Ольга Кліпкова / Поезії
до коліс липне білий пісок — сливовий день — сливовий день — босоніж, засмагло — ти босоніж — залізний вілзелений кінь
злива бігла — заснула — ліс хилитався у блакитних зіницях — великих зіницях — вола — i колеса змололи — ласкавий пісок
у
*****
ч-б
з
нічого шукати
прип’яті
шахи на низенькій дитячій лавці
попросять у тебе забагато
ой, і яке ж воно — задоволення
для декадентки з вищипаними бровами
переливи приходять зграями
заячі мої вуха
вирішила, закарбувала — поховаю тебе на кухні
*****
Давайте поміняємося тінями.
Я загорнуся у Вашу як у шерстяну ковдру.
Ви перекинете мою через плече і понесете,
як якір.
Ви переп’єте мене у прагненні випити кохані очі,
але мені стане погляду,
аби розхлюпати їх, бо вже дуже глибокі.
Давайте поміняємось іменами.
Я зав’яжу Ваше на шию.
Ви причепите моє на лацкан дірявого кардигана.
У люстрі я буду рамою,
а Ви — дзеркалом.
Але
мені не пасуватимуть Ваші очі,
як Вам — увібрана тріщинами порцеляна наївності.
*****
маракасові голови
ти i я
i третя —
відсиріла голова сірника
*****
Чорнила снів. Тремтіли пальці слив.
Туман як реквієм між вікон плив.
Мороз покірно на порозі ліг.
У Саппоро Хацумі крала сніг.
Безкарна тиша — і рубець, і шов.
Знов потяг до вокзалу не дійшов.
Вмер день. Срібляста ніч спинила біг.
У Саппоро Хацумі крала сніг.
Де панцир гір мав тріщини стежок
твій дім від інеїв осінніх змок.
Ходили сни. Тривожили усіх.
У Саппоро Хацумі крала сніг.
*****
гірчить твій дощ
i спить молоко в холодильнику
i вклякла стара тура на шахівниці:
«Замкніть усі двері!»
i звідкись тікає цунамі
забравши чорняву дівчинку із саламандрового острова
до татка у Хіросіму…
грішить твій
*****
…сто-лич-ний
У твоїх долонях мав би бути вогонь прометеїв усіх часів,
але у них по вінця налито твоєї долі — й усе.
На твоїй шкірі мав би запектися рубець перемоги —
натомість вона цнотливо ніжна, як ряса.
Колами в різні боки від тебе танцюють світилки,
із квадратами невідомих митців на плахтах,
засмальцьованим шовком на поясах,
із вишнями на вухах.
І день, ставши твоєю тінню, втрачає тінь.
*****
Ти станеш мною,
як листя — чаєм,
а життя — смертю.
Наріжеш із мене вен
тонким сріблоязиким лезом.
Жуватимеш мої пальці
й коріння імбиру.
А коли кохання стане неминучим,
я втечу, як тінь від хазяїна,
і нікому буде радіти
твоїм подихам на зимних вікнах.
нащо кажанові крила
І
Палив,
цілував пальці,
поки тліли очі.
Кидав
на папір,
і розверзлася пожежа —
мною запалали
твої рукописи.
Я облизувала кожну літеру
і плутала зміст…
ІІ
…Нащо кажанові крила
де ніхто не літа?
Я перейшла в дроти,
які
дряпають кажани кігтями,
і пропускаю твої літери через тіло.
У мені вгамувалося пекло —
тепер
тихе і трохи тепле.
*****
сплять равлики твоїх очей
як крихітні сестри з
тут
коли десь твоє граційне тіло
плавили аргентинські дівчата
i подумати смішно — ти,
хто пішки прийшов до мене з Монголії
- тоді, давно — щоб ти повернувся
мала була дати тобі в дорогу
свого домовика
*****
Лиши мене в темній кімнаті.
У місті темних кімнат не буває.
Лише паралізовані ліфти
і купа мертвих кохань.
І тисячі ельфів, заточених у склянках,
хай зомлівають,
щоб ніч не мала анемії,
щоб ти лишив мене в темній кімнаті
і пішов справляти ліхтар.
*****
Між нами — принишклий дуб.
Між нами — метелик дня.
На відстані двох видихів
один від одного —
причаїлися.
Хто перший вполює черепаху?
*****
Листоноша більше не прийде
в хатку на курячих лапках.
Зійде ліниво місяць
i зупиниться добрий світ.
Стануть ночі на ножах.
Ми ягнята на тонких ніжках,
ми принишклі стебла конвалій
ховаємо в лагідну шерсть.
Налякавшись
i
листоноша більше не прийде.
*****
Вже майже небо і майже тепло.
Нервую —
море сідлає день.
Тримаю в білих долонях сонце.
Воно мертвіє.
Заграва в хустку зірки зібрала
і торочками закрила рай.
А я — блукаю камінням в торбі.
Аж нести важко.
Солоні краби шкребуть у шкіру.
Я в шкаралупі собі сама.
Вовків цвірчання і страх скінченності.
І день — копитом.
*****
ми тридцять срібляників
лискучих срібляників
у чорних панчішках
лизані засмагами
i ноги — солодкі промені
i очі мілкі біля берега
- Тату, побійтеся Бога, зачиніть двері.
*****
лямент його ятаганів
підіймається моєю спиною
і
зашморг закоханий в шию
та я
впиваю думку не у нього
задовго
була сама
у мене ковил замість вій
у нього коса замість погляду
вигин спини
і скрипки
на його руках
на совісті хвилин
задовго
був один
*****
Тінню від дня
блукає провулками ніч,
коли зупинився світ
і замерзла біла земля,
і під ковдрою теплого золота
ти був вільним
схимником із кунсткамери,
дияволом із піщаного годинника,
пилом кориці на пальцях.
Перейденим рубіконом
блукає провулками ніч,
заглядаючи у чужі вікна.
Досі блукає.
*****
Коли подертий місяць
заверещить і
розкине руки
надщерблений вітер,
ти прийдеш.
Покладеш море
мені на скроні,
і крона і кора
старого дуба
почнуть заздрити.
Розпивши
по чарці дощу,
щедро засиплемо
душі пестощами.
Скоро схмеліємо,
бо це було
наше серце.
почерк
це була лекція з каліграфії
в нас нуртувала примхлива піратська туш
доки триста тисяч стиглих донжуанів
не вкладалися в голову Моцартові
хтось ламав лезо пензля на моїй спині
це у нас була така забавка
43 хвилини лекції з каліграфії
Мовчи, звіроокий янголе,
що на моїй шкірі
стигне рельєф шрамування