Святослав Чирук / РЕЦЕПТУРА ПРОСТА

РЕЦЕПТУРА ПРОСТА

Старі потріскані цеглини на самому відшибі Лейцбургу виростали із багнюки у стіну двоповерхового будинку, увиту висохлим плющем. У вікні зморено мерехтіло світло, ледве не задихаючись у темряві власного чаду. За хрестом шибки пропливала тінь, тримаючи у руках якісь баночки, скриньки і усякий мотлох.

Ганс чхнув. Звук застряг у дірі паркану, в якій він сидів. Хлопець стирчав на морозі і сирості вже близько години, вдивляючись у чужі вікна, і намагаючись зрозуміти, що ж там врешті-решт відбувалося. Він, звичайно, знав, що це називалося підгляданням, і було чимось таким, чого не мають робити хороші хлопчики. Але у Ганса було цьому принаймні два пояснення. По-перше Ганс не був хорошим хлопчиком — він валандався вулицями, встрявав у бійки, міг поцупити чийогось гаманця або розіп’ясти кішку на дереві (дуже кумедне зайняття!). По-друге, в будинку на Зоннерштрасе, біля якого він зараз знаходився, жила не зовсім звичайна людина, а пан Фердинанд, який був відомий у окрузі як чаклун чи, в усякому випадку, людина украй неординарна: ходив завжди у рибальському капелюсі і плащі, хоча до моря було досить далеко, не менше як дні три пішого ходу. Та й до того ж і пан Фердинанд був не рибалкою, а аптекарем.

Він рідко з кимсь вітався, часто не помічав людей, та мислив про якісь свої справи, про які окрім нього ніхто нічого не знав. Останнє ж у будь-якому маленькому містечку у глибинці країни, із засиллям патріархального погляду на життя та ретроградства, не може подобатись нікому, навіть людям найліберальніших уподобань, бо зачіпляло неопосередкованим чином їхню честь та гідність. Люди подібного складу завжди породжували навкруг себе силу силенну чуток і вигадок, приміром, що вони ночами гуляли кладовищами, зналися із Сатаною і вміли викликати злих духів.

Гансу ой-як кортіло побачити як же пан Фердинанд буде викликати злих духів. Це, можна сказати, було його заповітною мрією і метою, яка на деякий час суцільно полонила його думки, не залишивши бодай трохи місця для чогось іншого, більш кориснішого для його, Гансового життя, як то, приміром, навчання у школі, а не сидіння непогожої днини в дірі чужого паркану. Воно, те бажання і цікавість, заохочувана містичною атмосферою, і було тією третьою причиною, заради якої він зараз, не зважаючи на холод і закляклі пальці, заворожено вдивлявся у вікна занедбаного будинку на Зоннерштрасе, не наважуючись відірвати погляду, щоби (не дай то Боже!), не пропустити такого дива — побачити чорта.

Раптом двері зі скрипом відчинилися, і на провалені кам’яні сходинки подвір’я випхалася дебела постать пана Фердинанда.

Серце у Ганса підскочило, і він посунув назад, ламаючи гілки кущів, які росло по ту сторону діри, виконуючи ролю природних насаджень.

Пан Фердинанд, певно, щось почув. Вслухався, і пройшовся, озираючись, двором.

Ганс затаїв дихання, і припав до землі, намагаючись вгрузнути в неї, перетворитися на камінь або стати невидимим. Пан Фердинанд був дуже суворим, часто лаяв дітей, і нагадував зараз Гансу велета-людожера або самого демона із пекла, бажання бачити якого в живу у Ганса раптово кудись зникло.

- Гансе! А, Гансе! А чого ти сидиш в дірі паркану пана Фердинанда?! Тобі що, робити нема чого?! — почувся з дороги глумливий голос Зиґмунда, учительського підлабузника і зрадника, якого Ганс терпіти не міг, і який зараз повертався зі школи.

Сповнений злоби, ненависті і почуття природної справедливості, Ганс на хвилинку забув про те, що він знаходився у зоні небезпечного враження, і, схопивши камінь — відривок розтрісканої цеглини, кинув його прямо у надокучливого негідника. Не цілячись, а просто навідмаш.

Камінь влучив Зиґмунду у обличчя, потрапивши у праве око. Бризнула кров, і пробите очне яблуко почало витікати, не зважаючи на нікчемні спроби хлопця завадити цьому процесові маленькими тремтячими пальчиками.

Зиґмунд заверещав, розридався, і заходивсь у істериці, впавши на ґрунтовку, обкатуючись у бруді, і кличучи на допомогу голосом, що захлинався у сльозах.

- Ах ти ж сволото! Підлий розбійник! Чортовий ланець, обідраний щур! Ти чого, негіднику, людей калічиш?! Чого, гавнюк?! Я тобі зараз покажу! Я тебе зараз навчу дрочитися і підглядати у чужі вікна! Я тебе зараз вилікую від цієї зарази! Навіки вилікую! Христом-Богом клянуся! — прогримів своїм важким басом, від якого нутрощі провалювались у п’яти, пан Фердинанд над самим Гансовим вухом, і, схопивши його за те саме вухо, поволік хлопця за собою, задавшись дивною метою, — вилікувати його, Ганса, цілісінького і неушкодженого (ну, якщо не зважати на нещасне вухо, яке, здавалося, ось-ось відірветься), замість того, щоб надати першу допомогу постраждалому, про якого дивний аптекар одразу ж забув, і який випав з його уваги тільки-но перестав бути причиною лайки.

- — Ай-ай-йай!!! — закричав Ганс, відчуваючи, що втрачає опору під своїми ногами, торкаючись землі одними тільки кінчиками протертих чобітків.

- Відпустіть!!! Відпустіть!!! — горлав він, марно відбиваючись від пана Фердинанда кулачками, які були для того ніж укуси комах.

- Не відпущу! Ти від мене просто так не втечеш! Не втечеш, кажу!!! — гаркнув із ще більшою силою пан Фердинанд на останок, і закинув переляканого у смерть Ганса в хату, та захлопнув з розмаху важкі двері.

В домі пана Фердинанда панував дивний аромат, точніше, цілий букет ароматів, які утворювали складну суміш, з котрої важко було виділити окремі складові. Там була і м’ята, і чабрець, і ромашки, глід, безсмертник, спирт, оцет, лимонна кислота і біс його зна які ще хімічні речовини. Ганс намагався вловити запах пекельної сірки, йому це не вдалося, та він не полишив своїх безрезультатних спроб, і судомно всмоктував широко розкритими ніздрями повітря, повертаючи голову з боку у бік

- Посидиш поки що тут, — сказав йому пан Фердинанд, і прив’язав до грубого дерев’яного стільця шкіряними ремінцями, спеціально заготовленими тут для цього. Ганс спробував було вирватися або перегорнути стільчика, та усе було марним — той заздалегідь було прибите цвяхами до підлоги.

- Не копошися. Потерпиш, — голос аптекаря став напрочуд спокійним. — Всьому своя черга і свій час.

Останні слова власника будинку лунали вже з сусідньої кімнати, де він чимось гримів, дзвенів склом, і переставляв важкі предмети, шорхаючи ними по дошках.

- Знаєш що?! — крикнув він звідти вже майже весело і бадьоро. — Мені здається, я знаю що тобі потрібно. Тобі, грубій і безсердечній особі. Знаєш що, га?! — риторично спитав він, не очікуючи на якусь відповідь.

- Не знаєш, — сказав він, повертаючись назад із божевільною усмішкою і двома-трьома баночками у руках. — Ти не знаєш, а ось я, мислиться, знаю. Нове серце, здається, тобі аж ніяк не завадило б.

У очах його спалахнуло щось схоже на невтримне вдоволення. Тільки тепер Ганс помітив що було у тих баночках, які приніс із собою дивакуватий аптекар. За склом, у спирті, полоскалися людські органи: серця, легені, нирки й мозки.

Пан Фердинанд вибрав з них ту, напис на якій проголошував, що всередині знаходилось серце, і відкрив її одним легким поворотом руки.

- Так, думаю це саме для тебе. Кращого варіанту годі й шукати.

Вулицями вечірнього Лейцбургу пронісся жахливий крик. Хтось гадав, що то давали про себе знати привиди покинутого ще століття тому замку, хтось припускав, що власник м’ясної лавки не влучив по своїй цілі, а хтось із жартівників вирішив, що старий розбишака Вотан ущипнув за сідницю фрау Холоду. Та ніхто, чомусь, не згадав про старенький будиночок, що спокійно стояв собі у самому кінці Зоннерштрасе. Нічий погляд не повернувся в його бік, ніхто не звернувся до нього навіть у думках, зачаровано шукаючи містичних пояснень містичним подіям, як то: крики незвичайні, вздохи таємничі та завивання загадкові. Правильно бо! Чого, питається, гаяти час на усякі нісенітниці? Людина славетна подвигами, а місцина — легендами.

Пан Фердинанд ретельно вимив руки, витяг серце із баночки, і подивився на нього у світлі лампадки.

- Так-так, — замріяно сказав він до себе, мацаючи клапани, і згадуючи якісь приємні моменти зі свого життя. — Було колись в давнину. Було…

- Злива просто жахлива, — звернувся пан Бебельцвейкер до візничого, вихоплюючи парасольку.

Знайти екіпаж такої години, та ще й у подібну погоду було просто неможливим, але візничий був його знайомим, і у домовлений час завжди приїздив до входу медичної академії забрати пана Бебельцвейкера — професора хірургії, викладача і просто ерудовану людину, гідного свого просвітленого провидіння сторіччя, з роботи додому.

Навіщо пан Бебельцвейкер намагався відкрити свою злощасну парасольку він і сам не знав. Він менше змок би, якщо б одразу застрибнув під тент екіпажу, замість того щоб мучитися із її застібками, та думати над цим далі під проливним дощем йому не хотілося, і він застрибнув-таки у коляску, крикнувши візничому: «Рушай!»

Цокотіння копит по пустій мостовій, і скрип дебелих ресорів трохи приспали пана Бебельцвейкера, і деякою мірою заспокоїли його розхристані нерви, а розхристатись їм таки було від чого.

Останнім часом йому здавалося, що його просто розривали на шматки. Він постійно знаходився у командируваннях, читав лекції то там, то сям. Іноді відпрацьовував патологоанатомом (хобі, яке залишилось в нього ще з часів студентської практики, і якого він ніяк не міг позбутися), приймав четвергами у лікарні. Дружина лаяла його за те, що він про неї абсолютно забув, а на столі лежала чергова незакінчена наукова праця, часу на яку в нього зовсім не вистачало, але що ж він за вчений, якщо припинить займатися науковою діяльність? Щоби трохи зняти напруження, і забути ненадовго про усі ці вельми важливі справи, пан Бебельцвейкер кожного другого дня дозволяв собі зайти до Ірландського пабу (звичайні німецькі пивнички його не вдовольняли), а кожної п’ятниці навідувався в клуб, де жалівся на життя, казав як же йому не вистачає часу, і все такеє і в такому дусі, приблизно те, що він зараз розповідав, мислячи вголос, візничому. Він робив це навмисно, і ані трохи не соромився. Візничого він знав давно, повністю йому довіряв, і тому доводилося окрім того, щоб просто перевозити пана Бебельцвейкера, виконувати ще й ролю психоаналітика, та його, неосвічену людину, це недуже-то турбувало, і він, здебільшого, мовчав, підтверджуючи ділом приказку, що слово — срібло, а мовчання — золото.

Цього ж разу візничий, схоже, вирішив трохи відступитися від заведених правил.

- А чи не здається вам, пане Беьбельцвейкеру, що замість того, щоб опиратися природному процесові, вам варто було б віддатися на волю течії?

- В якому плані? — не зрозумів професор. — Поясніть, будь ласка.

- Розірватися.

- Про що це ви? Як це можливо?

- Залишити свої нирки і печінку у пабі, мозок — в академії, а серце — вдома. І все буде нормально.

- Жартуєте? Так? Я ж тоді помру. Та й до того ж любов не ховається у серці — це просто мускул, мотор.

- А-а-а… Зрозуміло…

Тут пан Бебельцвейкер допетрав, що голос, який він зараз чув, був йому знайомий, але належав не візничому, а комусь іншому… комусь… комусь на кшталт студента фармацевта, на виключенні якого він наполягав минулого семестру через погану поведінку.

- Фердинанде?

- Так, пане професоре? Вам допомогти?..- спитав той, озирнувся, і вихопив довжелезне мачете.

Крики часто лунали у цьому кварталі. Люди до цього вже звикли, як звикли й до того, що краще на них не бігти, бо можна встигнути, і нарватися на неприємності. Так трапилося і цього разу. Тобто ніхто не прийшов. Але що поробиш, такі вже реалії буття. Так думають всі, так думав і шановний пан Фердинанд, який дуже любив порядок, любив розкладати все для себе по поличках. Серце, нирки, печінку, мозки… Для себе або для когось іншого. Кожній речі своє місце.

Дехто вважатиме, що ця історія смердить вторинністю і фарсом, хтось скаже, що вона абсолютно нереальна, хтось розкритикує її, і аргументує свої слова тим, що вона не несе в собі ніякого смислового навантаження. Проте я мушу їм заперечити, і сказати, що не все і не завжди має логічне пояснення, і що, можливо, воно далеко не завжди потрібно. Особливо у тому випадку, коли все написане — правда! Самісінька правда! І нічого окрім правди!

28 грудня 2003 року