Далі слідує розрізнений набір аркушів, котрі, поза всяким сумнівом, складали колись єдине ціле, але були розпорошені й переполовинені. Випадково чи сумисне, сьогодні уже не сказати. Я був увесь ізгризений ваганнями, перш, ніж приткнути їх сюди. У сторону «плюса» терези схилилися від двох чинників. По-перше, головна ідея сюжету від отих мимовільних купюр, як мені здається, не втрачена. А по-друге, треба ж було це кудись притикати. Хоч поскрипіти над ним довелося чималенько. Навіть заголовка придумувати і вставляти. Рушаймо…
Світло в купе на диво бридке, а я, йолоп, газет набрав півторби. Хлопці поволі обживаються й розташовуються, на столі з’являються нові та нові пакунки. Невже вони планують стільки з’їсти? А чого ж-он які бугаї здоровенні… Ну його к бісу оте чтиво, тільки очі псувати… Де там моя торбина: я ж теж не з пустими руками. Від столу срібними переливами лунає заманливе дзенькання. Отой подзвін вкупі із духом досвідчених, звиклих до зручних зимових черевиків носків сповіщає про те, що ми уже рушили, певніше за мигтіння вогнів у вікні.
В купе тільки свої-троє рідних, триндичанських, четвертий -Олег, зовсім молодий хлопець із Великих Чувирлів. То містечко таке, хто не чув. Щось на зразок нашої Триндичачі, зате із залізницею. Ну й хер з ним, зате триндичаки звучить симпатичніше, аніж чувирли.
Перший гранчачок-за перемогу. Ось Вам, пані провіднице, наші квиточки. Не треба на нас так подивлятися. Не дебошири якісь; герої-переможці запрошені на загальнонаціональний з’їзд. То ми просто ще від польових умовжиття не відзвичаїлись. Це саме нам Ви, пані, завдячуєте, мирним життям. Хіба на наших обличчях печать героїзму не проставлена? Шкода. Ну, то ще по одній і в тамбур, закуримо.
Боже мій, які симпатичні дівчата у сусідньому купе. Щось мені підказує, що до цієї теми ми ще неодмінно повернемося. Рудий Андрій, наймолодший з нашого табору, вже клеїться до однієї. Дізнався, стерво мале, що вони теж на з’їзд. «О, так ти героїня… Ну, то я твій героїн!» Пішли, пішли, героїне, ще не вечір…
-Це
ж після усякого офіціозу, роздачі слонів і теде ще й концерт святковий має
бути,-мріє, витягуючись на закороткому для нього купейному диванчику і загризаючи огірочком, Андрій.
…Цікаво, для кого отакі лігвища у потягах конструюють. Я не богатир, не баскетболіст-волейболіст якийсь, та й то не вміщаюсь. Мабуть інженери-залізничники геть усі до одного-маломірки…
Це подумки, а вголос я глузую з Андрієвих сподівань.
-Ага,
дочекаєшся!.. Це ж суцільний всенародний офіціоз. На таких нічого не буває. Припруть тобі хор Вірьовки й будеш гопака разом з ними витинати.
-О,
вірьовка!-це пожвавлюється четвертий з нашої компанії, Мишко. Він навіть трохи старший за Андрія. Та якщо
той-цілком серйозний молодий мен, то у Мишка, інколи здається, ще дитинство у жопі грає.
Хоча-у такий час дорослішають швидко, якщо зовні цього й не помітно.
-Чули
таку
байду,-Мишко продовжує,-що у домі повішеного про вірьовку не говорять? У мене з дитинства фішка; чи
ідея-фікс, якщо хочете: як трапиться десь повішенник, самогубець там чи що…
Так-от, як трапиться такий, дочекатися панихиди і гаркнути на усю округу: «Вірьовка!»
Тю, дурний! Хлопці здивовані, але не шоковані. Усі бачили смерть, дехто був із нею на «ти» і зблизька. Ну й Мишко, ну й чорт!
-У
територіалів зараз повинна хвиля суїцидна піти. Боролися люди, сподівалися на щось, гроші, здоров’я вкладали, і все коту під хвіст.
-Не
переживай, у них повно таких, що ніде не втонуть.
-Переможцям
важче, ніж
переможеним,-Олег несподівано ураз посерйознішав. -Подивитесь, у багатьох наших попереду жахливий депресняк. Ти повернувся героєм, ти майже Брюс
Вілліс-світ урятував, та навколишнім це по шарабану…
…………………………………………………………………………………………………….
«…последнее дело, когда больше нечего пить». Гітара лежить на верхній полиці, то й хай собі лежить. Все одно я грати до пуття не вмію. Мишко вміє, трохи спробували поспівати та прибігла якась дико серйозна матуся з іншого кінця вагона. ЇЇ дитяті наше бренькання заважало спати. Дитя прибігло теж, гарненьке таке, жвавеньке. Про сон воно, судячи з усього, й не думало. Та вирішили не скандалити, припинили. Стало зовсім тоскно. Мої колеги непомітно, хаміль-хаміль, перебралися у сусіднє купе. Будуть там, напевне, перемагати переможниць. Чи то пак ділити з ними радість перемоги. Я теж було подався. Сижу собі, базікаю і відчуваю всезагальне бажання, щоби я пошвидше забрався геть. Застарий для тієї компанії. Наче й при здоров’ї, у багатьох питаннях, із цим включно, фору молодим дам, аж дим стовпом стоятиме. Та морда вже у зморшках, а із рота зуби металеві поблискують. Отож, дядю, горілочки ми з тобою вип’ємо залюбки, а віддаватися будемо молодшим твоїм товаришам. Ну то й нехай, я теж юність немарно провів, пора йти з великого сексу на тренерську роботу.
Секс і політика… Політика і секс… Речі тіснопов’язані й взаємопроникні. Секс як політика і політика як секс. Ось ми їдемо для участі у великій політичній події, а усе інше як приємний доважок. Не для тебе доважок, не тішся. З іншого боку поглянути, боротьба за владу, політичні баталії-не що інше як секс із народом у збоченій формі. Усіляких таких парадоксальних аналогій з легкістю відшукаєш безліч. Безліч політичних сексів і сенсів. Ще більше сексуально-сенсуальних політик. Сказитися можна.
Ліпше вже читати. І курити. Спробував поєднати приємне з корисним, та у тамбурі освітлення наскільки блякле, що ідею довелося похерити. Доведеться культивувати розділення праці.
На першій сторінці фото: немолодий чоловік з транспарантом. На останньому легко читається-"Віддайте нам зароблене!" Солідний такий чоловік, галстукований і опіджачений, погляд серйозний, упевнений. Ех, якби кожен по трудах своїх отримував, багато з нас пішли би вже побиратися, а дехто, може, й з голоду би конав…
…………………………………………………………………………………………………….
…Діалог поступово починає клеїтися:
-Мені
здалося, мадемуазель, у Вас певні проблеми зі статевою самоідентифікацією?
-Мсьє,
Вам справді здалося, жодних проблем.
-І
ніколи не було?
-Ніколи.
А чого це тебе так їбе?
-Та
так, просто дивлюсь і помічаю…
-Ой,
дякую, слідкуватиму за собою уважніше. Є в мене такі замашки.
Медитативне взаємовивчення одне одного у напівпітьмі крізь завісу сигаретного диму. Вона:
-Мабуть,
мені таки справді краще було народитися хлопчиком. Але відбулося те, що відбулося. У цьому є свої переваги, повір. Узагалі, треба бути тим, ким ти є насправді.
…
-Ти,
може, хотів запитати, чи нема у мене проблеми із сексуальною орієнтацією? Дякувати Богу, вже нема. Важко було у ранній юності. Років п’ять пішло, щоб роздуплити цю байду. Потім раптом прийшло розуміння: я дівчинка, якій подобаються дівчатка. Чи то пак, вже жінка, яка кохається з жінками. Ти назвеш це патологією?
-Та
ні, швидше аномалією. Є ж продовження роду і всі такі речі.
-Будь
спок, у мене з цим усе гаразд. Я трахалася з чоловіками; нечасто, але траплялося. Моїй доньці вісім років. Свою біологічну програму я вже зреалізувала, пора й про душу подумати.
М’яка відьомська напівпосмішка.
-Не
треба… Мене це справді не цікавить. Давай чмокну тебе в щочку та йдемо до інших, бо там уже дехто хвилюється.
…Розмова розмовою, а хулі толку. Єдина утіха-немає відчуття власної провини.
…………………………………………………………………………………………………….
Боже мій, надворі ще ж зовсім темно! Чому цей потяг не застряг годин на дві на якомусь перегоні. Отак завжди… Вночі підморозило і на пероні жахливий сракопад. Обережно, нам тільки не вистачало поцілувати асфальт при повному параді. Вокзал увесь обліплений риштуванням, щось чи то ремонтують чи добудовують. А згадав! У столиці загалом-то і не воювали, але саме вокзалу було одного разу перепало. Бригада територіалів-шибайголів, перетворивши старого рудовоза на імпровізований бронепоїзд, несподівано вдерлася на першу колію і наробила великого гвалту. Вони, звичайно, нікуди не втекли й невдовзі отримали по заслугах, але… Сам я не бачив, та свідки розповідали, що певний час на ампірну споруду вокзалу було шкода дивитися. Дивина… Третє тисячоліття і бронепоїзд. Та то вже історія. Хай ремонтують, тут грошей вистачить. Аби тільки ніяка дошка чи цеглина не зпланувала на наші тім’ячка.
Найсмачніша у світі річ-ранкова вокзальна кава! Вона не здатна стовідсотково відновити загальмовані функції, але до тями таки приводить. Ой, як гарно! Надто ми таки учора поспішали порушувати кислотно-лужний баланс, потрібно було би стриманіше. Чи перенести святкування на добу, на зворотній шлях.
На столичних вулицях не помітно нічого такого, щоби свідчило, що країна пережила тривалу і виснажливу війну. Автівки шурхотять-не протиснешся, публіка гарно вбрана, магазини, ресторани (Цікаво, нас теж кудись запросять по завершенні офіціозу? З нагоди, так би мовити). Я помітив три відмінності в порівнянні з довоєнним містом. Сміття на тротуарах наче більше, ніж раніше. Хоча, може, це лише здається. Та й не надто воно суттєво. Жебраків і блядей побільшало, і вже не ховають поглядів, а поводять себе нахабно. Що найгірше: розвиднилося, а зі сракопадом ніхто не бореться. Агов, двірники, милі мої улюблені спецназівці в помаранчевих жилетах, де ж ви? Не варто дивуватися; війна закінчилася-криза триває. Стара баба з ціпком, розруха, в професора Преображенського душу мать.
…………………………………………………………………………………………………….
…Ото було повернення, так його мамі й так. Приїхали до столиці герої-переможці, а по домах верталися дірявим-мішком-з-за-рогу-трахнуті-курчата. Білети на зворотній шлях нам таки видали. Ще б пак, повертайтеся шановні додому, там ваше-наше керівництво зачекалося. І далі у тому ж сенсі, суцільний розвинутий феодалізм. «Усі люди браття, а деяких з них-сестри», «За мир у всьому світі» чи навпаки, «За світло у мирі»… По правді сказати, актуальним лишається хіба що «Панове, усі на боротьбу із Зеленим змієм!» А потім заховатися, щоб і самому себе не знайти.
-Ну,
як тобі святковий
концерт?-треба ж про щось запитувати.
Концерт справді був пречудернацький. «Ой на горі дві дупки…» Втім, якраз адекватний ситуації. Тільки дупки не з тих, котрі приємно погладити, а інші, що вимагають великого чобота. Мишко спересердя розвалив гітару об підмурок якоїсь багатоповерхівки- показово так, із сенсом і надривом. Замість запланованої пляшки шампанського.
Дивлюся на моїх хлопців, це як ілюстрація в енциклопедії до статті «пригніченість». З одного боку їм таки легше, більше часу попереду для реалізації мрій і прагнень, чим ближче до гроба, тим міцніший песимізм. А з іншого-в юні літа глибина розчарування справді бездонна. Чергова банальність, котру, втім, неможливо спростувати.
…………………………………………………………………………………………………….
-От
повернусь додому, прийду до бургомістра, чиновників, усіх наших бугрів і скажу: владарюйте, я відвоював ваш достаток, доки ви чекали, чия візьме і міняли пілотки. Далі ми будем дружно
жить-я трудиться, ви руководить.
-Країна
у нас якась сколіозна. Скільки м’язів не нарощуй, її все одно кудись убік крутить.
П’ємо не тостуючись. Вчорашні дівчатка-героїні знову з нами, знову пощастило потрапити в один вагон. Якось ураз подорослішали, ні про які дошлюбні ігрища жаб і мови нема.
-Ех,
виїхати б кудись,
далеко-далеко і назавжди. Туди де сонце, мирне життя і не треба багато думати.
-Кому
ми нахер потрібні? Лінуємось, крадемо, дітей народжувати не хочемо.
-Ви
може зараз будете здивовані, а я от що скажу. Знаєте,
по-моєму, який найважливіший індикатор цивілізованості? Коли за автостоп гроші перестануть вимагати. Ти ж їдеш у своїх справах, все одно їдеш. Просто підвези, не пробуй нажитися на такому дріб’язку. Хтось голосує, значить, своєї машини нема, він від тебе бідніший…
-Ой-ой-ой!
То нам до цивілізованості, як до Вишеграда рачки.
-Почекайте,
я
недовго,-Олег рвучко підвівся й вийшов з купе.
Він же не курить, єдиний з усіх нас. Цікаво, невже здався?
Не було Олежки довгенько. Ми спершу цьому особливого значення не надали. Аж поки не прийшла зі звичним лементом провідниця.
-Сіки
там ще ваш кореш сидітиме. У мене санітарна зона починається, а він в туалеті закрився і не виходить.
Вона ще багато чого хотіла розповісти нам про нас, ця прапрапра(додайте за бажанням скільки хочете)внучка Сусаніна. Та Мишко з Андрієм доволі хутко пояснили, що вона як мінімум неправа, розповівши заодно про її справжню цінність на цьому світі. Провідниця відгребла кудись далі, щось мимрячи про всі кари небесні вкупі з нарядом поліції на наші голови.
Бог із нею, сусанінкою, та її санітарною зоною, але що там у Олега? Пішли ми утрьох до туалета: так і є, хтось зачинився, не відчиняє і не відгукується. Ми ще кілька хвилин тупцювалися під дверима, радилися, як бути. Ніколи не прощу собі того зволікання, хоч насправді воно нічого не змінило. І поки провідниця бігала за підмогою до машиністів, ми висадили ті клятущі двері самостійно.
Жах!!! Олег зробив зашморга із власного паска, приладнавши його до віконної ручки. Судячи з усього сталося це щонайменше з півгодини тому, тож будь-які наші старання були би вже марними.
А я, мабуть, до скону своїх днів пам’ятатиму те, як Олег підводиться з полиця і з упевнено піднятою головою йде у вагонному проході, кидаючи на ходу:
-Почекайте,
я недовго…
…………………………………………………………………………………………………….
Ми взялися дотранспортувати Олега до милих його серцю Великих Чувирлів. Не буду переповідати, що то була за робота і вже зовсім не пам’ятаю, що ми говорили його рідні. Вони нічого нам не говорили, не дорікали, але ми усе б а ч и л и. На час приготувань і траурної церемонії ми зняли кімнату у бабці через три двори від Олегових батьків. Звісно, нас прихистили би й там, та за таких умов це було би зовсім недоречним. Та й не знаю, чи витримали би мої нерви півтори доби суцільних ридань. Хоча й у нашому тимчасовому помешканні атмосфера була гнітючою. Андрій, він з усіх нас знав небіжчика найкраще, враз постарів на кілька років. Мишко теж був абсолютно убитий горем. До того ж не забув, звісно, своєї репліки про вірьовку, і від думки, що накаркав біду, страждав ще більше.
У місцевій лікарні видали довідку, що помер Олег від раптового серцевого нападу. Не витримав молодий організм перевантажень останнього року. Як по суті розібратися, так воно і є. Це той випадок, коли обман не назвеш брехнею. Ховали молодого героя, накривши національним прапором, з промовами та оркестром. Ми відбули панихиду, процесію і мітинг на цвинтарі. А на поминальний обід не зосталися. Сказали, що запізнюємося на потяг. По правді, я завжди відчував відразу до отих столувань на гробі. Як там у нашого-їхнього класика, «где гроб стоял, уж там стол яств»? Мої супутники, певно, мали схожі погляди, бо без усякої змови, подякувавши, відмовились. Ми нашвидкуруч поскидали свої лахи в сумки, подякували бабці-господині, вийшли на вулицю. У тому дворі за столи усілася перша черга поминальників. Решта бродила подвір’ям, кучкуючись по троє-четверо. Меткі тітоньки-сусідки розставляли на столах поминальні страви. Коли ми проходили повз ворота Андрій, наш упевнений, поміркований, збалансований Андрій відстав на кілька кроків. Потім зовсім зупинився, здавалося, він над чимось напружено розмірковує. Раптом він розвернувся, наш завжди врівноважений, зосереджений і стриманий побратим, підбіг до паркану і, звісившись через нього, гаркнув з усієї сили:
-Вірьовка!
Залиште свій камєнт:
Я теж був учасником того зібрання і добре пам’ятаю його атмосферу. Нам, наївним, здавалося, що головні труднощі позаду, а вони тільки розпочиналися. Здається, уся глибина наших глибин і досі неосягнута. Розчарованими були ледь не усі. Але то таки не вихід.
Залиште свій камєнт:
Я всегда считал этих юнионистов малахольными. Вот вам а-а-тличное подтверждение.
Залиште свій камєнт:
А оті навкололесбійські теревені — це що, справді з розряду: «треба ж кудись приткнути цей діалог, шкода, як пропаде»?
Залиште свій камєнт:
У мене знайомий теж нещодавно в петлю злазив. А через що: професію мав фінансового аналітика, в банку працював. АНАЛіТИК-справді сказитись можна. Ледве відкачали.
Залиште свій камєнт:
Вірьо-о-овка!!!
Залиште свій камєнт:
