Йдучи дорогою застеленою безмежним сірим килимом пилу, мимоволі згадую про те, що було. Про те, що відбувалося у моєму житті. Яскраві події, переважно веселі, приємні події. Уривки з мого дитинства… закурена дорога на фоні зеленого простирадла трав… синє-синюще небо, в якому, мені здавалось, можна втопитися, яке, мені здавалось (і зараз здається), є наймогутнішим і наймилосерднішим… наче моя бабуся… Частенько сидів я поруч із нею на призбі під старенькою солом’яною хатиною. Ми балакали про все. Я розповідав як у нас справи проходили, як місто, що Артем вже здав екзамени, а мені лише готуватись до них… хоча ні, я ще не здавав іспитів, тому й передчуття тривоги ятриться всередині… Сірість… картина видається мені ретроспективною… ніжні кольори вигорілого помаранчевого, вицвілого лимонного і сіруватого брудного… тони давності, минулості, прожитого… тони сліз, відчаю, жалю… Я не бачу дороги під ногами, сонце мені не цікаве. Небо видається бляклим, потьмянілим… Як же мені здати?… Скільки ж учити того?… А коли?… Нічо страшного, ще є час. Як добре на серці стало. Аж камінь, брила, гора звалилась із пліч і світ знову загорівся… Можна й не спішити… а по тілу мурашки пронесли нову порцію щойновідшуканого адреналіну із забутих родовищ тіла… Приємно збуджуючий запал, який надихає на продовження… продовження життя… продовження старого… так, так — продовження бесіди. Ми з бабусею весело спілкуємось. Я вимальовую широкі картини матеріальності буття, а вона ж научує мене духовними харчами вічності й величі. Я розповідаю про те, що…, а коли вже, то й…, однак… — жива розмова бабусі з онуком… Плач, туга, скорбота… Вечором сім’я моя займалася звичними буденними справами. Як і будь-якого іншого разу тато дивиться телевізор, час до часу наголошуючи на якомусь епізоді, мама копирсається на кухні… Що можна робити там пізнім вечором?… Артем сидить біля комп’ютера, створюючи вигляд заклопотаної людини. Та що казати, сам я не далеко втік від брата. Сидячи за робочим столом і куняючи над якимись книжками, рукописами, я ніби готувався до завтрашнього іспиту… з географії… перший іспит… Дзвінок телефону. Приємно-дивна мелодія Чайковського розійшлася кімнатою… Ну де ж та слухавка?!… Там-там-та-а-ам-там-там-та… нарешті… Алло!?… Мама підняла слухавку. Інтерес до дзвінка автоматично пригас. Цікаво, дуже цікаво, коли телефон верещить, кричить, лається «ЗНІІМІТЬ ВЖЕ ТУ СЯКУ СЛУХАВКУ!!!!!!!!!», кожен захоплено вслухається за мелодією апарату, і подумки нишпорить в пошуці вимикача з одного боку й приємного, але з іншого небажаного сигналу. І ось при стиханні того звуку весь інтерес пригальмовується, залягає у передчутті й очікування нового хвилюючого епізоду життя… Ій, ТА ТИ ШО?!… Мене це насторожує. Щось не та… Ага, добре. Я когось із хлопців відбправлю. Да, да. Добре. Ну всьо, давай… Спокійної ночі… Дзвонив дядя Вася. З бабусею зле. Просив купити до помани… так, так, помани, бо все може бути, а бабця вже старенька… крупів, макаронів. Я начебто чую як він це промовляє, як його голос бринить звуками, що декодуються моєю дешифрувальною системою і відтворюються у нове повідомлення, яке я бачу в образах, символах, знаках… Купіт’ завтра пьять кіло гречки, єкихос’ макаронів, вермішелі… Я знаю, може… О, олій купіт… Да, да, на пьять літріу… Пряникіу чи шос’ таке. Подивитиси. А, да, коубаси можете взєти. Та й таке… Гай добре. Завтра най хтос’ приїде, бо всяке. Ну всьо. Добраніч!… і поклав слухавку. Це що, репетиція перед бабиним похороном? Все чітко, як по нотах. Бабця ж тільки, злягла, не розмовляє лишний раз. Стара вже… Кого я дурю. Тоді я вже добре знав, що не протягне вона довго. Бачив її в неділю, а це було вчора… Все, кінець. Більше не буде лагідної й вічної для мене усмішки… Зранку весь у нервах. Я обвитий ними, обплетений щупальцями жовтої горечі. Але ззовні жодних ознак. Не можна! Ні в якому разі!!! Спокійно (зовні), але напружено (зсередини) зібрався, причепурився, поснідав і поспішив здавати іспит у школу… Мурашки те й роблять, що хороводять по шкірі… Так, я зараз заходжу здавати… Що? А, ні. Я наступний… через одного… добре, через двох… я зайду потім… Якого ж дідька я чекаю до послідку?!… Нерви в коробочку, і невимушеність назовні. Здаю — іду додому — купляю з татом продукти — іду на зупинку — їду. Так, все… зайшов… здав… відмінно. Поспішив додому, щоб сповістити цю радість мамі. Якщо у мене трапляється щось радісне, я намагаюсь не придавати цьому багато уваги, хоча всередині аж киплю поділитись, але першим ділом сповіщаю маму. Такий вже я є, так вже повелося. Вдома спакована провізія вже чекала на мене, на молодого і сповненого втіхи від короткої миті піднесення хлопця. Тато допоміг донести пакунки до зупинки, звідки я вже попуткою й дібрався до села… Як гарно! Ліс шевелиться на горбах прадавньої землі, спокійно супроводжує своїм напівсонним поглядом течію, радше плин неменше сонних хмарин. Білизна їхня заворожує і манить… Я так любив (та й люблю) дивитись на хмаринки, подумки сягати до них, купатися у гущаві їхніх мас, розглядати землю з висоти. Які маленькі люди внизу!!! Наче мурашки! А я у небі… Мені казали, що колись я все таки був у небі, хоча і при допомозі науково-технічних засобів, себто літака, та все ж бачив клаптату землю і мізерних мурашок. Все це так реалістично розповідалося, що волею неволею у свідомості моїй звідкілясь появились фрагменти польоту, мого польоту, мого піднесення… Так, я мріяв дістатись неба, полетіти. Фантастичні мрії хлопчика, підлітка, юнака, дорослого… Усі мріють і сила думки не зупиняється тільки на можливих фантазіях. Все неймовірне є у кожної людини, тому й люди неймовірні… Я вже близько від свого села. Зараз на горбі моя зупинка… коло каплички… Зупиніть, будь-ласка!… Вивалившись із пакетами, бутлями і ще чимось, я побрів до дядькового обійстя. Раптом хтось допоможе віднести це все додому. Нажаль подвір’я і хата виявились порожніми. Я потопав далі. Якась дивна тиша у селі, не така як зазвичай… Невже люди знають більше за мене?… А що знають?… Яром, почерез город я дістаюсь свого дому… Тиша зросла до неймовірних розмірів, аж вуха почало давити… Де всі поділися? Я до кухні — порожньо. Я до хати — нажаль ні. Мовчанка. Кивнувши головою, привітався із сусідкою, такою ж старенькою і зморщеною жіночкою, що пройшла крим і рим і мідні труби, що пережила на світі все можливе, яка бачила стільки, що очі навіть посіріли від кольорів життя. Вуйна сиділа коло ліжка… Напівтемінь огорнула кімнату. Вона проковтнула і бабусю, яка лежала вкутку на ліжку із маленьким, ледь видним вогником в руках, вона поїдала і цю хиленьку жінку, що спокійно і терпляче сиділа на стільці. Вона чіплялася і до мене, як тільки я наближався до ліжка… Дві старенькі на одинці — скільки разів мені доводилось спостерігати таку картину. Сидять двоє подруг на призбі і милуються життям, говорять про Бога. Моя баба, як і годиться жінці старшій і за рангом вищій від молодшої слухачки, вимальовує хиби, вади суспільства, біди через відхід від Бога, хвороби та нещастя через приязнь людей і Сатани, його покровительство і таке інше. Молодша ж співучасниця бесіди сидить мовчки і покірно хитає головою в такт бабусиним проповідям. Що вона собі думала в ті хвилі? Бог її знає, тим паче, що розповіді прямо відносились саме до нього… А тепер вона востаннє сидить поруч бабусі, але вже не хитає головою, бо нема тих проповідей, які б вона слухала. Тепер уже вуйна мала би щось розказувати бабі, відігратись за всі ті роки слухання, терпіння, покори. Тепер вже вона мала владу над бабиним тілом. Але не стала… Піднявшись до мене, вуйна сказала через сумну усмішку «Півгодини тому.», і серце у мене почало танути, горіти, пекти… Як це «півгодини тому»?… Що це, якщо б я швидше здав іспит, швидше приїхав би сюди, то застав її ще живою?… Ще живою?… Живою застав би я лише тілесну оболонку, душа ж її вже намірилась летіти довжелезним світлим шляхом. Душа вже готувалась до зустрічі із Тим, про кого бабця наговорилась вуйні не одну годину. Душа вже мірилась летіти на Суд, і я би застав тільки живе тіло. А зараз переді мною мертве тіло. Шкода, але так мало бути… Ніхто не дінеться від фатальної участі смерті… Її тіло лежало так спокійно, тихо, звично, що думки А може вона спить? раз по раз зачіпали тверезість і ясність зору. Я наблизився до того лежачого тіла, доторкнувся рукою до сухенької жилавої руки, яка начебто тримала свічку… мені ж видавалося, що свічку змушено встромили бабі до рук… і з гіркотою пересвідчився — очі не брешуть. Все. Вже й по бабі. Закінчилась історія однієї людини, яка творилась, яка тягнулась і яка залишилась… у її дітях, у її внуках, у її правнуках… у мені.
Поховали бабусю ми наступного ж дня. І правильно, чого тягти. Надворі спека, труп жовтіє, синію, гниє швидше, можна сказати на очах. Нема чого чекати. Ми винесли тіло з хати, ми закопали його, ми зробили місце поклону, але ми не вигнали з пам’яті образ. Реліквія залишилась. Сакральність сповита незнищенною магією пам’яті. Вічність всередині, бо скільки буду я, стільки й буде вічність. Для бабці вічність вже настала, а для мене тільки зостається.
На вічную пам’ять… усіх людей.
