Лала Багірова / Неперервність думок...
Неперервність думок,неминучість настання ранку.
Немає повітря,
немає руху, немає кольору,
немає звуку, немає дотику,
немає тебе.
За хвилину до того,
як ти замислишся над своїм життям,
подумаєш про те, як пройшов для тебе сьогоднішній день,
можливо, навіть вирішиш щось змінити,
навколо тебе раптом утвориться невидиме скло,
що не захищатиме ані від сонця,
ані від поглядів,
просто змушуватиме занурюватися в дивний
власної пам’яті,
яку вже не раз доводилося перев’язувати еластичними бинтами
та заливати пероксидом водню
по кожній невдалій спробі її позбутися.
Жодна річ, котра складає шкіру та нутрощі твоєї екзистенції,
не зможе існувати окремо від тебе,
вона просто втратить власну суть та сенс,
тобі ж натомість ще занадто складно припинити заповнювати своє життя якимись речами,
тобі ж натомість ще занадто складно почати заповнювати своє життя мною.
* * *
Презервативи, котрі так часто тримають у шухлядах,
тож на них постійно хтось натрапляє,
даремно шукаючи цигарки і запальничку…
зведених на початку минулого століття,
що до них неминуче тягне закоханих і божевільних…
Цей світ завжди являє собою трохи менше,
ніж ти очікуєш,
але завжди трохи більше,
ніж тобі вдасться зрозуміти,
трохи більше,
ніж ти зможеш втримати у власних долонях,
але трохи менше,
ніж ти зможеш вдихнути разом із повітрям.
І навіть попри всі втрачені можливості
та необдумані вчинки,
іноді не варто нічого змінювати,
бо вони роблять нас сильнішими,
хоча якщо це і є кінцева мета —
стати сильнішими —
то лишається питання: сильнішими для чого? -
і ти ще на крок наближаєшся до порожнечі.
І навіть попри її нетривку присутність у кожному русі,
мені цікаво,
нащо дерева роздягаються взимку,
скидають свій крихкий одяг,
довіряючи його землі,
якщо вони настільки люблять тепло,
що кожною гілкою тягнуться до сонця…
* * *
У справжній музиці завжди є
тиша,
у справжній надії завжди є
безвихідь,
у справжньому коханні завжди є
байдужість…
Іноді вся суть ховається навіть не в результаті,
і головне — зовсім не те,
питимеш ти через кілька років дорогі лікери у компанії
не до кінця щирих із собою людей,
чи розчавлюватимеш тарганів своїми поношеними кедами,
а те, що колись ти наважився,
хоча й не відкинувши до кінця сумнівів,
наважився пустити пісок по вітру,
і спробувати знайти те,
що втратив,
знайти те, що насправді ніколи не належало тобі,
і навіть тіні його не були твоїми.
Я беру карту свого міста,
беру карту своїй держави, своєї частини світу,
своєї півкулі,
зрештою, навіть зоряну карту своєї галактики,
і можливо, якщо намалювати їх усі водночас
на одному плакаті,
дослухаючись до голосів цих плавних пластичних ліній,
можливо, тоді я отримаю карту,
що вкаже,
де шукати тебе
поза моїм серцем.
* * *
Можна обожнювати власні очі,
однак вони завжди будуть дивитися на інших,
можна годувати рибок у круглому акваріумі,
однак вони навряд чи проживуть довше за тебе,
можна зривати свіжі квітки у полях,
однак вони почнуть в’янути ще до заходу сонця,
можна ненавидіти власну тінь,
однак вона завжди слідуватиме за тобою
і навіть із тобою буде похована.
Гостро відчувати безпричинну радість,
сміятися щиріше за всіх,
будуть ті, хто живе в постійному передчутті,
хто вміє застигати за мить до того, як витягне руки до неба,
і саме з них виліплюють скульптури та роблять пам’ятники,
і вони найбільше підкорені нападам раптового страху,
бо самою шкірою відчувають порожнечу,
котра ховається за глиняними глечиками, картинами, книжками
та платівками, що розкидані в їхніх оселях.
Вимоги стилю, диктант,
котрий машинально пише кожне з нас
і котрий диктує нам епоха,
намагаючись інтонаціями передати свій дух,
тож у всіх виходить якась жахлива плутанина з
розділовими знаками,
і рано чи пізно виникають сумніви в тому,
чи варто взагалі щось чимось розділяти.
Можна обіцяти собі прагнути відповідності певному образу,
однак навіть найкращий з акторів не зіграє те,
чого не існує.
Можна любити ставити крапку,
однак ніхто не дає гарантії,
що тобі не захочеться почати після неї нове речення.
* * *
Пил, прибитий дощем,
зберігає на своєму тілі візерунки,
так, наче захотів назавжди зберегти на своїй поверхні
дотик його краплин.
Небо встигло стільки всього прочитати
на бігбордах
і рекламних листівках, недбало на вулицях кинутих,
але насправді небайдужим воно лишається тільки до того,
що читає в наших серцях.
Є в світі речі,
які завжди інтуїтивно відчуваєш
у декількох сантиметрах від своєї шкіри,
але ніколи не можеш ані пояснити їхньої присутності,
ані стверджувати її напевне, —
найлегше — не бути чесним із собою,
найважче — не приймати своєї чесності.
Але знаєш, якщо старатися не вбачати в усьому символічності,
можна одного ранку прокинутися,
розуміючи, що вже взагалі нічого не бачиш.
Відчуваєш лишень
у декількох сантиметрах від своїй шкіри
чиєсь тепло,
таке як відчувається
від щойно випрасуваної сорочки
(а саме: від переплетінь волокон її тканини),
від фільтра сигарети,
коли робиш останню затяжку,
від смоли ввечері,
бо за день вона нагрілася на сонці
і тепер примішує до повітря свій запах,
щоб подарувати його сонцю,
і тепер спробує за ніч остаточно не охолонути
до нього.