Сергій Монахов / НЕВЕЛИЧКА ІСТОРІЯ, ВИГАДАНА ПІД ЧАС РЕКЛАМИ НА TV
Після тривалого поцілунку я спитав:
— Чуєш хробаків під ногами?
— Які ще до біса хробаки… — з подивом відповіла вона.
— Ті, що під ногами.
Ми стояли посеред вузенької алеї у парку, і навкруги панувала тиша, яку можливо передати тільки, якщо залишити на папері, або в електронному документі пусте місце. Але ж ці хробаки…
— Про що ти говориш?
— Та так.
Ми знов почали цілуватись.
— Чуєш?!
— Що?!
— Хробаки!
— Де?!
— Та ж під ногами!
Вона прислухалась.
— Це у тебе в голові хробаки… Ти останнім часом якийсь нервовий — сходи до лікаря, може, він дасть тобі щось заспокійливе.
Ми тільки місяць як познайомились, і я не хотів починати сваритись так скоро, тому запропонував піти десь в інше місце. Ми узялись за руки і
— Чом ти не можеш забути про свої проблеми, доки ми разом?
— А які в мене проблеми?
— Галюцинації…
— От тобі й на… Що ж
— Я не знаю… хоча б ти, я… усі люди, чи не так?
— Люди — то найбільша галюцинація, що я знаю!
— А хробаки!
— Вони справжні…
— Вони тупі!
— Навіщо ж їх ображати…
— Ну, вибач… Кожен має право на свої бзики. В тебе вони — хробаки, і зрештою це не найгірше, що може бути. Але тобі треба більше думати про людей, спілкуватись з ними, завести друзів… частіше виходити з дому… хоч іноді посміхатись, розумієш?
— Не розумію.
Ми замовкли і шли так десь півгодини.
— Я не знаю, як с тобою розмовляти.
— То давай мовчати.
Я відвів її додому і полегшено зітхнув. Пішов до кіоску і купив цигарок. Потім вернувся на ту алею і закурив.
Дякую вам, хлоп’ята, серед людей я не маю друзів.