Катріна Хаддад / Зі збірки поезій у п’єсі «7:7» (2005)
солом болі сіла в тілі сіль
***
кишенькового місяця
ми різали по скибочках
я побоялася їсти
бо то здалося блюзнірством
і випустила свою долю
на всі чотири сторони
а ви думали — як зростають за одну ніч мінарети?!
котилася торба
усі купи квестів — за плечі
світ кинь ув очі
і проти півночі — ах!
зглянеться місяць
виведе дівчину
на найнепрохідніший шлях
доведеться податися
прямо за торбою
і семистрільну нести в головах
у зеленому парку
обертаюся
роззираюся
і шукаю
хто ж мене кличе
в зеленому парку
на зеленій лавочці
чоловік в окулярах і кепі
підходжу —
то жінка
з чорним волоссям
зібраним
вся у зеленому
посміхається мені
очима
дає щось поїсти
зриває квітку жовту
(чи білу?)
покуштувати
і обіцяє
що все буде добре
навколо так сонячно
і я їй чомусь
не знати чому
вірю
відвідини ясновидця
він лежав у ліжку
напівзітлілий інвалід
голова на третину тіла
руки обрубані по лікоть
ноги… ніг не було ніколи
порожнечу неіснуючого тіла
шкіра темна
чорніший за темношкірого
хвороба якась вишкірилась
гниллю й тлінням
обличчя темне видовжене
волосся пасмами розкидане
позліплюване
очі закриті
вуха пробиті
наче пилом сірим прибитий
лежить не ворухнеться
підходжу підводять
якась дівчина (медсестра?)
бере його руку обрубок
притуляє мені межи груди
туди де б’ється серце
туди де ховається душа
і де гніздиться мій кашель
хвилююся що він скаже
цей скалічений пророк?
серце жвавішає
душа пульсує
кашель утікає
раптом пророк відкриває очі
повертає до мене голову
очі у нього — Боже! — на півобличчя
прозорі дуже прозорі
і світлі
радість в очах світиться
і він щось говорить
нічого не чую
вражають сльози
і радість що витинається
з провалля мертвого тіла
сповідь
йшла жінка
довге чорне волосся
привертало увагу
мешканців міста
вона рухалась
не швидко і не повільно
саме так як треба
в міру
якийсь відчайдуха
підійшов до неї
торкнувся оголеного плеча
мусульманка зупинила погляд
і сказала:
стережися
з мого обличчя
закриті лишень очі
і — джихад триває
прощання (триптих)
1. побачимось у пеклі
я мудро витрачаю свій час
довго сплю
повільно їм
і дуже багато говорю
розпорошую себе по всіх усюдах
щоб бува чого не лишилось
читаю розумні книжки
слухаю чужі голоси
закохуюсь
зрідка молюся
іноді пишу вірші
цього досить
аби прийти до Тебе
і сказати
це я
пам’ятаєш
друже
ми якось зустрічались
їхали на різних полицях
старого дебальцівського
я на першій
і між нами хтось був
пам’ятаєш?
пустиш до себе?
ну хоч напитися даси?
тут так спекотно
Ти ж був Ти ж знаєш
я дуже мудро витрачаю свій час
Ти ж бачиш
2. побачимось у раї
прийду до Тебе
як до старого
давно забутого друга
якому винна цілу купу грошей
винувато посміхнуся
почну виправдовуватися
мовляв і те і се
Ти дивитимешся на мене
і думатимеш:
дитино дитино
добре що ти взагалі згадала
вулицю будинок поверх двері
добре що тобі стало
натиснути на дзвінок
ходімо
я довго чекав
3. побачимось деінде
іноді в мене буває дежавю
отак раптом знікуди
клац
і цикл замикається
відчуваю зміни збіги
настирливі повторення
комусь для чогось потрібні
неодмінно
прокручую назад
виходжу з лікарні
спиною крокую через дорогу
повертаю ліворуч на Пушкінську
стоп
ось воно
схоплено
знято
можеш відпустити
я вже знаю
це знову був Ти
в окулярах
залишився відбиток очей Твоїх
я ще живу
фууууууух…
труба, орган і трохи барабанів
: вітер кличуть вийти
вийте війте вітре
вам мене не виманити
стіни тримають міцно
фортеця опирається
вашому крикові
: але є щілинки
мікроскопічні
є
: вітре
ви виявилися
підступним
хто вас запрошував?
: всередині
кожної
фортеці
обов’язково
знайдеться
зрадник
який —
розіб’є вікна
розкриє двері
роздовбає щілини —
аби впустити вітер
і вдихнути
нарешті вдихнути
маленький солдат
сукровиця супраменталу
не дасть тобі жити спокійно
бо
!
бульбашки землі
покликали будду
солдатом маленьким став
довго спустошно стріляв
по дзеркалах
пак руїнах
плакав маленький солдат
в середньоазійській пустелі
три черкаські нитки
двері металеві — ай! — на замок!
сидіти в клітині фортеці на белебні
бійся — не дай зарок!
піщаними намулами спіткнувсь літак
дух розчинився простором десь там за край
іти з тобов дорогою мене благай
звук запах і дотик
захочеш скажи
ми підем на пагорб
народження стилю
око
ба: роково
зростають водорості
і по росі — до Росії
(її сіль — ліс її)
у воді тільки очі
дужками окулярів миготять
тоді
в око рибини
впала зірка
і плавниками перебирає
вибери її із гілля лісу підводного
в Іллі чи Уліса
забери ножика
блищить лушпиння риб’яче
й очі порожні
у рококо застигли
народженням нового стилю