Іван Тюссо / Із збірки «Люди» (2006)
Його кіт нявчав надто голосно. Довелося викинути його з балкону…
Олександр мешкає на Лісовому масиві, біля вулиці
Олександр викладає історію цивілізацій. У нього можна знайти скандальні книжки, що перевертають догори дригом ваше уявлення про минуле, і, навпаки, шедеври офіційщини, які він використовує на приклад того, як не варто писати.
Познайомив нас Ігор, мій давній віртуальний приятель. Ми сиділи в «Смачній картоплі» під Майданом, я жалівся на проблеми з роботою, він загадково посміхався і згадував притьмом тих приятелів, які могли б допомогти. Я не вірив у те, що Ігор щось справді робитиме, але намагався виглядати вдячно. У підземному переході було повно заклопотаного меркантилізмом люду; менти силувалися поставити на ноги якогось п’яного добродія; дрібні крамарі реготали й пили чай з пластикових стаканчиків; все це фотографували гладкі, вдягнені в бомжацькі лахи іноземці. Ігор раптом згадав про Олександра.
«Може, Олександр допоможе», якось невпевнено сказав він. «А хто це?», запитався я, все ще занурений у споглядання сценки з ментами.
«Та есбеушник один. Багато чого може, та от чи захоче…»
Я зацікавлено подивився на Ігоря. Хлоп він непоганий — знається на йозі, працює на Банковій, до особистих стосунків ставиться серйозно; відтак, у ту мить я запідозрив, що його єство не таке вже й світле — наче якась тінь промайнула.
Наступного дня ми мали зустріч з Олександром біля входу до Пасажу. Я спізнювався — біг з «Метрограду» під справжнісінькою зливою. Вітер рвав із рук парасолю, великі холодні краплі втрапляли на шию, за комір, бридко стікаючи тілом униз. Вони вже мене чекали — незграбний огрядний Ігор у сірому пуховику та високий чоловік у елегантному пальті, шкіряних рукавичках та з великим чорним портфелем — Олександр.
Його очі відразу спалахнули. Якісь вони були дивні — не сині і не блакитні, фіалкові з відливом. Повільні, немов наділені власним життям, окремим од життя тіла.
Ми поїхали до Олександра в гості. У метрі він нависав наді мною масивом теплого пальта і шкіряних рукавичок, уважно вивчаючи кожен сантиметр мого обличчя. Потім ми крокували широчезним проспектом; дощ скінчився, але вітер, вириваючись з похмурого танку сутінок, збивав з ніг, куйовдив моє волосся, розвіював одяг.
Пили коньяк і пиво. Пиво купили в сусідньому супермаркеті, коньяк виявився у холодильнику — так само як і багато дорогої їжі. Сам Олександр їв небагато — годував гостей. Пити йому теж не можна було (хвора печінка) — тож пили ми з Ігорем. Розмова точилася навколо мене. Згодом я зрозумів, що то був торг — наче на ринку. Ігор кидав на мене насмішкуваті погляди, очі Олександра з незрозумілим сумом вдивлялися в дим легких цигарок. Під столом нявкав кіт…
Те, що мені довелося зробити, я не зроблю більше ніколи. Я викинув це зі своєї пам’яті. Потім я ще не раз користувався послугами Олександра — відтак, лише зустрічаючись з ним десь у місті, на Печерську біля «Макдональдсу» чи на Майдані біля Головпошти. Він дивився на мене своїми фіалковими очима і неодмінно пропонував зайти, та я обов’язково відмовляв. Навіть не шукав привід —
Його кіт спав у мене в ногах. Веселий, грайливий кошак.
Щодня після сьомої вечора він виходив поспостерігати за мешканцями «Метрограду». Спирався на товсте металеве поруччя «Блакитного кола» й уважно спостерігав за тим, що відбувалось унизу. Грюкотіли гральні автомати, лунали сміх і репліки роздратованих людей; до «блакитного кола» підходили ґламурні хлопці й порядні, на перший погляд, дядьки, що хотіли купити котрогось з них.
Спочатку китаєць Льоня представив мені його як Олега. Наморщивши свій жовтий ніс, Льоня повідомив мені, що, хоч Олег і поганенький на вроду й підстаркуватий, зате людина чудова й цікава. Згодом я дізнався, що Олег використовував китайця Льоню, щоб потрапити в певні кола, та й звали його насправді не Олегом, а Аліком.
Фахова схожість стала тим спільним стрижнем, навколо якого оберталися наші взаємини. Далебі, мені так і не вдалося точно визначити, чим займається Алік. Спочатку він твердив, що робить електронні сторінки «під ключ», потім з’ясувалося, що збирає матеріал для книги. Напевне знаю лише одне: гроші та розум у нього були; жив він на всю губу — по три місяці відпочивав на морі, купував одяг у Берліні й Андоррі, харчувався у найкращих закладах Києва.
Відтак, у його очах — ніби порцелянових, круглих і лискучих — був постійний, невгасаючий сум. Наче малюнок на порцеляні. Алік завжди усміхався, багато сміявся; я ніколи не бачив його злим чи ображеним. Це під його впливом у мене з’явився в Інтернеті нік «Весна в Києві».
Китаєць Льоня помилявся: Алік був досить симпатичний. Привабливість його, щоправда, була дещо специфічна. Відтак, брак фізичної вроди з верхом окупався красою внутрішньою. Є такий ґатунок людей: ті, у кого можна спитати пораду. У мене таких троє: Алік один із них.
Він завжди працював до сьомої. До сьомої вечора його безпомилково можна було зустріти в численних чатах, на форумах, в асьці. Сам собі господар, він уперто дотримувався власноруч складеного розкладу, лише зрідка згоджуючись погуляти раніше запланованого. Не пив, не курив, не займався сексом. Останнє дуже дивно — з огляду на заможність Аліка та повсякденну присутність на «Блакитному колі» та хрещатиковій «стометрівці».
Шість років тому він приїхав до Києва з Харкова. У харківській тусовці був відомий як фотохудожник. Полишив те місто, сподіваючись повністю змінитись і забути минуле. Одначе минуле забути неможливо — воно всотується у кров разом зі спожитим повітрям, просякає крізь шкіру з фотонами сонця, з мікроскопічними частинками випитої кави, кришталиками цукру…
П’ять років тому у автомобільній катастрофі він втратив кохану людину. У авті їх було троє. Коханий загинув, а Аліка витягнув з палаючої машини друг, який до того часу ніколи не кохав чоловіків. Цей друг урятував йому життя. На подяку Алік оселив його у себе, в центрі Києва. Вони прожили разом чотири роки — роки, сповнені великого кохання, ревнощів, істерик і романтики. Вони ніколи не кохалися. Просто жили разом, і всі вважали їх за пару. Той, що урятував життя, поступово усвідомив Аліка як свою власність. А Алік так і не зміг забути коханого, що загинув під вагою авта.
Розійшлися вони нещодавно. Алік багато пив — а потім, як людина сильна, взяв і покинув. І більше нікого не шукав. Лише щовечора він виходить дивитись на хлопчиків на «блакитному колі» —
Він знає все, а я — нічого. Іноді здається, що він знущається з мене, передбачаючи моє життя, мої кроки в освоєнні нового життєвого простору. Використовуючи, Алік уміє співчувати; розуміючи власну користь, ніколи не чинить зла. Перфектний приклад успішного переселенця до великого міста.
Хрещатик і «Метроград» завжди чекають на нього. Він злився з ними, став їх складовою. Без нього вони неживі. Віва Алік!
Тиха лагідна гора живої жіночої плоті сунула на мене — і я намагався сховатися, втулитись у якусь шпарину, зіщулитись у неглибокій виїмці дверей до аудиторії. Вона пропливала парфумованою павою повз мене, ледь поворухнувши бажанням люб’язності своєю великою, вкритою товстим шаром косметики головою. Це значило: «Доброго дня!» Я стривожено відповідав на вітання, потім видряпував себе зі схованки й чимчикував далі, полегшено відновлюючи роботу збентежених мозкових клітин.
Вона намагалася контролювати розміри свого тіла, що пнулося з одежі, немов тісто з діжі. Найвпливовішим чинником у цьому процесі виступала її схильність до трунку та чоловіків. Смішно й водночас болісно було спостерігати за нею під час сесії, коли святкування і «приливання» відбувалися мало не щодня. З’являлася вона як правило десь наприкінці; заходила наче знехотя, поправляла на собі одіж, потім сідала на стілець або крісло (запопадливі колеги обов’язково звільняли якесь сідало для пані заступниці декана), і її починали вмовляти щось випити та з’їсти. Вона кривилася, відмовлялася, казала, що хвора, що на дієті; зрештою її облишали; тоді вона, трохи посидівши, тяжко зітхала, простягала свою важку, міцну руку до найближчої пляшки і, ні на кого не дивлячись, червоніючи, наливала собі в пластиковий стаканчик. Трунок швидко зникав за м’ясистими завісами товстезних губ, супроводжуваний цукерками чи шинкою.
Уподобавши когось з чоловіків, пані заступниця декана силкувалася схуднути. Найкраще це їй вдавалося, коли вона їхала на курорт. Утім, це щоразу здіймало справжнє цунами пліток на факультеті, тож наважувалася вона на це нечасто. Одного разу це таки їй вдалося — вона поїхала на стажування до Туреччини. Незважаючи на численні чутки — мовляв, лікується від алкогольної залежності, або вийшла заміж аз багатющого турка і нидить у гаремі — просиділа там майже півроку. Повернулася справжньою красунею — смаглявою, з розкішними формами, блискучими, веселими очима, життєрадісна, файна. Плітки ущухли, наче в цебрі втоплені.
Одяг у неї був пошитий на замовлення. Казали, що швець був її коханцем, тож вона дозволяла тому нездарі створювати для неї шати, подібні до циркового вбрання. Величність її фігури лише підкреслювала його химерність. Строкаті блузки, надміру вузькі штани, що підкреслювали кожну жирову зморшку на ногах і стегнах, костюми, що не сходилися на грудях і в талії. І
Незважаючи на підкреслену повагу, колеги її ненавиділи. А втім, кого вони взагалі любили? Медово люб’язна, дуже коректна, вона завжди домагалася свого; чесно кажучи, справедливою бувала рідко. Талановитий викладач, вона ділила студентів на «нормальних» і «бездар», керуючись більше своїм жіночим єством, ніж педагогічним чуттям, через що гарні хлопці ставали «нормальними», а вродливі дівчата — вірогідні суперниці — «бездарами». А втім, хіба так не чинить більшість жінок? Вона прекрасно знала, що її не любили — і це водночас засмучувало й лютувало її. Від цієї люті всередині пані заступниці декана визрівала хвороба — найкращий засіб для схуднення. А втім, хіба не так худнуть усі жінки?
Життя як суцільна брехня. Колись я ладен був звинувачувати його мало не в усіх своїх бідах — у зраді, зруйнованих мріях, знущанні над моєю гідністю. Останнім часом думаю — хіба я кращий? Хіба ми кращі?
Він з’явився у моєму житті випадково. Тоді я просто жив у Інтернеті. Зустрічався з комп’ютерником Сашком, і життя видавалося суцільним полем файних квіточок. Якось по асьці до мене прийшов розпачливий зойк: «Допоможіть, людоньки добрі! Не можу допатрати, що тут до чого!» Це мене насмішило — і водночас викликало співчуття. Надалі саме за такою схемою — іронія і жаль — він володарюватиме в наших стосунках. Аж поки я не зрозумію — на жаль, надто пізно — що Віктор навмисне використовує такий прийом, щоб заманювати недосвідчених хлопчаків у свої досвідчені руки.
Він писав мені вірші, по кілька разів на день дзвонив (утім, лише на початку, потім, коли зрозумів, що я вже у пастці, передав цю прерогативу мені); можливо, спочатку він мав щодо мене виключно професіональний інтерес, але коли мене кинув Сашко, з’явилася нагода на інше.
Виглядав Віктор досить дивно: маленькі присліпуваті очі,
Колись давно він розлучився з дружиною. Залишив двох синів. Вони були вже дорослі, та недостатньо для того, щоб не сплачувати аліментів. Тож на це йшла майже половина того, що Віктор заробляв. Тому він постійно робив якісь «ліваки» та обкрадав фонд, на який працював. Тема його дітей була татуйована; прохопившись якось про них, як був нетверезий, надалі він заборонив мені про це згадувати. З часом я зрозумів, що Віктор просто боїться заглиблюватись у цю тему. Винен був лише він, і він про це знав; а кому до вподоби прилюдно почувати себе винним? Власна провина — то така річ, що її зазвичай ховають на самісіньке дно свідомості; ховають, насипають зверху могилу, тикають у неї голову по самі плечі, мов страус — і потому; так і я робив.
Мешкав Віктор у діда й баби в селі з промовистою назвою Гора. Баба Аліна була колишньою шкільною вчителькою. Відчуваючи себе дуже розумною, любила коментувати новини по телебаченню. Сідала в старий потертий фотель, одягала підв’язані мотузкою окуляри — і дивилася. Віктор винаймав у її будинку кімнату. Дід працював водієм на сусідній фермі. Влітку вечорами вони збиралися на штучному ставку посеред величезного, мов цілий міський парк, городу баби Аліни, в зручній альтанці, їли юшку та пили горілку; за парканом гуділо будівництво, навколо дзижчали комарі. Випорожнивши дві пляшки, дід і Віктор лізли голяка купатись у брудний ставок; уночі я влаштовував скандали, вимагаючи, щоб Віктор змив з себе той намул і почистив зуби.
Розходячись, ми гуляли Володимирським парком. Це був вересень, природа була сумна. Я дуже люблю цей парк — за подих історії, за дивне почуття перенесення в минуле; тепер там дише і моя історія, там є і моє минуле. Ніде, навіть у Лаврі чи Каневі, не почуваюся так, як у Володимирському. Ми сіли на невеличкий, порослий мохом горбик, звісили ноги, і я розповів Віктору, чому я хочу від нього піти. Він заплакав. Плакав він і тоді, як я сідав у велетенський «Гюнсел», аби на кілька місяців покинути Київ і поринути (хоч я ще про це не знав) у вир нового кохання, нищівних нещирих почуттів. Він плакав — а я йому не вірив. Таке життя. C’est la vie!
Напіврозкладений труп собаки на тлі патріотичних ґраффіті… Жовте латаття посеред мегаполіса… Пікніки на бетоні… Смердючі переходи на станції метро «Дніпро»… Велетенські зруйновані човни… Він переносив у свої казки Інший Київ. Не той, яким його бачили пересічні люди.
Писати книжки Альтманн почав зовсім недавно. До цього керував банком. Відтак перемогло дитинство, яке завжди чіплялося за його душу, мов
З
Повернувшись з Ґренландії, Альтманн заходився перекладати банківські справи на плечі підлеглих, собі ж готував крісло голови наглядової ради — ця посада все одно ні до чого не зобов’язувала; тим часом у голові зріли «Занотовані ґренландські казки» (такою була робоча назва твору). Приблизно в цей же час він зустрів у Мережі
Вони обговорювали прочитані книжки, переглянуті фільми, переказували одне одному мрії, скаржилися на життя. Що й казати, дуже швидко Альтманн закохався в
В особі
Зустрітися вони домовилися на набережній попід шосе, між метро «Дніпро» та Наводницьким парком. Спочатку Альтманн довго гуляв, роздивлявся захаращений, неприбраний парк, у якому ніколи не був; потім пройшовся набережною, перехилившись через парапет якої можна було побачити потилиці рибалок і бруд, що живописно дрейфував біля берегу.
За годину Альтманн поїхав додому, несучи в голові сюжет нової казки — «Про собаку, що вмів малювати ґраффіті». Доїхавши тролейбусом до Лук’янівської, він зайшов до «Квадрату», купив новий товстий зошит на пружині та м’якого ведмедика. Мобільник