Святослав Чирук / P.S.

Цей клятий годинник мене дратує. «Тік-так, тік-так!» — стукотить, наче шкапа по бруківці. Ніяк не можу сконцентруватися. І нащо я його сюди поставив?

Серджусь на себе.

«Ах, так!» — спливає у пам’яті спогад, наче бульбашка з-під води, і насичується змістом по мірі того як зростає. — «Хотів подивитися щось по телевізору. Здається — новини».

Поглядаю на стрілки-рапіри. О пів на десяту. Вже пізно — пропустив. Ну і біс з ним! Нічого з цим світом не трапиться, коли я разок не дізнаюся що в нім відбувалося.

Знов намагаюся сконцентруватися. Годинник і далі стоїть переді мною. Тепер він мене вже не дратує, бо все ясно — плани змінилися, і я можу далі сидіти на стільці, склавши голову на руки.

У пальцях я верчу ручку. Красива — блищить. На столі білий аркуш паперу. Він схожий на рівний шматочок насту, але я мушу розкришити його чорними тріщинками літер . Це я хочу написати листа. Обіцявся. Зазвичай я друкую на комп’ютері, але ця моя подруга, до якої я зібрався писати, терпіти не можу друкованого тексту. Такий вже в неї «пунктик». Каже — він мертвий, нема в ньому людської душі. Можливо в чомусь вона і права, але зараз я мучусь, бо вже не пам’ятаю коли востаннє писав щось від руки. Та й нащо їй чиясь душа? — раптом гніваюсь я. — Своєї мало?

Підлога розцвіла паперовими квітами . Це я викидаю туди зіпсовані аркуші. Стільки дурниць написав. Вистачило б на цілий роман — про моє життя Чомусь коли говориш слова, вони не здаються такими ідіотськими, а коли виводиш чорнилами, складається враження, що писав імбіцил. Ну що ж, і таке буває. Може краще не звертати уваги?

Значить знову: «Привіт, Світлано! Як справи? У мене все гаразд. Їздив до Львову. Пан Данило обіцявся зробити для мене те про що я його прохав, пам’ятаєш? Мати як завжди. Треба буде її кудись звозити, а то вже п’ятий рік нікуди ні на крок.. Сергій став якийсь дратівливий. Мабуть через нову роботу. Цуценя не хворіє…»

Яка дурня! Цуценя вже померло. Але стоп! — зупиняю себе. — Не буду псувати чужі нерви. Нехай думає, що не хворіє.

Я чомусь втомився. Спина болить, шия ниє. Уф! Швидше б скінчити! Хочу вкласти в слова більше ніж можливо: посмішку, інтонацію, сум… Може домалювати? І як це виглядатиме? Як шкільний зошит? Скільки можна? — знову торсає мене лінь. Очі злипаються — хочу спати.

Я потягнувся, випроставши руки високо вгору, і позіхнув.

Якщо ненадовго заплющити зінки нічого ж не трапиться ? — питаю сам у себе. І не чекаю на відповідь, вона мені і так вже відома.

Сон прибіг тієї ж хвилини, ніби чекав на цю мить.

Я прокинувся від того, що дзвонив будильник. Він стояв у мене прямо перед носом. І якого дідька? Сьогодні ж вихідний. Вимкнув його і кинув на крісло. Очуняв. В кімнаті було світло — на вулиці сяяло сонце. А в мене розчервонілося вухо, бо в нього цілу ніч світила лампа. Вона і зараз світить, звісившись над аркушем білого паперу. Нічого не написав? Подумавши, вимкнув і її. Ну й розпеклася! Як горнило, можна робити яєчню.

Зварю собі к4ави — прийду до тями.

Пішов на кухню. Під моїми ногами шебуршали зім’яті листки.

Вибач, Світлано, але тобі все ж доведеться зробити e-mail.

21 листопада 2005 року