Максим Козменко / Дієва книга

Пролог

Ця книга не має малюночків, віршиків чи казочок. Ця книга має міркування мої. Все, що є в ній, все у мені. Я придумав її і написав для того, щоб знання мої дісталися й іншим. Читайте, осмислюйте, думайте.

Дія І

Вже давно сходить Сонце з-за обрію. Кожного ранку встає, до обіду підіймається, а вечір надходить після Сонячного лягання. …І що ж тут дивного такого? Сонце, обід, вечір…? Не зрозуміло. Все і так прекрасно ясно. Закономірність. Встає — лягає. Розумієш? Сонце. Через це і виникають ранок, обід, вечір, створюється відчуття часу, простору, власне себе. А без Сонця, безперечно, цього чуття не було б. На те воно і Сонце, щоб дарити людям радість усвідомлення того, що вони можуть бачити. Вважаю початок не вартим цієї Дії. Надто він банальний, прозаїчний, обсмоктаний etc. Кому цікаво буде читати про те, як Сонце сходить-заходить, світло перемагає тьму, добро зло, а пташечки співають і ми живемо. Ото цікаво! Пропоную перейти до Дії ІІ, а Дію І залишити на потім, коли збреде в голову щось новіше, незаяложене…

Дія ІІ

Все було просто колись: встаєш, працюєш, відпочиваєш. А в проміжках межи цими трьома могутніми ділами успіваєш закинути якусь крихту собі під язик, аби дожити до наступного діяння. Все було легко, невимушено. Люди відкритіші, наука простіша, робота елементарна. Не важко працю знайти було. Та й вона, по правді мовлячи, сама шукала собі слуг. Кожен день при роботі, тому і спокій був. А зараз. …І що «зараз»?! Знову маячня! Цього разу вже маразм осліплого модерніста. Яке то може бути діло до колишньої роботи, якщо теперішня під носом стигне? «Зробив діло, гуляй сміло». Хіба придумали знічев’я таке? А якої ж то мами тягтися споминами, думками про минуле в зад історії? Як на мене, то робімо сьогоднішню працю, працюймо на благо народу, народжуймо в ім’я майбутнього сьогодення. І колись народжені нами не скажуть тихим вечором у півсмерці над біленькими аркушами «Все було просто колись…», а почухають потилицю, всміхнуться злегка і вимовлять «Так, було колись.». І ми вже не пропали. Ми тоді залишимось існувати, продовжуватись у маленькому невимушеному «колись». Нас буде багато, ми будемо співати, скакати, кричати… Ми будемо такими, якими ми були. Хіба ж це не важливо?! Хіба не має бути все так, як воно має бути? Вважаю, що залишатися собою крізь час і простір є найголовнішим. Повторю тоді ще раз, не чіпляйся до минулого зі своїми пересудами. Хто ти такий? Ти хоча б знаєш це? Ти хоча б знаєш? Ти хоча б є? О, це вже тягнеться із Дії ІІІ, тому пропоную швиденько перескочити до неї…

Дія ІІІ

Життя? Існування? Буття? Перебування?

Цікаві слова, милозвучні, та в одно незрозумілі. Що таке Життя? Чим є існування? Чи можна бути в Бутті і чим? А Перебування для чого?

Немало питань Я іще задам, мало на які відповім. Такий вже Я є. Яє. Є Я. І Є Я. Я І Є. Чудасія придуркувата! Так Я чи Є? Чи Є Я? Ось що!!! Знайшов! Чи є Я? Чиє Я? І чим Я є? Звідси вже і наступні похідні: Для чого …?, Через що …?, А якби … не …? і решта.

Перебування у матеріальній основі, яка наділена здатністю мислення, міркування, судження, і усвідомлення власного єства тягне за собою й ствердження того факту, що це є визначенням життя, а воно притаманне саме тому, хто перебуває у ньому. Хитро, нє? І закручено як. Цікаво, хтось би погодився із таким визначенням? Можливо, але він не прочитає цієї книги.

«Життя, притаманне тому, хто перебуває у ньому» — що є тут самостійне і окреме? Життя чи той? Життя притаманне, отже воно є дечим окремим, яке має властивість бути притаманним. Воно може й не бути притаманним, таким собі відлюдником, сторонником. Саме по собі. Окреме. Відчужене. Чуже. Протилежне. (Запам’ятали).

Той, хто перебуває у Житті, не може бути відірваним від нього. Він є у житті, він там живе, існує, бутує. Він там є. Але саме Він є, Він як цілісність, ядро, стержень. Як єдине. Єдине, отже самодостатнє, досконале, одне ціле. Однак одне з одною властивістю. Воно залежне, невільне, рабське, анфрідне. Воно протилежне самодостатності масштабнішого плану.

Смішно й захоплююче! Парадоксальна діалектика, що веде до взаємовиключної дихотомії. (Це ще про Того, що перебуває в ньому). Самодостатність невільна, рабська. Цілісність обмежена неволею… А чому власне діалектикою, тим паче дихотомією? Це все логічно зв’язується і виводиться нове твердження. Згадуємо тепер Життя. Воно було Самим по собі, Окремим, Протилежним. Тобто воно несе якесь таке відчуття масштабного, великого, невимовного. Той же вийшов у нас самодостатністю, яка залежна від Життя. Тобто такий собі горішок на плодоноснім ґрунті. І наче ґрунт йому в поперек не треба, бо у собі містить усі клітини, задатки, програми, потрібні для продовження, для породження нового дерева, життя, і без ґрунту, з якого власне і буде рости то дерево, не може горішок. Парадокс? Ні, нелінійне мислення.

Життя — велике, протилежне. Той — цілісний, залежний. Варто було б визначити чому ж то Життя врешті-решт є протилежним, і протилежним чому.

Першою ліпшою відповіддю буде протилежність неЖиттю, тобто Смерті. Та це, щодо мене, надто грубо і банально. Смерть є переходом, дверима між 3d виміром і світом безмежних форм, це погранична будка між маленькою країною третього світу і високо-превисоко розвиненою країною вищого ешелону. Не знаю, можливо то й кістяк котрийсь у плащі із косою в руках. Але він не ходить попри людей, а стоїть на визначеному пості й проводить новобранців дорогами світлого тунелю.

Життя як перебування тут і зараз має функції теперішнього і тутешнього. Отже протилежністю має бути щось із функціями тодішнього і тамтешнього. А що воно? Дідько його знає!!! Потойбічне життя? Але ж це життя. Не підходить… Я не знаходжу жодної відповіді, яка б задовольнила моє бажання знати. Життю протилежне, не знаю, не Життя. А Ви як вважаєте?

Так повернуся ж до основного питання — Чи є Я? Звісно ж Я є. Якби Я не було, то не було б і Мене. А Мене не бути не може, бо Я знаю, що Я є. Я є тому, що Я є неповторним і Я відображаюсь у дзеркалі. Краще сказати, що Я відображається у дзеркалі, а Я дивлюся на нього і думаю, що Я є. Я думаю, що Я є. Я думаю, Я є. Cogito ergo sum. І нехай в мене кине камінь той, хто скаже, що Декарт не був і не думав. А якщо такий і знайдеться, то Я плюну у відповідь і скажу, що він не має рації, стверджуючи таке.

Я є, чим би Я не було!

Дія IV

…А може краще не починати? Бо зараз я впаду у ще більший маразм…

Дія IV пройде під гаслом Ave Platonius! і його вічним методом бесіди чи евристики.

Під ногами сніг, над головою просторе синє небо. Попереду дорога, позаду мій дім. Праворуч хатинка сусідів ховається за тином, ліворуч обвалений берег із декількома принишклими деревцями, що скрутилися від нещасної долі рослин.

- Весело?

- Ні.

- Сумно?

- Ні, чому ж?!

- Однаково?

- Саме так! Однаково мені щодо всіх. Не цікавить нічо, що стосується будь-кого.

- Що це ти городиш?

- Правду!

- Правду яку?

- Мою правду! Найріднішу! Ніким не зіпсовану! Чистесеньку! Просту істину (дозволю собі ототожнити правду з істиною в даному випадку). Я бачу цей світ по своєму, як і будь-хто інший. Кожен бачить кругом себе тільки те, що хоче бачити. Аніскілечки не бажаючи помічати те, що кидається в око іншим. Виникає непорозуміння. Боротьба на цій основі. Приниження, грубість, штовханина… що зрештою випливає у криваве місиво слів, сліз, пилу, піску, бруду та іншого нижчого й підлого.

- Звідки ти це взяв?

- Із спостережень за людьми. Спробуй! Поспостерігай за ними і ти побачиш чимало цікавого, захоплюючого, кумедного, сумного, трагічного. Люди — це актори, що вміють тільки імпровізувати. Ролі їм написані, роздані. Вони складені чітко за сценарієм, слово за словом, крок за кроком, дія за дією. Але люди загордились щоби вчити чи хоча б прочитати свої рольові слова. «Актори» бачте! Все роблять на ходу. От тому то й смішно.

- А можливо вони не розуміють слів своїх ролей, тому й мусять імпровізувати?

- Можливо. Не заперечую. Але яка ж причина їхнього нерозуміння? Давай вияснимо…

- Зажди, не спіши. Не слід виясняти що й так відомо.

- Так, але відомо нам з тобою. Люди ж не всі розуміють і близько про що ми тут бесідуємо. Я хочу донести до них те, що написано їм. Я хочу відкрити їм очі. Я хочу навчити їх читати і правильно розуміти власну роль… Я хочу навчити їх грати.

- Вірю. Благородна мета. А тепер подумай навіщо людям бачити правду (в значенні істини)? Якщо вони досі не помічали її, маючи при собі безцінний арсенал минулих повчань, то їм то й не потрібно.

- Так, але ж навіщо тоді жили всі ті мудреці, мислителі, філософи, вчені, генії і їм подібні? Нащо працювали вони тяжко, намагаючись усвідомити, переосмислити суть світу?

- Відповідь проста. Люди бились, б’ються і будуть битись над питаннями істини. Це вогонь, що гріє їх всередині, не даючи охолонути і згаснути людській думці. Він розгорається, стухає, але не потухає. Люди прагнуть дійти до істини, відкрити її таємниці. Але вони є тілесними, обтяженими матерією, що є універсальним провідником всіх відчуттів і почуттів. Тому коли люди досягають жарива неспокійного вогню, вони обпікаються і вертаються назад. За вогнем стоїть морок, що містить відповіді на будь-які питання (і не тільки земні). Люди рвуться проскочити крізь вічний вогонь, але ще жоден не дістався бажаного місця. Вина цьому лежить у тому, чим є людина, з чого вона складається.

- Розумію. Людина, будучи тілесною істотою, обмежена, приземлена. Який же вихід?

- …Ну? Ти ж сам хочеш сказати це…

- …Звільнитись від тіла.

- Так! Вивільнити душу. Вона ж не є матеріальною, тобто з матерією має тільки опосередковане відношення, тому й позбавлена будь-яких відчуттів. А через це може легко долати вогняну загорожу.

- Ясно тепер. А хіба душа повністю позбавлена відчуттів, почуттів?

- Відчуттів позбавлена повністю. А щодо почуттів, то відповідь буде іншою. Душа подібна до ефіру — є непомітною, але має певну властивість. Душа має почуття, душа має думку, душа має частину такого, чого люди нескоро ще збагнуть і висловлять. Частину Божественного.

- От і добре, що не зрозуміють! Тільки зараз до мене дійшло, що люди є такими через те, що вони такі є. Вони є людьми. Тому й не бачать істини. Вони приречені вічно шукати, блукати одними й тими ж стежками, які заростатимуть все новим і новим бур’яном. Така вже людська трагікомедія.

- Чому ж «приречені вічно»? Це не так. З часом люди усвідомлять хибність своєї дороги. Тоді вони побачать, що ходять у вивченому до безпам’яті просторі, а шукають зовсім іншого. Вони знайдуть двері, вікно, тріщину, чи як воно там називається, і виберуться із стереотипів власних примар.

- А коли ж цей час прийде?

- …Колись.

Дія V

Принишкли птахи на деревах. Сутінки огорнули ліс. Настала тиша. Дивна якась тиша… Мертва тиша.

Сирістю запахло в повітрі. Сива димка пропливає повз дерева, але із впевненістю підкрадається до кожного з них, до кожної рослинки, кожного листочка. Й захоплює їх. Охоплює, накриває. Весь ліс у владі мороку, сірого царства тьми.

- Як хочеться спати…! Куди Ти пливеш?

- У глиб.

- А нащо це Тобі? Ти і так безтурботний, спокій маєш при собі. Треба кудись плисти? У глиб тікати?

- Не розумієш ти. Стоїш тут правічно, очікуючи коли прийдуть оті й винищать все твоє багатство, все твоє єство.

- Хто? Хто може знищити Мене? Подивись на Мою неосяжність. Навіть Тобі, щоб тільки обняти всі Мої дерева, потрібно чимало часу, а їм — тим паче!

- Самовпевнений і короткозорий ти. Не бачиш, не розумієш, не чуєш. Хіба не співають птахи тобі про будівлі, механізми, машини, що створені тими? Хіба не співають тобі про їхній приріст, про розповсюдження небачене? Хіба не співають тобі про ненависть, розбрат, жорстокість і владу їхню? Прислухайся до птахів своїх. Вони не брешуть.

- Можливо між ними жорстокість, розбрат там і є. Але Мені що до того? Я тут. Стою як і стояв, як і буду стояти. Що Мені зможуть вчинити ті? Не знищать всього Мене якби не хотіли й не намагались. Я продовжуватимусь у корінні, в насінні, у всьому, що є Природою.

- Не розумієш. Ти продовжуватимешся лише як спомин, як згадка, як ідея. Не буде ні коріння, ні насіння, а лише заплакана мініатюризована Природа. Зникне вся могутність її панування. І ти зникнеш. Це і буде кінець. Адже не схоче Земля носити вбивць себе. Чи не так?

- Ой, лишенько, не схоче. Тобто після Мене вже нічого не залишиться?

- Нічого суттєвого. Лише згадка.

- Ні коріння, ні насіння…? Лише згадка… спомин… їхній спомин… Як бридко! Про Мене згадувати будуть оті, що Мене і знищать. А Ти? Що ж Ти робити будеш? Тебе також не буде?

- Мене оті не знищать. Я буду поряд поки існуватимуть оті. Я буду бачити всі оті їхні діяння. Я буду бачити як оті знищать Природу, самих себе, планету. І розсіються по Всесвіту.

- А Ти?

- А Я не зникну. Я нести буду у просторі й часі згадку, спомин про Землю, Небо, Ліс, дерева, птахів і отих, що безглуздо й тупо не бачили, маючи зір, не чули, маючи слух, не думали, маючи розум. Проте щонайстрашніше — не любили, маючи любов.

- Воістину страшно.

- Я нестиму згадку. Але це ж тільки ідея. Не буде вже нічого того, що було. Не буде того, що Я звик бачити, з ким Я звик розмовляти, кого Я звик огортати. Не буде. Лише згадка. Неземна. Нематеріальна. Невимовна. Умоглядна.

- Хто ж побачить Твою згадку?

- Ангели й Демони. І зрозуміють, що вони дійсно вищі за отих. Вони засміються, потім заплачуть. І заховають Мою згадку у темні складинки бажественої пам’яти, забудуть і повернуться до раніше розпочатого самоспоглядання.

- А кінець коли прийде? Скоро?

- Побачиш.

…Так не чесно щодо людей! Читач певно вже з ґлузду зійшов, читаючи одне й те ж, але у різних словесних обгортках. Я стаю на захист читача і кажу «Досить!». Досить вже протигуманним діям. Діям…

Дія VI

Якось давно в краю чуднім завелись три друга. Звали одного Філ, другий Софом звався і Я третім був. Чи «Ія», чи «і Я» — ніхто не зна’ й не буде знать.

Цікавились троє друзів тим, що цікавило їх. І зорі Неба, і Місяць, і Сонце-світ. До Землі тягу мали дужу. Любили первістки Весни, купались у травах зелені, блукали полями, лісами й іншими стежками. Водиці важній честь і славу раз-по-раз давали. Ніякої думки чи зневаги поміж них і в очах плюскіт чистоти при баченні Води. Як дошка стерта із губкою на тлі, вбирає рятівниця все, що є у світі. І думки Твої, і муки, і радість, і горе, переживання та й інші емоційні страсті.

Вбачали хлопці Щастя в світі. Бо були вони єдиним цілим. Та мав кожен з них свою стихію, свої ідеї закипілі. І бачив Соф страждання, горе, радість і любов у світі цім. А Філ лиш Небо, Зорі, Душі й Духа міг вловити. Впивався спогляданням їхнім. І не мали розуміння поміж себе. Все в суперечках час вели. Один казав про світ лукавий, як Щастя і відвагу в ньому досягти, як зрозуміти суть Буття через людські ідеї та бажання. А другий же сміявся над блуканнями колеги. Нема нічого, чого б не було… у Задумі… Абсолюту… Єдиного… Буття… чи Небуття. А хто може знати? Та все ж є таке, щось має бути поза світом, що ним і править.

І сварились брати-друзі, і не мали розуміння межи собою. Аж поки третій і Я не ввійшов до сварки диваків. Безтурботність і покора, милість й непорушність, бачення й чуття — це і був друг іще один, і Я це був.

Світ Ти бачиш, та не побачиш, як себе не почуєш, але Ти себе не чуєш… пройде у темряві життя.

…Весело. Дуже весело мені. Давай останню Дію і годі.

Дія VII

Підсумок (…до Дії І)

Заходячи за небокрай, Сонце розливає по завісах Неба багряні, криваві тіні. А ти спробуй поглянути на саме Сонце, на диск, його тіло при заході! Враз відведеш очі у болючому й неприємному відчутті. Це Сонце тобі алегорично каже, що воно є сильним і вищим за тебе навіть тоді, коли слабке, падаюче й низьке. Подумай, чи варто іти проти Природи? Проти її законів? Хто ти такий, щоб дивитися на оголеність божества? Хто ми такі, щоби говорити про божество? …А тому більше ні слова, бо появляться нові антиподні дії (чи Дії).