мерехтіло «24 серпня 2021», і чорна стрічка у кутку показувала траур. Та тепер я якось..

. Не бачив її.

Я бачив ці цифри червоними, а не чорними — кольору свята, а не горя. Я не бачив чорної стрічки — я бачив яскравий блакитно-жовтий стяг за цими цифрами, і він майорив на потужному теплому вітрі, що ніс з собою посмішки…

Я роззираюсь навкруги, і бачу, що оселя моя — не та похмура й сумна діра, якою я знаю її, а зовсім навпаки… У кутках скопилося сонячне світло, теплі промені світять в моє вікно. В мене не темно-сірі стіни, якими я звик їх бачити, а тепло-жовті, і стеля — вона досить висока, щоб в кімнаті можна було вільно дихати, а не та, що сиділа в мене буквально на голові останні п’ятнадцять років… І мені дуже легко й радісно…

Це справді свято!

А потім я раптом зашпортуюсь об маленького стільчика, й падаю на підлогу просто всім тілом одразу. В мене на мить темніє в очах, а, коли я знов можу бачити, мені хочеться плакати.

Свято зникло. Навколо знов траур. Я задираю голову, шукаючи очима календар.

Чорна стрічка на місці.

Я знов падаю на підлогу, і дуже довго просто дивлюсь на плінтус в метрі перед собою. Бачу біля себе свою кульку-стрибунця. Вона зроблена повністю з гуми, тому дуже гарно відстрибує від усього, з чим стикається. Звідси й назва. Це пробігає в моїй голові.

— Ізоляція звуку. — Хриплю я, і система квартири пікає у відповідь. Звуки крізь стіни не пройдуть.

Я вистрибую вгору, вже стискаючи у долоні стрибунця, і з силою кидаю його в двері. Він ударяє у гладеньку поверхню, й летить назад. Я ловлю його в польоті, отримуючи болісний удар у долоню, несамовито кричу, і кидаю ще раз, але у стіну. Ще раз — в іншу стіну. Я кручусь, як дзига, постійно скрикуючи, несамовито реву, вибиваючи все навколо стрибунцем. Посуд й дзеркало розлітаються білим пилом. Нові, безпечні, технології, чорт би їх забрав! Стрибунець знов летить вперед.

— Аааааа! — ПАХ-Х!

Лампа — в пил.

— Н-на!!! — ПАХ-Х!

Електро-книжки спалахують короткими блакитними розрядами, одна за одною, ще й ще, і на поличці лишається лише брухт, над яким підіймаються струмені білого диму.

— Н-на, чорт!! С-собака!! — ПАХ-Х!

Теле-панель на стіні спалахує сильніше за книжки, але дістає такої ж участі.

— Ненавиджу!!! — ПАХ-Х! ПАХ-Х! — Ч-чорт!! Н-на!! — ПАХ-Х! ПАХ-Х! — Ненавиджу!!!! — ПАХ-Х! — Курво, от-тримуй!!!! — ПА-ПА-ПАХ-Х!!!

Я лежу на підлозі, скрутившись калачиком з усіх сил, які ще лишились, й мене б’є крупною дрожжю. Я увесь трясусь, а по обличчю течуть великі холодні сльози. Вони мертві. Вони не несуть нічого. Це — лиш рідина, але мені стає легше…

Я лежу й схлипую…

А за дві хвилини вже біжу на всій швидкості, на яку здатний, біжу, не дивлячись під ноги, й дивлюсь лиш на сонце, яке тільки-но зійшло на Сході.

Я вибігаю на край величезного урвища. Тут жива земля поросла травою, і «порядковці», що ніби наводять лад на вулицях, газонах, та решті Землі, ще не дібрались сюди…

Я падаю у ніжні обійми трави й дивлюсь на сонце. Воно прекрасне. Мені трошки ріже очі… Дивно, я сподівавсь, що буде сильніше. А, згадав…

Я проводжу пальцями по краю підборіддя, намацую маленький тоненький кутик, що притуливсь до шкіри, і різким рухом вгору зриваю з себе «соціальну мару». Розмахуюсь, і кидаю її в урвище.

От тепер мені й справді ріже очі від сонячного світла, та мені тільки того й треба було…

І я посміхаюсь. Я посміхаюсь велетенському розпеченому диску, що повільно закочується все вище на небо, посміхаюсь…

Я посміхаюсь, і це дуже дивно після п’ятнадцяти років плачу.

І я починаю сміятись. Несамовито реготати, катаючись у траві на краю урвища, а коли вже не можу більше сміятись, то просто перевертаюсь на спину, і дивлюсь на небо.

Кажуть, десь є люди, які з самого початку були і є проти «пересувань» свят через загиблих людей. Вони називають себе «посмішковцями». Так кажуть міфи й легенди сучасності.

І схоже, моє кохане Сонце, що мені тепер треба віднайти правду.

Тепер я піду до них, і боротимусь за посмішки на обличчях людей!

Люди гинуть завжди. Всі колись вмирають. Хтось менш трагічно, хтось — більш. І завжди є привід погорювати. Проте привід радіти іноді потрібен особливий. Не просто випита кружка молока, а щось набагато більше. Щось, чим можна поділитись з іншими, і вони тебе повністю зрозуміють.

Треба щось, з чим можна буде вітати одне одного, і таким є свято!

Люди вмирають, бо таким є життя, а про свято все одно пам’ятають!!

З тридцятиріччям, моя Вкраїно! Смерть — не привід забувати життя!!

З Днем народження, моя Батьківщино, й живи вічно!

Dніпропетровськ,
26 серпня 2006,
Перше «пересування»