Олександр Морщавка / Поезії
* * *Homo sum: humani nihil
Ame alie nun puto.*
Власниця довершених грудей
У цнотливі сни мої ввірвалась.
В пік екстазу збуджених ідей
Звивинами мозку упіймалась.
Як торкнути дівчину – красу,
Що опівночі мене сторжить.
Мрію я у серденьку несу:
«Оживи її, прошу, мій Боже!
Дай їй тіло смертне і чуття,
Щоб моє єство змогло б кохати...
А в сплетінні тіл - до забуття...
У ефір блаженства нас підняти...»
Власниці довершених грудей
Вірні дружки косу розплітають...
Жаль, слов’янський Ладо й грек Морфей
Вже до ранку сон мій завертають!..
О! Як не хоче тіло прокидатись...
листопад 2004 року м. Київ
* Я людина, і ніщо людське мені не чуже. Антична мудрість
* * *
Сьогодні запахло осінню,
Всі дерева залляло золотом.
Жовте листя – проміння сонячне –
Спалахнуло жар – птахом на гіллі.
Ти йшла серед того вогнища –
Починала вересень ранній.
Судомно вуста мої сіпались
Юнацькі: і боязно, й збуджено.
Нічого тобі не скажу я,
Голос мій із грудей не прорветься.
А серце з надшвидкістю б’ється –
Ні до чого чуттям тут критися!
Проводжу жадану поглядом.
Птахи свідками стали боязні.
Астрологам зорі повідали,
Що дороги десь наші сходяться.
Зроблю нерішучий перший крок,
Дочекавшись коди* осені.
Дівчиську, що в мене поцілило,
Чуттів власних цноту повідаю.
Дерева вже снігом втрусило.
Я обіт дав кохання міцного –
Вона вже здобуток чужого...
Своє щастя прогавив, сплинуло!
Сьогодні запахло осінню –
Бридке те осіннє місиво!..
листопад 2004 року
м. Київ
* Кода – ( італ. coda) – кінець.
* * *
Любовне сафарі скінчилось –
Вловив невловимого звіра.
Та потай собі дивувався –
Людина кохає тварину?!
Все ж вірив в приборкання серця
У нетрищах порпався диких:
Просіяв інстинкти крізь сито,
Найкраще залишив назовні.
Любовне сафарі скінчилось,
Десь зник Купідон, мій товариш,
Не здобич у мене – ДРУЖИНА.
Кохання Взаємне, Гаряче!
12 травня 2005 року
м. Київ
* * *
Життя і сни – сторінки однієї книги.
Артур Шопенгауер
Тебе мені повідав сон:
У таїні хмільної ночі
Я цілував вуста і очі...
...Тебе мені повідав сон.
Мене тобі повідав сон:
В сплетінні наших тіл гарячих
Я шепотів слова найкращі...
...Мене тобі повідав сон.
Мені й тобі наснився сон –
Найкращий сон одної ночі.
Хай стануть марева пророчі
Для нас обох... Не просто сном!
Мені й тобі наснився сон...
СОНАТНЕ АЛЕГРО
Сонатне алегро – одна з частин сонатної форми. Тобто, будова першої частини сонати. Музика формується на протиставленні і розвитку двох тем. Складається:
- експозиція ( виклад двох думок – головної теми - в основній тональності, та побічної - в іншій);
- розробка ( зіткнення та боротьба тем, образів. Динамічний етап розвитку композиції);
- реприза ( повернення, повтор);
- кода (завершення, епілог композиції твору).
Сексуальну близкість можна
зрівняти
лише з музикою та молитвою.
Хавлок Елліс
(Експозиція)
День - головна тема
Музика – їжа кохання!
Заграймо ж, бо я божеволію!
Застінки шлунку вже напнуті,
І соки вирують судинами.
Вечір - побічна тема
Подихи поперемінні,
А поскрипи ліжка вритмовані.
Звуки до ладу скликаються...
...Так твориться музика любощів.
(Розробка)
Ніч
Ось дисонанси* рішучі
В пустоти жіночі вриваються.
Губи ж медові жаданої
Настирливо флейту триматимуть.
(Реприза)
Ранок
В сфері екстазу – крещендо,**
Сексти*** блаженно лунають,
А долею двоє повінчані
Знов в тілі нірвану шукають.
(Кода)
Він:
- Десь музики чується дивне звучання...
Вона:
- Хтось теж грає вічну сонату кохання.
*Дисонанс – різке звучання
**Крещендо – поступове збільшення сили звуку
***Секста – милозвучний музичний інтервал
* * *
Чвари, згубні пристрасті, дикунство...
Чи піднесемося ми над ними?
Світ втіка від нас, немов від скунса, -
Ми для нього стали знов чужими.
Випустили необачно джина –
Пляшечку разом відкоркували.
Спили гіркотиння – в чім причина?
Напівправду всі ми сповідали.
Ось і несемо свій хрест страждання,
Ще й вінець терновий вже наділи.
А на душу тисне мудрість давня:
Мали все, та шанувать не вміли!
* * *
Кажуть, мертві сорому не ймуть.
Тільки ми так хочемо ще жити!
Дарував Господь нам хресний путь –
Доспівати б треба, долюбити.
Запрограмували на добро
Мудрі предки всю людську родину.
Не пасує їй рабів тавро –
Всі ми кровні діти України.
Час вже уладнати цей бедлам,
Визначитись з лідером толковим.
Поспішімо, люди, в Божий храм,
Поки кінь надій не збив підкови.
ОТРУТА ДНЯ
Кривавий Молох і дволикий Янус,
Ваал, Мамон і золоте теля –
Ці ідоли у Лету щось не кануть,
Бо дістають людей і звідтіля.
Їх культ чомусь у нас такий живучий –
Ми грошолюбства, здирництва раби.
Розклекотаних гроз нас страх не муче,
В тартар духовність вже давно згребли.
Матеріальні цінності, багатство
Нам застять очі. Це отрута дня.
Один забув, що є ще й кровне братство,
Другий віддасть півцарства за коня.
Хамелеонів вдосталь наплодили.
Христопродавці мітять у Боги.
Ісусе, врозуми їх – дай нам сили
Не впасти в пащі виритих могил!
ХТО ТАКИЙ ТРОЯН?
Говорячи про сиву давнину,
Ми згадуєм: «Були часи Трояна...»
А хто він – я й понині не збагну:
Можливо, друг то вічного Бояна?
Про Ігоря похід у «Слові» він
В хорошому підтексті подається.
Можливо, муж очолює загін,
Що з половцями за край рідний б’ється?
А може це Овлура батько, брат,
Що втечу князю влаштував з полону?
Буй-тура Всеволода дипломат?
А чи нащадок Тамерланів з Дону?
Хто б він не був, та за його часів
«Пив золотим шоломом з Дону» воду
Князь галицький Роман, що військо вів
За рід прадавній наш, його свободу.
* * *
Колись була тут справжня річка,
Тепер щось на зразок струмка.
Росла тополя мов би стрічка –
І білокора, і струнка.
Побачення тут призначались,
Тополя зна цілунків смак,
А щуки в захваті стогнали –
Як польовий здіймався мак.
Легенда давня існувала:
Рахунок тут з життям звела
Русалка. Гриця покохала –
Із цього краю коваля.
Могла б знов дівчиною стати,
Аби її поцілував.
Та в рекрути спихнула мати,
Щоб «з нечистю» гріха не мав...
Давно вже обміліла річка.
Тополя ж манить віддаля.
До віт їй в’яжуть алі стрічки
На згадку німфи й коваля.
ЕЛЕГІЯ
Кришталево блищала
Придорожня трава,
Птаха в ній протріщала:
«Я права, я права...»
Та геть встиг розгубити
Заповітні слова,
А пшениця і жито,
Вся навкруг мурава
Серце й душу ласкали:
«Щирим будь! Щирим будь!»
І до тебе вказали
Богом посланий путь.
Квіти вальс Мендельсона
Хором дружно вели,
А дерев буйні крони
Всі свічками цвіли.
Цвіркуни і цикади
Танцювали гопак.
Дарував усім радість
Розкріпачений мак.
Все ж потрібне я Слово
В серці власнім знайшов:
«Здрастуй, світла любове,
Я до тебе прийшов!»
ДИВО
«В поті чола свого
Ти їстимеш свій хліб!»
Розгніваний Господь сказав Адаму.
Поправив строго він
Похилений свій німб
І пальцем посваривсь на Єву-маму.
Той первородний гріх
Нам коштував утіх, -
Бо хліб насущний важко дістається.
Коханню другий план
Земний відводить клан –
Про повний шлунок день і ніч печеться.
Як часто хочу я
Вслухатись в солов’я
І прорости в тобі чарівним співом;
Щодня одну кохать
Для неї раєм стать,
Моє хвилююче і незрівнянне диво!
ТОПОЛЯ
Тополя юна закохалась в став
І виросла у дерево крислате.
Її татусь мій юнаком ще знав.
Тут вибір свій зробила моя мати.
Вона малят навчилась звеселять.
Мені співала листячком тремтливим.
Їй так судилось – віттям хмари рвать
І в дзеркалі ставка здіймати хвилі.
Тополя у поважливий свій вік
У кожній брунці колиха замрію.
Напевне я єдиний чоловік,
Хто дереву, як судженій, радіє.
Сріблясте листя скине восени
Щоб нову сукню повесні вдягнути.
Їй вклоняться колись й мої сини,
Щоб з щастям в світі цім не розминутись.
БОРОНИМО РІДНУ МОВУ
«Як парость виноградної лози», -
Плекав народ мій власну мову, слово.
Оберігав від згубної грози,
Від модерністів, від «крутих» і «нових».
«Вогонь в одежі слово» – це Франко
Розсвічує пітьму «темного царства».
Прабатьківські слова – та це ж вікно
В країну Знань, без всякого митарства.
Де зможеш кращі віднайти слова,
Ніж в колисковій матінки своєї?!
По суті, милозвука ця нова,
Але чуттів канва одвічна в неї.
Нове життя нових чекає слів –
Збагачується предковічна мова.
Та щоб струмок душ наших не змілів, -
Всіляко боронить її готові.
НАШ ВАВІЛОН
Атлантида. Клондайк. Ельдорадо –
Цих країн карта світу не знає.
В них немає військових парадів
Й доленосних Майданів немає.
В цих «державах» людей не мордують,
Обіцяючи ріки молочні.
І не згадують Господа всує,
І вигнанців не судять заочно.
Там знаходять вогненні слова,
Відкидаючи явну полову.
В них любов до народу жива,
Бо найпершим в житті було Слово.
Чи в нас буде коли свій пророк?
Чи в кулак зберемо мудрі сили?
Благодатний нам край дав сам Бог,
Валтасарів* бенкет сколотили.
Влаштували ми свій Вавілон –
Розучились себе розуміти.
Ельдорадо для нас – дивний сон...
Хай збудують його хоча б діти.
*Валтасар – внук Навуходоносара, співправитель останнього вавілонського царя. Легенда розповідає, що він бенкетував у ніч, коли вороги взяли Вавілон.
ДЖЕК – ПОТ
Любити кожному дано –
Не кожен вміє.
Одного живить лиш вино,
Другого – мрія.
Хтось звик в житті цім тільки брать,
А хтось давати.
Щоб шлях життєвий вдвох долать,-
Навчись кохати!
Любити Бог заповідав –
Це кожен знає.
Усім чутливе серце дав,
Хто див чекає,
Хто світ супутнику до ніг
Готовий здати.
І обручитись з щастям зміг –
Джек – пот зірвати.
* * *
Живу обнять жінку,
А не примару,
Не діву Монро і
Не Маті Хару...
Жадать не з афіші
І не з екрану,
А ту, що вас втішить,-
Милу й жадану.
Чекать ту, що пристрасть
Ще викликає
Та грім з-під ніг, іскри
Ще вибиває.
Кохать ту, що може
Діток родити,
Щоб в злагоді й ласці
Вік свій прожити.
ЗЛОЧИН
На північ гуси-лебеді летіли.
Перепочить на тихій річці сіли.
Помили пір’я. Харч собі зловили,
Та гримнув постріл й трьох птахів убили.
Тривожно клин пташиний звивсь угору,
Шукаючи собі небес опори.
Та гримнув новий постріл. Знову мітко –
Сиріткою лишилася лебідка.
На тихім плесі ніби зарябіло,
Мов ковдрою пір’їни воду вкрили.
Жах обійняв рибалку біля броду,
Немов мисливець влив отруту в воду.
Де взявся дощик. По воді хлюпоче,
Чужий немов би злочин змити хоче.
Лиш здалеку всім вчулось із-за хмари
Зойк птахів - розпач тих, хто втратив пару.
* * *
Вечоріє. Спохмурніло небо.
Місяць Зорі кличе в бар до себе.
Хоче їх смачненьким пригостити.
Музики в п’янкий напій долити.
З ними любить грать у вікторину,
Задає загадки безупинно.
Ще в космічнім вальсі покружляти
Під чарівну місячну сонату.
А коли за північ повертає,
На свій пост Аврора заступає,
Місяць на чарівній колісниці
Гасить ліхтарі Зір яснолицих.
День прийдешній хутко наступає
Й музика вже на землі лунає.
У права свої вступають люди –
Їх любов вітає в спраглі губи.
МОЯ ЛЮБОВЕ ВОГНЕКРИЛА
Моя любове вогнекрила,
Моя ранкова зоре-квітка!
Де заблукала, діво мила,
Чом в сни мої приходиш рідко?
Чому не хоче злюка доля
Нас рушником перев’язати?
Чия лиха, безжальна воля
На відстані весь вік тримати?
Перепливу підступні ріки,
Моря розбурхані здолаю,
Щоб бути нам разом довіку,
Свій збудувать оазис раю.
Де б зоряні зродились діти,
В любові нашій гартувались.
Щоб спраглому й черствому світу
Піснями душу лікували.
* * *
Півсвіту сміється
А пів, знаю, плаче.
Мов грім, серце б’ється
Вразливе юначе.
Йому вторить добре
Серденько дівчини,
Бо мама, мов кобра,
Цілком без причини
Не хоче віддати
Її в добрі руки.
До жінки взивати –
То зайві лиш муки.
Зізнавсь батько сину:
- Вона так помстилась,
Бо в юності й тину
За мене молилась.
Сказать просто хочу:
То дурість – не сила,
Що душу дівочу
Геть занапастила.
* * *
Келихи налий повніші
Чародійного напою.
І пусті заповни ніші
В спраглім серці цвіт-любов’ю.
Задзвени мерщій струною,
Що натхнення всім дарує.
Стань квітучою весною,
Світ коли кипить – вирує.
Пов’яжи росу в намисто.
Поліруй дощем веселку.
І любов свою пречисту
Стягом підійми на древку.
Освяти і землю, й небо
Вічним сяєвом кохання.
І зніми хутчіш із себе
Знак зловісного заклання.
Я ПОДУМ ЛИНУ...
Я подум лину
У міжзоряні світи –
Свою перлину
Сподіваюсь там знайти.
Щоб дуже гарна,
Обдарована була.
І щоби марно
В тій пустелі не цвіла.
Я подум лину
У міжзоряні світи.
Хоча б хвилину
Із Творцем побуть на «ти».
Свою планету
Відшукати серед зір.
Здолати вето
Знов вернутися. Повір!
Я подум лину
У міжзоряні світи.
Я хочу сину
Шлях в безсмертя піднести.
Серед атлантів
Андромеди хай творить,
Де діаманти
Множать кожну диво-мить.
РАНКОВА ІДИЛІЯ
Хто рано встає, -
Знає, що буде далі.
Сумління ж моє
На усі жме педалі:
Я графік собі
Встановив дуже щільно –
Години робіт
І секунди лиш «Вільно!»
З дитинства я звик
Підійматись з зорею.
Бігцем – на турник,
Рву тяжіння з землею.
Криниця води
Вже на мене чекає:
Недуг і біди
Організм мій не знає.
Та зранку і світ
Дивовижно прекрасний.
Вже сонцю привіт
Місяченько шле ясний.
Пташиний хорал
День прийдешній вітає.
Губ ніжних корал
«Добрий ранок!» – бажає.
ЖНИВА
Я брів за туманом
І біг навпрошки.
Не знав, що омана
Вже топче стежки,
Облесливим словом
Щоб волю зламать.
Щоб прілу полову
За зернятко дать.
Чаруючим співом
Сирен, нереяд
Приймав так грайливо
Мене райський сад.
Та всім тим розкішшям
Не звабився я, -
Збирати вже збіжжя
Чекала сім’я.
Пишався врожаєм
Сільський увесь рід.
Нас палко вітає
Птах, сівши на дріт.
І кумкають жаби
У рибнім ставку,
Й зозуленька зграбно
Втішає: «Ку-ку!»
Я брів за туманом
І біг навпрошки.
Матусенька, рано
Пекла пиріжки...
...Я часто тікаю
В земний власний рай.
І долі вклоняюсь
За щедрий врожай.
В УКРАЇНІ ЛИЦАРІ ЩЕ Є
В Україні лицарі ще є –
Кажуть жінці: «Сонечко моє!»
І дарують квіти цілий рік.
П’ють снагу із брів її, повік.
В Україні лицарі ще є,
Ті, кому терпіння Бог дає.
Бо як нашим догоджать жінкам,
У яких ти дурень, скнара, хам?
В Україні лицарі ще є –
Заливатись вміють солов’єм.
Всю зарплату жінці віддають.
Без тусовок скніють. Ще й не п’ють.
В Україні лицарі ще є.
Та і їх пропасниця вже б’є:
Не діждавшись у Європу віз,
Їх жінки тут роблять свій «стриптиз».
В ПОДАРОК – ТАЛАНТ
Я в сердце пробужденья жду.
Подаришь ли ты мне Весну?
И тем ли я путем иду?
И верить ли в дальнейшем сну?
Ты мне привиделась во сне
В открытом настежь в сад окне
Звездой в свеченьи голубом.
Им озарялся весь мой дом.
И ты, паря под потолком,
Вдруг импульс подала тайком:
Мол, коль любимым хочешь стать, -
Учись скорей в мечтах летать;
Сумей так женщину любить,
Ее чтоб пламя погасить,
И чтоб она пыталась вновь
Завоевать твою любовь.
Готовлюсь тщетно к рандеву:
Тобой владеть! – вот чем живу.
Но как испанский щедрый гранд,
Тебе дарю я свой талант.
НАМ ЖИЗНЬ В РАЮ НЕ СВЕТИТ
Есть те, кто утверждать готов,
Что мы живем в предверьи рая
Ведь нет на нас цепей, оков…
Но есть напасть совсем другая.
Ведь трудимся уж за гроши
И в нищете все прозябаем.
А праздников нет у души –
И в эмпиреи не взлетаем.
И наслаждаются лишь те,
Кто вхож во властные все двери.
А кто добру служил, мечте,-
Ошкуренным лишь воет зверем.
Ни есть, ни пить, и не дышать…
Обложены, как волк, флажками.
Но должен кто-то сеять, жать -
Здесь привилегии за нами.
А власть играется в цвета,
Убожество ей наше претит.
Удел страны – сплошь темнота.
Ей жизнь в раю совсем не светит.
ДИВАЧКА
В моїм ти серці ватру розпалила,
Білявко юна, амазонко мила.
Зорею спраглою зійшла на небосхилі,
Розбурхавши кохання спраглі хвилі.
В полон взяла вже приспані бажання,
Замкнувши ланцюги на шиї, - руки.
Відкинула умовності, вагання
І слухала вже тільки серця стукіт.
Бар’єр ти нездоланності здолала.
Пройти сім кіл земного пекла мала.
Ти вивела ще й формулу кохання,
Припізнена любов моя, остання.
Живу в тобі, з тобою і для тебе.
Коханням світ цей робимо добрішим.
Мені тебе послало щедре небо,
З усіх землян, дивачко, - наймиліша!