Максим Козменко / Поезії
1.Мені приснився сон,
Як місяць спав з вікон.
У нім бачив Я красу
Не казкову й не земну.
Йшла вона лісом в тьму,
Я ще думав: «Дожену…»
Бачив хід її, як плес
Водних бризок до небес,
Бачив Я волосся вир,
Наче колосочків стир.
Вона плавно йшла до зір,
А Я (бачу й до сих пір)
Біг за нею навздогін,
Та догнати не зумів.
Повернула голову назад,
Посмішка засяяла в смарагд,
Поглядом спинила очі,
Погляд бачу цей щоночі.
Де ж побачити в житті?
Чарівнішу не знайти.
А й не треба зволікати
Й пусто часу витрачати,
Слід зібрати сили свої
І полишити покої,
Та й узяти ту єдину,
Стане серцю вона мила.
Її тримати й берегти,
Бо вже ліпшу НЕ ЗНАЙТИ!!!
(20.ХІІ.2006)
2.
Вітер розкидав краплі із даху.
В серці забились поштовхи страху.
Що ми забули? Чого не знайшли?
Нащо потрібні дороги й шляхи?
Куди приведе нас стежка зі сну?
До чистого духу чи в душу брудну?
Вже вітер скрутився і стих;
Нема більше часу на них…
Ми йдемо у світлі, у світлі зірок,
Не знаєм, що далі, бо сліпить нас Рок.
У нас немає бажання хреста більш нести.
Ми змучились. Досить! Годі брести!
…Без вітру у тиші спинилися Ми…
..краплини звільнились від мокрої Тьми.
(6–28.Х.2006)
3.
Я бачу часу плин —
Бездумно, тихо і спокійно.
І знову тут один
Стою без мрій сумнівних.
У просторі Я сам —
Один у полі воїн.
Нікому щастя не віддам
І радість не віддам Я свою.
Зухвало зустрічав людей —
Що за дикі ці істоти!
І продовжив без жодних ідей
Межі правди полоти.
Набридли люди Мені вкрай —
Звідки взялися в Моїм часі?
Ти читаєш це, тож запам’ятай —
На одинці легше, ніж у масі!!!
4.
В лісі темному й пустому
Тихо сяду Я додолу.
Подивлюсь направо, вліво гляну:
Там дерева, розцвіла поляна,
Зверху Сонце світить,
Крізь листя очі сліпить;
Молоді деревця притулились тихо,
Павучок спускає з Неба сітку,
Пташечки цвіркочуться у гiллі,
Лише сова дрімає на дозвіллі.
Я бачу все це чітко,
Я бачу все це влітку.
Всю красу Природи обнять хочу,
Хай вона у віках пробачить
Дурість люду геть тупого —
Бачачи красу, дякує Богу…
(3.ХІІ.2006)
5.
Народившись, світ побачив,
Що новітність розцвіла.
Все, що було, Я пробачив,
Бо м’яка Моя Душа.
А хотілося б змінити
Все довкола… і людей.
І тихенько мирно жити
Без злостивости очей.
Все було б тоді чарівно,
Ні жалю і ні зітхань.
Та, нажаль, то божевільно
Братися таких бажань.
Я родився в світ і виріс
Таким як має кожен буть.
Лиш єдине, що не виніс,
Це призренність, тую лють.
Світ побачив Мій початок,
Ясність у Моїм житті.
Темних не було задаток,
Бо і так душа в пітьмі.
Тяжко, тяжко Вам Я скажу!
І ні грама самоти.
Не вважайте це за ваду —
Я й Душа — навіки Ми.
(21.ХІІ.2006)
6.
Світла й ніжна пелена
Зір Мені покрила.
Вологістю вона з чола
До уст тонких скотила.
Раз по разу скапує до брів
Струмочок теплих крапель,
А далі мовчки до зубів
Спливе смішний корабель.
Наповнить рот і горло вщент, —
Нема й секунди втіхи.
Як же дихати? З плачем
Заходжуся у сміху.
Краплі у всі боки, як з дощу,
Несамовито, тяжко, слізно!!!
Що з життям? Можливо сплю?
Прокидаюсь… та вже пізно
. Із очей пелена стекла у вись,
Нема ні дихання, ні страху.
Моє тіло, як непотріб, пало вниз,
А душа в політ з розмаху.
(20.ХІІ.2006)
7.
Земля дрижить,
У довгу мить
зів’яла ніч.
Зійшла із пліч.
Побачив Рай,
Неначе гай —
Розкішний сад,
Дерева в ряд;
Пташки в гаю,
Летять в краю.
Я бачив світ,
Що повен квіт —
Прекрасних дів.
Стояв без слів.
Я там чекав
Сяйво трав,
А бачив сни —
Цвіли сади.
Без світла й тьми
Зійшли вони.
І тихо ввись
Сади зійшлись
Я бачив те,
Пізнав святе.
Тепер Я тут,
Неначе шут,
Говорю й сміх —
Провини гріх,
Катує лик,
Та Я вже звик.
(4.І.2007)
8.
Маленька дівчинка Маринка —
Ангельська душа, —
Ранком боса по хмаринках,
Інеєм посипаних пір’їнках,
Находилася сповна,
Аж змучилась вона.
Іншою дорогою тяжкою
Мимоволі хлопець йшов.
Аскетичною ходою
Кожною секундою смішною
Свою пристрасть віднайшов.
(14.ІV.2006)
9
. Час від часу Я злітав
У височінь безмежних мук.
Я все думав і гадав,
Що подолаю світ розлук.
Мені так важко це прожить,
Ще важче подолати свою злість.
Краплина не відважно забринить
І скотиться, і вже не відповість.
Я бачу час пливкий
І листя шелест — ніжний спів.
Все забилося в тонкий
Знедолений, ізмучений порив.
А може ні? Хоча б на мить
заб’ється серце в почутті,
і розіб’ється, бо проспить
свою зупинку у житті.
Час від часу Я злітав
Та більше не злетіть Мені.
Надто довго Я страждав,
Щоб так негідно сплить в житті.
(23.ІІІ.2007)
10.
Уявно бачиш світ,
Уявно чуєш звуки.
Уявно бачиш плід,
Реально маєш муки.
Уявно Рай стоїть,
Уявно стане й Пекло.
Уявно Час збіжить,
Реально жить не легко.
Уявно птах летить,
Уявно цілиш мітко.
Уявно — впаде вмить,
Реально — стрілив пізно.
Уявно Ти живеш,
Уявно мариш будні.
Уявно Щастя обереш,
Реально — муки згубні.
(15.ІІ.2007)
11.
Господи-Боже!
Зневаги, покори у цьому житті?!
По образу Твому міг би творити
Заради життя нестворенних світів.
Я би покинув даремні старання
І влився в буденні думки.
Але боюся Я серця карання,
Зневаги до мене ввіки.
Господи-Боже!
Ти поміч свою подаруй!
Подаруй мені ясність, її Я чекаю,
І розум пришли, не забудь!
Від себе повагу Тобі відсилаю,
Підтримку і славу Тобі.
Молитись не буду, молився і знаю,
Слова не суть у житті.
Хай славиться Ім’я, буде хай Слава
В царстві Твоєму во віки віків!
Праця Твоя в мені не пропала,
Не зникне вона, як Я б не хотів.
Господи-Боже!
Що прислати повинен мені.
Наперед возношу Тобі Я подяку,
Бо можу не вспіть у житті.
(20.ІІІ.2006)
12.
Що ж то за оскомина в душі?
Звідки вона взялась?
Навіщо заважається мені?
В душі моїй впилась…
Як кровопивця смокче біль,
А він зростає все сильніш.
Читаю тихо я «Амінь».
Не бачитиму світу більш…
(17.IV.2006)
13.
Камінь на камені стреться
І зсохнуть сльози в очах.
Крик запізнілий озветься
У віршів забутих словах.
Згадаються нишком притихлі,
Обпечені горем слова.
Згадаються… тільки б не стихли,
Як правди пісня одна.
(23.VIII.2006)
14.
Коли ти бачиш як на небі без кінця
Крутять хмари краплі до лиця.
І на обличчі в тебе знов бринить сльоза,
Ти розумієш, що у тебе є одна.
Одна…
Коли проходять дні й летять у вись роки,
І не тікають з голови сумні думки.
Ти розумієш, що минуле не пройде,
Ти бачиш, як життя без тебе йде.
Йде…
Ти бачив це.
Ти бачив так.
Твою любов відніс той птах.
Ти розумів,
Що все пройшло.
Та не розумів ти, що було.
15.
Скажи мені — ти є?
Скажи це прямо тут!
Оберни життя своє
Із передумів пут.
Скажи собі — Я є!
Скажи це прямо ти.
Відкрий життя п’янке,
Закрий другі світи.
Кажу усім — Я був,
Я є і буду тут.
Побачив Я й почув
Гомінливий блуд.
Ми є усі разом,
Життя у нас одне.
Весь світ зійшов кругом
У поле запашне.
Життя було й буде
Допоки буде час.
Воно бринить, живе,
Буяє поміж нас.
(6.VI.2007)
16.
Розказати, не повірять.
А проте було таке!
(недописаний початок 13.VI.2007)
17.
Сіро. Біло. Безупину.
Час летить, долає днину.
Крок за кроком. Небуття.
Часу мало. Каяття.
Всюди люди. Відстають.
Бачать пута, підлу лють.
Все навколо. У пітьмі.
Час додолу. Світ в вогні.
Вечір. Тиша. До зірок.
Часу плин тече у рок.
Тьма навколо. Не біда.
Люди згинуть. Да! Да! Да!
Світ відкриє. Ніч залиє.
Пустощі людей промиє.
Серце плакати не стане.
Ніч сувора. Ніч погана.
Ніч у ночі. Час то мрій.
Бачити? Захочеш. Без надій.
Біла мряка цвіт несе.
Білий вельон заросте.
Кривда. Правда. Словоблуд.
Щастя? Воля? Весь абсурд.
Спокій. Мир. По всій землі.
Ватри вир. А я в вогні.
(24.VI.2007)
18.
Іринці
Наче вечірній бриз ріки,
Сяєш ти маревом ночі.
Красою весняної трави
Цвітуть ніжні твої очі.
З-під
Буяєш радістю ти завжди.
Несеш в собі кохання сплав
І тяжкість хороброї правди.
Вітер волосся твоє розвіяв,
Як розвіює листя верби.
Геній обличчя тобі засіяв
Рум’яною квіту води.
(20.V.2003)
19.
Там стоїть гомін злий,
Там чути шипіння моря,
Там співає голос сумний,
Там лунають крики горя.
Тут проходять шум і крик,
Тут застряє тиші мелодія,
Тут машинний гомін стих,
Тут починається нова історія.
(19.Х.2003)
20.
Подорожній, куди спішиш?
Стій! Зупинись! Поговори зі мною.
Твій шлях один і його промчиш
Без хвилини часу застою.
Дай пораду мені. Скажи,
Навіщо потрібно жити?
Навіщо міряти стежки
І в небуття відходити?
Відкрити не можеш правди мені,
Не можеш її ти убити.
Бо ж відкривши, уб’єш у душі
Надії життя оповиті.
(05.ІІ.2004)
P.S. — за твором Генріха Бьоля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…»
21.
Він зітхнув востаннє — холодно і тихо -
Про своє кохання, що умилось лихом.
Голова упала, похилились руки,
Кров із вен тікала, як тікають круки.
Червоні смуги,
Тікали від туги,
Вода фарбувала тіло в багряне,
А душа споглядала, чи хто не погляне.
Лежить він закутий в червонії шати.
Долею забутим довелось вмирати.
(вересень 2003 року)
22.
Споконвічна тиша пала,
Загудів вогненний гул.
Здійнялась пороху хмара,
Створивши в небі мул.
Закрились очі темні,
Випав з руки меч.
Впали мрії даремні,
Впав тягар із плеч.
Не треба спішити далі,
Зупинився і стій.
Сповитий в сірій хмарі
Ти — повелитель мрій.
(24.ХІ.2003)
23.
Клаптик паперу при мені,
З ним я не розлучний
Звертаюсь до нього в біді,
Граюсь з ним, коли скучно.
Я тримаю його в кишені,
Глибоко в гаманці.
Він — роками й днями палений,
Він — частинка моєї душі.
В ньому затаїлась тривога.
В ньому істина душі.
Він — моя перша дорога,
Він — початок всіх віршів.
(24.ХІ.2003)
24.
Сповідь Богослова
Л — Розкажи нам старче,
Що бачив ти вві сні?
Бо ж іде чутка, наче
Відірвався ти з землі!
Б — Правда, діти мої любі,
Кажуть чесно люди все.
Бував я ген по всім і всюди
І серце згадку цю несе.
Бачив я те, що бачать лиш ті,
Кого давно вже Смерть забрала.
Бачив вогонь синій в печі,
І з Раю ясне сяйво казало.
Говорив до мене Той,
Що високо сидить,
Казав, що буде порой
Людей світу губить.
Показав мені невідане,
Що я мало не зомлів,
Сказав, що лиш сповідане
Серце стерпить його гнів.
Розповідь про чудовиськ
Мовив чисто й безустанно,
Наповів мені страховиськ,
Що серцю стало геть погано.
А згодом відкрив одну тайну,
Повідав те, чого прагнемо ми,
Розказав геть все детально…
…Опинився в сутінках тьми!
Ц — Що ж далі було, діду?
Кажи, що ж ти мовчиш?
Б — Далі я вже не піду…
Ф — Чого ж нам ти кричиш?
Розказуєш про чудеса,
Про щастя, Рай і Вій,
Підносиш в небеса
Нестримний таю рій!
Л — Нас ти образив сильно,
Повік не забудем цього.
Ц — Ми чекали, слухали пильно,
А ти розказав нам лиш то…
Б — Ну гаразд! Вмовили чорти.
Біс з вами. Сідайте слухать.
Пігнали далі вже хорти,
Я й біг від них щодуху.
Прибіг я перед гору
Величну, в піснях співану.
Здавалось, що знов умора —
Писати лекції я стану.
Але ж тут то мене й
Голос-грім,
«Твій час давно уже пробив —
вістку людям нести треба.»
Я розгубився, що сказать не знаю,
А голос повторює се раз у раз.
Аж тут відчув, що в вогні палаю,
І охопив тіло екстаз.
Ось з’явився й ангел — син добра,
Приніс звиток мені й печать.
Сказав — відкрити вже пора,
І дати людям теє знать…
У нім ішлася мова
Про ганебних людей і рать,
Та жодного не було слова,
Коли треба їм вмирать.
Було описано всіх страту,
Суд божих ангелів землі.
Привели вони в утрату
Безліч душ людських у тлі.
Останні рядки були про царя,
Що прийшов до нас в віках,
Пропливши вздовж крізь всі моря,
Наганятиме він страх,
Даватиме кожному число,
А от яке спитаєте?
Яке будемо мати клеймо
Це ви не дізнаєте!
Ф — Але чому, дідусю?
Скажіть! Просим вас усі!
Б — Число, якого я боюся,
Яке приснилося вві сні!
Шістсот Шістдесят Шість —
Ось воно звучить!
В світ його, діти, несіть!
Хай душа у всіх тремтить!
(5.І.2003)
25.
Ніч пливе надворі.
Блище місяць в небесах.
Вся земля — суцільне море,
топить дощ в своїх сльозах.
Прекрасна ніч сміється,
Бездумно вітер шелестить.
Земля ж мовчить, здається —
Дощ втопив її за мить.
А завтра сонце зблисне,
Освіжить промінням світ.
І земля тоді воскресне,
І злетить плаксивий слід.
(19.VIII.2005)
26.
Якби я міг зірвати зорі з неба,
Я зірвав би їх тобі!
Якби в моїх словах була потреба,
Я вклав би їх в пісні!
Якби ти смутку заблудилась,
Вказав би теплом я шлях!
Якби від жаху ти збудилась,
Із сну би виніс на руках!
Якщо колись тобі я пригожуся,
Ти відкрито це скажи.
Пам’ятай мене, а я ж молюся,
Щоб щаслива була ти.
(5.V.2004)
27.
Їй
Мало на світі я бачив,
Не багато іще зрозумів,
Ще моє серце заплаче
Від небачених мною див.
Я встиг побачити схід сонця,
Пробудження ранкової роси,
І квітку, що всміхається з віконця.
Й сумує, що не може цвісти.
Я милувався гір красою,
Дзюрчанням кришталевої води.
Я любувався, та з тобою
Не помічаю цієї краси.
Очі твої мені небо замінять,
Обличчя — білизну пухнастих хмарин,
Волосся твоє — то квітів цвітіння,
А вуста — намисто блискучих перлин.
Розмовляючи, ти наче співаєш,
Ангели замовкають, щоб почути той спів,
Ідучи, ти пливеш, літаєш,
І ходою знімаєш найжорстокіший гнів.
З тобою час пробігає,
Бо не може собі місця знайти.
Той що? Хай собі біжить, тікає,
Головне була б тільки Ти.
(17.ХІІ.2004)
28.
Нажаль
Нажаль, не бачити кінця,
Хоч не побачив я й початок.
Не бачити, нажаль, вінця,
Хоч створив чимало я нотаток.
Нажаль, не бачити Творця
Та й скоро не побачу.
Не бачити того співця,
Чиї вірші проплачу.
Нажаль, не буде вже зими —
Буде відтак і літо.
Нажаль, ця течія спливе,
Час плине гордовито.
Не буде дощ іти, нажаль —
Замає трав’яна поляна.
І задушиться в мить печаль —
Відгукнеться ніч духмяна.
Нажаль, човни потонуть в морі —
Засяє срібло риб палюче.
Не вискочить літак в просторі —
Загусне тло небес білющих.
Нажаль, вимруть люди на землі,
Здригнеться плит тяженне тіло.
Прикро, та повірять не мені,
Бо скажуть, що брехав не вміло.
(11.VI.2004)
29.
Ти — найніжніша
Чарівністю все осяєш!
Але єдиний маєш гріх —
Що мене Ти не кохаєш!
Красою освітиш пітьму,
Милістю Ти страх здолаєш!
Одного лише не збагну —
Чому мене Ти не кохаєш?
Небо всміхається Тобі,
Тепло зірочок збираєш!
Та щастя матимеш тоді,
Як мене Ти покохаєш!!!
(16.ХІІ.2004)
30.
«Можна все на світі вибирати сину…»
(В. Симоненко)
Все у нас минає,
Все пливе у течії життя,
Все оте щезає,
Залишає зле чуття.
Сіра правда очі стелить,
Дим минулого снує,
…І бачиш ліжко, рідну стелю,
і матір, що в кутку плете.
Тут заходить батько в двері,
Зігнутий, бо змучився за день…
…На очах сльози, а в папері
словесній тік шалених пісень.
Як можна було забути
І викинути з пам’яті геть
Чисті материнські руки,
Зморшками вкритії вщерть?!
А батьків голос тужливий —
Тяжкий і хриплий баритон?
Забути це — просто немилість…
Важкий погляд давить з вікон.
Нечистивість й зневагу означає,
Якщо щезли образи святі.
Хто читає це, той запам’ятає,
Що батьки у кожного одні.
А рідна хата — це і батьківщина,
Бо саме тут вчишся говорить.
Пізнаєш ти тут, що таке людина,
І те, як це життя прожить.
Та як хто свої знання загубить,
Того кара чекає жорстка —
Сердечний гріх давитиме груди
Й нити буде немічна душа.
Тож любіть й пам’ятайте місцину,
Де малими ганяли в траві.
Виглядатиме так Батьківщина —
Ваша розрада в біді.
(Травень 2004 року)
31.
Вічний спір
Слова правічні я вслухаю,
Вслухаю сутність я речей.
Але ніяк я не спіймаю
Сутності всіх земних ідей!
Ідеї — добре, благо, вище,
Дають життя моїм думкам.
А чи вони — то світу суще?
Чи ллються по земних струмках?
Ідеї ж добре, вище, благо,
Ідеями Богів ті звуть!
Ідеям теж стає наснаги,
Щоб світ життя нам розвернуть!
Ідеї в спір стають з душею —
Переможців тут нема.
Кожен з правдою своєю
Проживає все земне життя.
Сутичка правічна ллється
І буде литись до кінця.
Відповіді так і не знайдеться
Про вічне та ідейне небуття!
(7.IV.2005)
P.S. — на парі Античної філософії
32.
Легенда
В часи роздору й непокори,
Де кровою милася земля,
Почалася ця історія
«Про чеснолюбивого царя».
Як ведеться всім казати:
«Почалась за
байка-ода»…
героїки в ній жодного слівця.
Проста повість, як легенда сива,
Про мудрого короля.
Він жив, правив, виростив сина —
Ось таке його життя.
Здається нічого мудрого немає,
Щоб присвячувать вірша.
Та як хто мене спитає,
Яка була його земля,
То гордо сповіщу — Карпати,
Навали турків пора.
Довелось багатьом вмирати
Заради волі і добра.
Був король наш як і всі люди —
Не стерпів турецького ярма.
Підпільно зібрав військо зі всюди
І виступив проти. Дарма!
Придушив султан турецький
Відчайдушного вояка.
Придушив та не зломив борецький
Дух тоді ще юнака.
Скитався світом в допомозі,
Благав він кожного князя.
Всі давали раду, та в облозі
Не стояло їхнього коня.
Практично втратив цар віри
В те, що буде країна одна.
Випав з рук силует рапіри
І брязкоту оглушилася луна.
Закричав князь в пітьмі щодуха,
Затрусилася чорная стіна.
Роздирала горло смертельна задуха,
Виривались богохульнії слова.
- Все продам, віддам на славу лиха!
Славить буду сили зла.
Ви, Отці Небес! Єдина в мене втіха.
Не зрадьте ж свого раба!
Після слів його проклятих
Знявся вітер
Річ царя була прийнята
Й продана була душа.
Через день прийшла у царство вістка,
Що готується війна.
Князь застив і, не встаючи з крісла,
Просив найдужчого вина.
Біда! Та що поробиш. Однак на світі
Правда є. Донеслась новина:
«Князю Темряви від Високих Пресвітрів:
Щоб одоліти свого врага,
Дається в поміч військо піхотне
Під знак Дракона знамена.».
Подяка князя для Отців злотних
Не мала меж, не мала дна.
За рік спокій і страх у царстві
Панував із гордістю меча.
Жив народ у славнім панстві
І мав безстрашного царя.
Ось така то повість
Крізь
Маєте власну совість,
То й судіть сповна.
А я закінчив розповідь давню,
Розповідь якогось співця.
Може розказав не так детально,
Та суть її одна:
- в печалі й розпачі години
прийдеш по допомогу до зла,
якщо живеш ради людини,
то буде світла твоя мета.
(11.ІІІ.2004)
33.
Будь собою
Коли дізнаєшся правду —
Тримай її міцно!
Коли пізнаєш ти правду —
Схаменутися не пізно!
Ніколи не сумуй у горі,
Будь щасливим і в біді!
Шукай іскру в роздорі,
Що засяє весело вві сні!
Бери прекраснеє зі світу,
Лети на вільних почуттях!
Спали до тла зневаги сітку
І розплети недолі відчуття!
Будь собою в останню хвилину,
Не відходь від себе й на крок!
Знай, ти відповіш за свою провину!
Знай, життя — єдиний урок!!!
(10.V.2003)
34.
Пусті слова, то трата часу.
Бережи ж мову свою!
Вмій хвалити, вмій і брехати,
Бо все буває на цім віку.
Краще мовчи завжди,
Нехай інші хвалять.
Матимеш ти свою правду,
Мати будеш й землі п’ядь.
Возвеличуй думкою душу,
Та словами — німий.
Про мене, я писати мушу,
Щоб читав хто не сліпий.
Моє завдання в цім світі.
Вказати тобі на шлях.
Знай, на все довголіття
Є гробової дошки цвях.
(27.ХІ.2003)
35.
Прекрасна мить — остання мить,
Чарівна, світла й благородна.
Один лиш крок й життя вже спить.
Життя — країна зла й потворна.
Брязкіт ключів відмикає Рай.
Пускає душу в світ Кохання.
Зникає життя. Щезає. Та нехай!
Не буду терпіти страждання.
Я вітаю тебе, Смерте!
Підношу своє серце тобі в дар.
Знай, я хочу померти.
Та хочу й життя взнати жар.
Забирай мене геть зі світу
І неси в темне небуття.
Земле! Любив тебе до віку!
Тож відпусти моє життя!
(27.ХІ.2003)
36.
Повз мене дні проходять,
А я живу!
То нехай собі говорять,
А я іду
У незнані життєві шляхи.
Туди, де зникають тіні й гаки,
Туди, де манить серце зоря,
Вона — вічно блискуча й моя.
Повз мене дні зупинились
І стоять.
Дивляться, в тиші сповились,
Мовчать.
Та й я тишу тримаю,
Бо сказати нічого не маю.
І в далекім й чужім краю
Є такий як я: Я ЗНАЮ!
(23.ХІІ.2003 )
37.
Світ не розуміє мене,
Сміється й паплюжить.
Кидає в бруд серце моє,
Що роками тужить.
Підкидає злости в очі,
Запалює хіті жар.
Розриває слова пророчі,
Втілює давній кошмар.
Глумиться коханням мені,
Показує гримаси сміху.
Малює кола на стіні,
Видряпує хрести на втіху.
Заполонив світ розум дивом,
Що не відкриває свій секрет.
То й що!… Я потягнусь собі ліниво
Й піду писати інший сонет.
(27.ІІ.2004)
38.
Хочеться мені весни теплої,
Щоб поніжитись на сонечку,
Щоб почути спів пташиний,
Щоб побачити хмариночку,
Яку жене вітер шалений
Вгорі біля піднебесної.
Хочу повалятись у траві,
Відчути запах квітів,
Освіжитись дзеркальним струмком.
Хочу милуватись барву шатів,
Що поклонились мені вінком
На деревах у царстві садів.
Я хочу говорити із рослинами,
Співати разом з пташками.
Я хочу бігати із звірами
Десь там поза стежками.
Я хочу жити своїми надіями,
Що любов буде плити годинами.
(3.ІІІ.2004)
39.
Ніч
Пекучі спалахи зірочок вечірніх
Сліплять темну тінь,
Окутують теплом повільних,
Наче диво, створінь.
Крики щезли в глибині диму,
Що розплився геть і скрізь.
Чутно лише брязкіт години,
Яка виходить з обійсть.
Стіни пожовкли від горя й смутку,
Залились потом промінь.
Під ними Ніщо бігає прудко.
Ніщо — могутність поколінь.
Все було б прекрасно в цю пору,
Якби не запах щасливих днів.
Прихід світла, тепла в обору,
Зміна двох різних часів.
(15.IV.2004)
40.
Для чого жити на землі?
В чому суть його єства?
Може в щасті, може у біді,
Що заповнює сповна?
Чи може у красі садів?
Деревних крон зелених?
Чи в розмаїтті кольорів,
Що барвляться на небі?
Чи плюскіт срібних водограїв?
Краплин роси блискучих?
А може краса та є у краї,
Що повна трав цілющих?…
(6.ІІ.2004)
41.
Кохаєш, то ж будь любимим!
Не здавайся ні перед чим.
Іди вперед крізь сніг і зливи,
Та не лишайся ти лиш злим.
Ти пройдеш все на світі,
Подолаєш всякий шлях.
Та не ходи по тонкій нитці
Й не гойдайся дурно в снах.
(1.І.2004)
42.
Мої рядки смертю пропахли.
Покрились гіркотою сліз людей.
Вкладу я в них злість із очей,
Що ненавистю вже забрякли.
Ріжу руку і… кров червона, тепла ще
Капає на слово вічне (воно не вмре),
І злизую потік багряних мрій.
Продовжую писати я, вічний слуга
Повністю темного, невмирущого зла.
Продовжує ковтати кров темний змій.
Він не насититься, не стане голод,
Доки я повністю жертви не дам.
Головне вчасно не впасти у сполох,
Інакше Дияволу душу віддам.
(20.ІІ.2003)
43.
ОДА «Для Тебе»
Для тебе, моя мила,
Я все на світі дістану!
Для тебе, моя єдина,
Я соколом Неба стану!
Для тебе, моя пташко,
Писатиму пристрасні пісні!
Для тебе, моя хмарко,
Співатиму їх навіть вві сні!
Для тебе, голубонько ніжна,
До зір без крил я полечу!
Для тебе, лебідонько сніжна,
Зоряне сяйво в руках принесу!
(9.ІІІ.2003)
44.
Щастя, коли ти любиш,
Щастя, коли ти є,
Щастя, коли ти губиш
Обличчя сумне своє.
Щастя приходить рано,
Щастя скоро іде,
Щастя, коли щось погане
Сонця краплину несе.
Щастя — це непомітність,
Щастя — це радість у всіх,
Щастя — чужинців привітність,
Щастя — сповіданий гріх.
(2002)
45.
Шляхом муки і зневаги
Крокую з гордістю вперед.
У мене в серці шмат відваги
Співає солодко, як мед.
Шукаю щастя і знаходжу лихо
На своїм знедоленім шляху.
Серце б’ється, пісня ще не стихла
І несе відданість святу.
Одвічні цінності панують
Над відчуттями, що були.
Вони душу вірну загартують,
Як гартували в гордості Боги.
Моє серце б’ється гучно,
Кричить в нещасному житті.
Істини слова прилинуть влучно
І досягнуть першими мети.
(19.Х.2005 )
. 46.
Не можу не писати
Ні дня, ні хвилини.
Все, що хочу сказати,
Скажу я нині.
Про світ широкий,
Про землю і гори,
Про шлях не короткий,
Про радість і горе.
Хочу розказати
Про свої бажання.
Не буду вам брехати
І кажу зарання.
Любив я багато
Дівчат яснооких,
Любив їх занадто
В молодії роки.
Та пройшли ті хвилі,
Хвилі щасливі.
Із горем всі сплили,
Немає їх нині.
Не міг я не писати,
Тяжко ми’ було.
Тепер можу сказати —
Минуле відбуло.
(13.Х.2005)
47.
Я пливу в човні життя
По ріці моїх чудес.
І дивуюсь, що човна плиття
Не рушить тиші плес.
Я бачу світ яскравий,
Фенікса в огненному вбранні.
Я бачу, як Лукавий
Сидить на троні у вогні.
Тут росте гріховне древо,
Гамаюн сидить на нім.
Образ чи орла, чи лева
Таїну розказує мені.
Царство гномів вже шикує
Армію у бій,
А архангел все жартує,
Що попаде царство в рій.
Боги, Перун і Велес, в сварці,
Що трясуться Лада і Мара.
А веселий волхв у чарці
Бачить сили Зла й Добра.
Ангели й демони грають в карти,
Суддею в них стоїть дракон.
Жерці кричать й чекають Смерти,
Життя для них не є закон.
І Logos, i Substantia, i Nus
Висять у вічности Небес.
А мудреці намотують на вус
Вчення божественних чудес.
Бачу водоспад і край ріки.
А човник набирає рух.
Я лечу крізь час й віки,
І бачу, що то не я, а Дух.
І от іду в чудеснім краю,
Я сам — частинка небуття.
Тепер я вічний. Знаю.
Тепер я вільний від чуття.
(2.ХІ.2005)
48.
Світ прекрасний! Чи не правда?
Весь довершений танок.
Він є цілісний (це правда),
Течія і плин думок.
Суть прекрасне і потворне —
Чи не згідні Ви?
Бачиш краплю ілюзорну,
Бачиш пустощі біди.
Мить піднесення у лісі —
Тиша, гомін, спів.
Ницість падає у вічі,
Як збредеш до люду слів.
Блиск осіннього проміння —
Час пожовклих днів.
Тут трагічне вигляда з каміння,
Манячи до темних снів.
Погляд перевівши згодом
На безвинні пустощі зайців,
Осягнеш комічне зором
І засяє радісне в душі.
Світ прекрасний! Я повторю
Ще разочок вислів свій.
Бачити красу і в горі —
Верхом є понад всіх мрій.
(4.V.2007)
49.
Що Природою нам дано,
те повинні зберегти.
Адже дане те не марно,
а щоб в світі вільно йти.
(23.Х.2006)
50.
Мене не раз питали:
«Хто насправді ти?»
і всі відповідь чекали,
що я дитя товпи.
І розум у питанні
Корчився з жаги.
Це що, життя у вигнанні?
Що ж це кажиш ти?
І не вірили злиденні,
І ганялись без мети.
Я ж то бачив, що старання
Не можливі у житті.
Я є я і можу бути
Геть відмінним від юрби.
Не треба жадності забути,
Що керується в мені.
Не варто цінностей чіпати,
Не варто бавитись з вогнем.
Потрібно шлях собі обрати
Та й зустрітися з кінцем.
Я свій шлях долаю,
Не мішайтеся мені!
Як потрібно я спитаю,
Але зараз — в стороні.
(25.V.2007)