Марія Дружко / Жайворонки

- Бабо Мар’яно, візьміть і мене на пасовисько! – затяв своєї малий Ілько, міцно тримаючись за духмяну бабину спідницю, од якої віяло солодкуватим чебрецем, терпкими гарячими волошками та іншим різнотрав’ям. – Візьміть мене, бабо.

- Ото мені ще причеписько! – сердилася стара, притримуючи норовисту корову за повід, - Гайда до хати, ану!

Проте хлоп’я було не з простяцьких – раз затялося, то вже ані руш. Візьміть, та й по тому. До того ж Ілько знав добру бабину вдачу, знав, що під петровими батогами її суворості , десь на самісінькому денці старечих очей, тепляться ніжні волошки.

- Не візьму тебе, бо знову Хомичеві ниву толочитимеш. Ускочиш, мале теля, до фермерської пшениці, а бабі шкоду сплачуй.

- Та ні, я більше не скакатиму. Я слухатиму жайворонків, як Ви.

Тим часом Рябенька тупотіла собі потроху до відчинених воріт, та й на вулицю. Відтак баба Мар’яна і незчулася, як під непевними її ногами зашурхотів відволожений шлак і гадючкою звилася їхня вуличка. А Ілько? Йому то й радісно, що подвір’я усе далі, а поле запахуще ближче. А там, за полем, широким, мов розчепірена долоня якогось таємничого велета, - сходини сонця.

- Бабо, а коли жайворонки співатимуть? – поспитав уже зовсім сміливо правнук, цупко тримаючи бабу Мар’яну за спідницю , як вона тримала свою Рябеньку.

- Як сонце зійде, дитино. Ото викотиться воно зі свого коша на самісіньке небо, а жайворонки вже тут, вітають його красненько.

Дивно, думалося Ількові, і як то такі малі пташки, що їх і не видно, а сонця не бояться? То, певно, вони, як Ганнуська Хомичева : мала (по плечі Ількові!), а трактора не боїться. Ото їде батько її на тракторі, і Ганнуська теж у кабіні, сміється. Дива! Таке мале дівчисько – ще й до школи не йде цей рік (не те що Ілько!) – мале, а на тракторі. І вже бачилося Ількові, як маленька Ганнуся Хомичева разом із жайворонками їде по небу на тракторі зустрічати сонце і сміється. Проте хлопчик так і не довідався, чи стріли сонце Ганнуся з жайворонками, бо баба Мар’яна сердито гукнула на нього:

- Ану, хлопче, куди пшениці толочити?! Ото віддам тебе Хомичеві снопи в’язати – буде наука.

- Чого лякаєте, чи ж я малий? Хіба не знаю, що снопи комбайном в’яжуть! – образився Ілько, однак повернувся до баби і, примостившись поруч, став чекати, доки жайворонки зустрічатимуть сонце.

- То нині комбайном, - сказала баба Мар’яна, вмощуючись зручніше на старенькій кожушині, - А раніше ми все руками робили.

І пригадалися бабі Мар’яні інші лани та інші пшениці. Кажуть, поле – то людське життя, а вона, Мар’яна, сказала б, що то серце людини. Як серце, буває воно щедрим, добрим, а то скупиться, бідніє і у гніві чи то на сонце, чи то на людей колить стернею босі ноги. Чимало полів перебачила за своє життя баба Мар’яна, і завжди над ними маленькі жайворонки стрівали сонце.

Найперше поле, яке пам’ятає Мар’яна, було нагим у своєму убозтві, а по ньому – сивому од журби та гніву – везли міліціонери її батька. Бігла тоді чотирирічна Мар’янка колючими устюками за матір’ю, що все хапала «товаришів» міліціонерів за руки, благаючи про чоловіка і про дітей, які сиротами лишилися. Бігла допоки не обняло її гарячою знемогою поле убоге, а жайворонки вітали сонце, сподіваючись на день щасливий. Тільки згодом довідалася Мар’яна, що забрано її батька як злодія, бо вкрав із колгоспної комори, яка у церкві старій, жменю жита для голодних дітей. Ото й покарано, бо ж відомо, що гріх великий – церкви обкрадати. Але й досі не збагнула Мар’яна: чому до Сибіру далекого відіслано її батька за жменю зерна, узятого, аби дітям зі смертельного посту розговітися, а тих, що виносили різний іконостас та ще дещо із церковних скарбів, не брано? Питалася про це у жайворонків. Та, певно, вони краще знаються на піснях, ніж на справах людських. Зате добру службу відправили вони над маленькою труною Мар’янчиної сестрички, яка відійшла невдовзі по батьковому арешту.

Та були й алілуї , і душа співала Мар’янчина, коли несла вона обід у поле щедродайне, під жайворонків хори, де жали співучий колос мати із братом старшим. Сміялася тоді мати, зобачивши її на стежині у вінку з волошок. Сміялася очима і бровами, а в куточках губів таїлися втома і смуток не- вигойний.

Співали жайворонки, як проводжала родина свого хазяїна, брата Мар’яниного захищати поле пахуче від фашистської сарани. Не змовкали й тоді, як бігла Мар’яна через поле стернове до матері, що снопи в’язала. Бігла, не шукаючи стежини, несучи матері звістку болючу про смерть братову. Тоді тужило дівча і жайворонки тужили, і поле беззахисне; і снопи хилилися, наче хрести несучи на Голгофу неминучості. У кожного свій хрест. То чи ж варто сперечатися, чий важчий?

Чула Мар’яна жайворонкову пісню, ховаючись по окопах від пожарища на подвір’ї рідному, коли свіжі воронки бомбові пахли порохом і колоссям мертвим. Та й тоді знала вона, що не зрадять її співці польові, лірники щастя і біди людської.

Співали жайворонки для Мар’яни й коли гріла вона на сонці натруджені, хоч і малі, свої руки. Якби тоді узявся хто ворожити їй по долоні, - засміялася б :

- Хіба не бачите по мозолях та ранах : праця невсипуща під жайворонків спів ото моя доля!

Іван, чорнобривий сержант, якого війна зробила героєм і сиротою, захисником і жертвою, її Іван завжди казав, що вгадав долю Мар’янину не по долонях, а по волошкових очах. Прибився він до села у буремні часи повоєнної відбудови та й зостався. А як повінчали молодих жайворонки - всевидці, то стали жити вони у землянці разом із матір’ю старою, допоки не поставив Іван нової хати.

Усе, усе бачили оті співці сонця і поля! Бачили працю Івана та Мар’яни, їхнього первістка і честь і повагу до них. Сміялося сонце, сміялася Мар’яна; росли жайворонята у полі і в хаті новій, і деревця молоді росли поруч із синами та донею. Гадали Іван і Мар’яна, що посадили садок для дітей, а вийшло – на біду. Коли почали обкладати податками садиби селянські, то запальний Іван вирубав садок під корінь. Тоді голова почав ганити його. А Іван? То чи відали про таке жайворонки?! Подався чоловік із села. Чи ж можна худобу з людини робити?! Годі вже! На царя робили, на німця у концтаборах горба мозолили, ще й на благо народа? Яке ж тут благо, коли податками душать?

Провела Мар’яна чоловіка під благословення жайворонків. Та, певно, замало одного благословення душі сонячній. Вже й до смерті писав Іван із тюрми : « Мар’янко, навчай дітей, аби землю любили та жайворонків весільних наших. Ні земля, ні жайворонки не відають діл людських, тим-то й святі». І все думала Мар’яна під шелест колосся : «Невже у тому Сибіру немає жайворонків, що туди люд наш завозять, як худобу?» Тоді були вони разом, як трійця свята : Мар’яна, поле і жайворонки. І здавалося, що було так від сотворіння світу.

Усе, усе бачили жайворонки : як працювала донезмоги, дітей до школи проводжала, засівала їхнє життя шлюбне співучим зерням. Тож і зерно, і колос співають, бо жайворонками навчені, як і душа Мар’янина. Ото й свариться баба Мар’яна на свого онука :

- Ану, Ільку, схаменися, бо жайворонки бачать.

- А як-то, бабо, я їх не бачу, а вони мене видять? – питає малий.

- Вони усе видять, усе. Аж у душу людині зазирають і співу її навчають.

- А навіщо, бабо, людській душі той спів? – не вгаває Ілько, вдивляючись уважно у зморшки бабиної долі.

- Аби лихо виспівувати, дитино, і біду злую.

Оце у четвер приїздили до Хомича німці, чи то угри, чи, Бог їх знає, що за люд. Джеркотіли, по полю бігали, фотографували. Кажуть, приїхали, аби наші ґрунти вивчати і нові сорти зерна вирощувати збираються. Тобто все Хомич робитиме, а вони дадуть зерно та грошей на що там треба. Мала ж Ганнуська казала по селу, що тато з німцями добре попосиділи за чаркою, що тепер усе в них буде по-німецькому.

Дивується баба Мар’яна, дивуються жайворонки і поле. Та й хіба ж не дивина? Скільки було світу самі своє зерно сіяли, самі ниву обробляли, і не треба було ніяких там німців чи то угрів. Чи ж почують вони, як вранці жайворонки вітають сонце, чи прочитають таїнство пісні у зморшках баби Мар’яни, чи побачать на розчепірених долонях полів, які вічно тягнуться до сонця за благословенням жайворонковим, сліди Іванів, що сконали за те сонце, за поля і жайворонків у сибірській тайзі?