Анатолій Карпов / Тяжко в навчанні, легко в домовині

ТУ-104 то найкращий наш літак
краще було б потягом
краще було б потягом
(виконується на мотив похоронного маршу)

«…Смєртію смерть поправ»,-цей тягучкий та одноманітний спів, староболгарський за змістом та український за старечою вимовою, лунав у на диво холодному весняному повітрі вже з півгодини. Це означало, що півча з батюшкою вийшли на фінішну пряму і ось-ось має розпочатися кульмінаційний елемент урочистої церемонії-хода до цвинтаря. У тому, що цей ритуал справді найурочистіший і найважливіший для кожної людини, Лазар ніколи не сумнівався. Разом з чудернацьким, як на ці часи, біблійним іменням, він отримав у спадок від богомільних батьків якусь статечну розважливість та схильність до медитування. Похорон вагоміша за народження подія, підсумок, далі, як-то кажуть, не буде. «Ви знаєте, колего, певно, дві перші години життя-найважчі для кожної людини.-Не буду сперечатися, колего, та, підозрюю, дві останні не набагато легші». Цей давній псевдомедичний діалог видавався Лазарю напрочуд влучним. Не той молодець, хто починає… І сміх, і гріх. Годі вже.

Лазар стояв поруч зі своїм бусиком, коли почалося шикування колони з вінками. Це не його клієнти, ці вирушать на своїх двох. Отой у домовині, найголовніший, з украй серйозним виразом незворушного обличчя, заради котрого усе й затіялося-теж, дякувати Богу, не його. У таких випадках користуються іншим транспортом, спеціальним і персональним. Наші онде, думає Лазар, у хвості процесії, шкандибають та дибуляють. Сільський голова, ото вже робота, на кожному похороні і розпорядник, і промовець, здається, як буде потреба, то й батюшку замінить: «Хто хоче на кладовище, але не зможе дійти, сідайте в автобус». Цікаво Лазарю, чи задумався начальник над фразою, котру щойно вимовив? Чи тітонька, що крекчучи, спинається на підніжку його, Лазаревого, бусика, задумалася? «Хто хоче на кладовище, автобус до ваших послуг!» Прямий рейс, без проміжних зупинок. «Ні, ця робота не про мене. Я Лазар, не Харон. Тепер і ймен таких немає».

Попри усі ті бурчання, робота Лазареві подобалася. Набагато спокійніше, ніж на маршруті. Не гальмуй біля кожного стовпа, не лайся з божевільними бабцями з їх неймовірних розмірів та важкості клунками, з осатанілими ветеранами Льодових побоїщ і Куликівських битв з неодмінним правом скрізь-завжди кататися надурняка. «Сьогодні я покатав би вас без грошей і к4витків. У один бік». Лазар почувався розкуто і невимушено, навіть звичний скісний погляд углиб салону (чи не паскудствує хтось, чи не ріже сидіння?) був швидше даниною багаторічній звичці. Сьогодні очікувати халеп не доводиться, дорога до цвинтаря заспокоює навіть найбільш розкутих і нестриманих. Цю фразу варто би запам’ятати, знадобиться. Останнім часом наймати на похорон автобус стало в селі справою звичною. Чи то родичі небіжчиків траплялися всуціль грошовиті, чи народ так захлявів, що не здатен пішою процесією пройтися, Лазар ніскілечки цим не переймався. Його такий стан речей цілком влаштовував.

Процесія рушила, медитація вичерпала себе, поступившись щоденній звичній роботі. Спереду-кавалькада вінконосок, за ними, наче локомотив бронепотяга, головна машина, за нею зграйка людей, Лазарів бусик, і кілька розкішних автівок у хвості. Більшості з них у селі раніше не бачили, певно, родичі небіжчика десь іздалеку. Усе це розтяглося довгою, курною, блякло-сірою від несподіваної квітневої посухи вулицею.

Поруч з водійським місцем в салоні розташувалися два дідугани-Григорій і Сергій. Дід Григорій усе життя пропрацював фельдшером на «швидкій допомозі», вже й на пенсії працював, аж поки геть не постарів. Сергій, молодший і здоровіший, цілком міг дійти до кладовища своїми ногами. До бусика він усівся виключно для форсу: ось я який, везуть мене! Що обидва дядьки не доводилися небіжчикові ні родичами, ні друзяками, великої скорботи за ними не спостерігалося. Навпаки, вони бадьоро пашталякали, часом ще й підрегочуючи. Ніщо так не підносить і не умиротворяє людей, як шибениця-Лазар пригадав чомусь давно прочитане і задумався, яким чином найкраще прилаштувати його до цієї ситуації. «Дядьку Григорію, як на „швидкій“ працювали, часто пацієнти помирали на Ваших очах?» Трохи підпилому дідові тема сподобалася, він охоче її підхопив. «Ой, до біса! У нас у всіх пальців не стало би полічити. Сорок років фельдшером, це, брат… Бувало, й по двоє за зміну. Молоді, старі…»

Колона зупинилася перед поворотом. У повітрі зависло незмінне «… смєртію смерть поправ». У Лазаревій голові враз закружляла мелодія похоронного маршу із дитячим самопальним приспівом:

В дєтском саду скоро будєт Новий год

Скоро будут прянікі

«При нагоді перекладу українською»,-подумав Лазар. Він вже й забув, коли у їхньому селі востаннє на похороні був оркестр і грав похоронний марш. Музиканти постаріли і поспивалися, блискучі труби, тромбони, гуркотлива барабанна бочка позникали у невідомому напрямі. Мідний блиск потьмянів, перелився у чорноту батюшчиного вбрання, батюшчиної бороди. Без нього тепер нікуди, він, може, у цій ситуації важливіший за самого небіжчика. А Лазар раптом зажалкував за тужливим духовим переливом. Така собі ностальжі. Вголос він вимовив:

-І що Ви при цьому відчували?

-Коли?-дід Григорій допетрав не відразу.

-Ну, була собі жива людина, щойно була, і раптом нема…

-А… Найперше думав, чи не зробив якоїсь херні. Якщо усе правильно, значить, така його доля. Робота така. Не можеш-шукай іншу…

Дід поривався щось додати до вже сказаного, але змовчав. Чи передумав, а, може, припас на потім. Процесія тим часом подолала більшу частину неблизького шляху. Людський потік вилився за межі села, діставшись витягнутих ланцюгом мальовничих пагорбів. На їх сплощених вершинах здавна розташовувався місцевий цвинтар. Залишилося здолати тільки вузький серпантин підйому.

-Я був молодим, тільки-но армію відслужив,-це вступив у розмову мовчазний досі Сергій,-коли нашому селі сталася катастрофа. У нас кладовище теж на горі, як оце тут. Ішов похорон, і в машині, яка везла покійника, обірвало зчеплення. Що було далі, так і не знаю. Одні кажуть: гальма відмовили; інші-що водій сплохував. Тільки покотилася машина по тих людях, які йшли за гробом. Замість одного похорону-аж чотири. Двох тоді задавило насмерть. А водій того ж вечора повісився. Я теж був у натовпі, ледве відскочив. Відтоді мені здається, що в похоронної машини гальма колись знову відмовлять. Не можу в цей момент ні про що інше думати. Гадаєш, я пішки не дійду, що в автобус до тебе заліз? Тут спокійніше…

-Не переживай, Сергію. Життя-це артобстріл. Така в мене теорія. Якщо впало поряд, нового жди не скоро. Ти не повірив, а я все одно скажу. Як помирає хтось із своїх, знаю: то мені Бог віку додав.

Лазар оторопіло слухав цей діалог, вражений глибинними його вивертами. Оце так діди-одувани!

Бусик виповз на серпантин. Оповита димом вантажівка з домовиною додала останній поворот. Скоро кінець. Чи скоро? Чи взагалі він настане колись, цей кінець? А, може, тільки й є у світі, що стіна з одного боку та урвище з іншого. Лазареві до нестерпності закортіло перевірити цю, щойно народжену тезу. Та ще й розсіяти водночас усі власні й чужі страхи. Він щосили натиснув на газ. Бусик аж підстрибнув з несподіванки, затим рвонувся уперед, накочуючись на жалобників у задньому ряду. Серед них не було діда Сергія, котрий завжди чекає підступів від залізних коней, тож такого не чекав ніхто. Та й дід навряд чи сподівався би атаки іззаду. Проломившись через натовп, розбризкавши його навсібіч, Лазар востаннє вдихнув і вивернув руля у бік урвища…

Залиште свій камєнт:
Видається мені, хтось тут перечитався Стівена Кінга. Не факт, втім, що й той би до такого додумався

Залиште свій камєнт:
Якими-якими там назвали наших ветеранів?

Залиште свій камєнт:
І чому в нашому місті цвинтар не на горі?

Залиште свій камєнт:
Брехня, ясна річ, хоч і не така вже нереальна. Права зараз дають кому не попадя…

Залиште свій камєнт: