Цілком «таємно»

— «Таємницю» презентували у Харкові, Києві, Дніпропетровську, Острозі, Херсоні, Одесі, Івано-Франківську, Львові, Рівному, Ужгороді… Пане Юрію, як минув промо-тур Україною? Яке з міст запам’яталося найбільше?

— Як кажуть у таких випадках, це перевершило всі мої сподівання. При цьому виокремити якесь одне місто було б цілком несправедливо щодо інших. Кожне виявилося по-своєму незабутнім. Кожна презентація була особливою. Зараз до видавництва звертаються організатори з міст, так би мовити, незаслужено обійдених нашою увагою. Ми починаємо планувати наступні зустрічі на осінь. Наприклад, у Донецьку, Луганську, Запоріжжі.

— Ваша книжка називається «Таємниця. Замість роману» — замість роману, який Ви знищили. Які почуття охоплюють письменника, який позбувається свого твору?

— Я ніколи раніше такого не робив, міг собі це уявити як катастрофу. В усіх випадках, коли я писав романи, у мене в процесі писання обов’язково наставала криза. Це неминуче. Взагалі роман — це забіг на дуже довгу дистанцію. Уже написано начебто половину тексту, маєш іти вперед, але натикаєшся на мертву точку — і далі пишеш якусь дурницю. Спадає на думку: треба знищити все те, що уже зробив, скинути це з себе і починати щось нове. Раніше мені вдавалося долати таку кризу. Але в цій ситуації (мабуть, випадково) журналіст прийшов запитувати якраз про те, про що я саме писав. У той самий час. Тільки в романі — стовідсоткова вигадка, а з ним я говорив про реальні речі. Тоді я подумав: треба позбуватися того, що слабше, зосередитися на цікавішому і важливішому. Тому я попрощався з цим незакінченим текстом дуже легко. Було таке відчуття, наче скидаєш камінь із плечей. Ти вже знаєш, що робити далі, розумієш, чому все відбувається саме так.

— Роман теж був біографічним?

— Так. Переважно про дитинство. Не знаю, чому мене повело в той бік. Добре, що це нічим не закінчилося.

— Я розумію, що в «Таємниці» багато вигаданого («будь-які збіги в іменах чи схожість у ситуаціях — випадкові»), але, гадаю, загальне уявлення про Еґона Альта читачі отримали правильне. Він — людина, яка достеменно знає Ваші смаки і Ваш час. Чи справді цей журналіст щохвилинно Вас дивував своєю обізнаністю?

— Ні, якщо Ви уважніше вчитаєтеся у цей текст, то побачите, що не завжди і не в усьому він такий уже й обізнаний. Часом мені доводилося дослівно розжовувати йому найелементарніші речі. У чому він справді обізнаний — то це в моїх текстах, але виключно тих, що виходили німецькою й англійською мовами. Не сумніваюся, що він і справді перечитував їх принаймні по кілька разів і обов’язково з олівцем у руках.

— Під час презентації роману в Будинку актора мені подумалося, що якось це не зовсім правильно — людина померла, а ми тут слухаємо її голос…

— Я згодний з Вами в тому сенсі, що для мене це не зовсім було легке рішення — почати робити власною книжкою те, що мало стати його текстом. Але є тонесеньке виправдання — його власний лист, доданий до надісланих мені дисків. Там абсолютно чорним по білому: ти можеш робити з цим все, що захочеш. Я це розумію в найпозитивнішому сенсі.

— Під час вручення премії Миру в німецькому Оснабрюкку Ви ствердили (як пан Альт, зацитую повністю): «Диявол спокушає найбільше тих, які мандрують. Мені цікаві саме ті, кого спокушають — спокушувані люди». Чи можна це застосовувати до героя «Таємниці»?

— Звичайно. Російський поет Вознесенський свого часу сказав: «Соболезнуй несоблазненным — человека создал соблазн». Я думаю приблизно так само. Це в такий спосіб я визнав себе самого героєм «Таємниці». Хоч на цю тему існують й інші погляди. Наприклад, що її героєм насправді є Еґон Альт. Мені цей погляд видається дуже цікавим.

— Чи можна ствердити, що «Таємниця. Замість роману» — це книжка-код до всіх інших Ваших творів?

— Ні, навряд чи. Тобто в «Таємниці» я справді багато чого пояснюю чи принаймні якось коментую, але назвати її «кодом» було б неправильно. Я хочу сказати, що самої «Таємниці» замало, аби розуміти інші мої речі.

— Ви берете участь в усіляких політичних шоу і дискусіях, ставите собі за мету прискорити інтеґрування України в Європу. Це не заважає Вашій письменницькій діяльності?

— Це є її частиною фактично. Я не можу вдавати, що мене це абсолютно не стосується, що мені це нецікаво, коли насправді мене це по-всякому зачіпає. Загалом це проблема, швидше, естетична, а не політична. Є певні речі в нашому політичному світі, які просто характеризуються, як тотальний естетичний несмак. Цього хочеться позбуватися.

— Наскільки реально, що Юрій Андрухович увійде до певної політичної сили?

— Зовсім нереально, ніхто і не пропонує, бо була би стовідсоткова відмова. У такому випадку я би втратив найголовніше, що я здобув, — індивідуальну свободу. Я маю право, можу і хочу говорити те, що я думаю. Як тільки я приєднався б до певної політичної сили, я би був змушений виконувати партійну програму, політичне замовлення. І на цьому був би мені кінець.

— У своєму «післяреволюційному» інтерв’ю «Березолю» Ви сказали, що наше суспільство має весь час себе утверджувати в тому, щоби контролювати цю владу. На Вашу думку, чи винні ми самі у тому безладі, що зараз коїться в нашій державі?

— Мабуть. Нема таких, щоб повністю були невинними. І моя особиста, і Ваша, і всіх інших людей, і журналістів вина у тому, що відбулося щось на кшталт безпредметного, безпричинного очікування змін, які самі собою прийти не могли. Це був тільки початок якоїсь дуже складної і невдячної роботи. Вона так і не була розпочата.

— Після Майдану з’явилося багато поезії — різної за якістю. Пане Юрію, але чи було за цей час написано головну Книгу про ті події?

— Мені про неї нічого не відомо. Безумовно, мені дарували якісь спеціальні збірники майданної поезії. Вони по-своєму цікаві — як історичний документ. Це автентика, фольклор. Але це явище порядку суспільно-історичного, не літературного. Це треба розмежовувати. Може, для якогось високого твору потрібен час, може, це повинно відстоятися. А може, нічого й не повинно бути. Сам по собі Майдан був твором мистецтва — його нікому жодним чином не вдасться перевершити. У ньому самому закладена була дуже сильна естетична концепція. Це був колективний твір мистецтва всіх, хто брав у тому участь.

— Цитуючи Вас, «найстрашніше — це коли герої безсилі, найсумніше, коли рятівники не рятують». За ким сьогодні йти українцям?

— Ну, це, напевно, така універсальна формула. У цьому конкретному вірші вона базується на певному кліше американського кіно, традиційного кіно, бо зараз уже є теж варіанти. Але для них герой — це завжди переможець, і момент рятування когось від неминучої загибелі обов’язково мусить настати. Це формула, що спрацьовує завжди і всюди.

— Ви неодноразово говорили про своє ставлення до Шевченківської премії. Припустімо, якби була премія імені Юрія Андруховича, кому би її вручали?

— Ну, давайте я не буду відповідати про премію цього імені.

— Добре, якою взагалі має бути альтернативна Шевчен-ківській премія?

— Я не хочу в категоріях «державного будівництва» занадто багато думати. Це насправді тільки ідея — про премію, яка не належала би державі, а в той же час вважалася би суспільно-значимою, престижною. Як це все оформити, як до цього прийти? Є категорія людей, які повинні про це думати. Мені важко вималювати бізнес-план для країни. Принцип такий, що погано, коли в країні є одна премія і коли вона одержавлена, повністю підконтрольна державі. Оця відсутність літературного змагання позбавляє премію незалежності.

— В якому жанрі ніколи не напише Юрій Андрухович?

— Не знаю. Я ціную здатність кожного змінюватися, бути непрораховуваним. Відповідно — не можу поставити собі на майбутнє певні шори, обмеження. Скажімо, я про це не напишу, бо це просто нецікаво. Цікавіше написати про те, про що ти ніколи й не думав писати.

— Пане Юрію, наскільки важливими для сучасного письменника є промо-тури, презентації?

— Насправді «Фоліо» зараз не вигадує чогось нового. Це модель, яка уже давно успішно діє в німецькомовному просторі книжковому (таких речей немає, наприклад, у Франції чи Іспанії). Там усе працює, як відлагоджена машина. Письменники, видаючи книжки, дають зобов’язання видавцеві про поїздки і виступи. Їхні читачі дуже звикли до прямих, безпосередніх спілкувань з письменником. Звичайно, можна обійтися без цього. Мої книжки не потребують такого презентування. Але мені самому цікаво побувати в усіх цих містах, які я відвідував або дуже давно, або які взагалі мені не знайомі.

— Рецензії на Ваші книжки можна знайти на сторінках жіночих журналів на кшталт «Наталі». Твори Юрія Андруховича — як один із складників сумочки сучасної стильної панночки. Як ставитеся до такого «вплітання» письменника у світ тенденцій моди?

— Цікаво про це дізнатися. Я не стежу за «Наталі», тому не знав про це. Як я до цього ставлюся? Почнемо з того, що я не можу цього заборонити. Крім того, мене це не повинно дратувати. Потенційно це приносить мені додаткових, інших читачів. Тобто коло спілкування (а для мене література — це перш за все спілкування) розширюється. Отже, я ставлюся до цього радше позитивно.

— Нещодавно Андрій Курков вказав на такий цікавий статистичний факт: сьогодні 80 % української літератури творять жінки. Як гадаєте Ви, чому сучасна література має жіноче обличчя?

— А звідки взявся «статистичний факт»? Курков провів якісь підрахунки? Він ще й статистикою займається? І чому 80%, а не, скажімо, 78 чи 73,67 відсотка? Мені не здається, що в нас книжки, написані жінками, переважають. Проте я не можу не погодитися з Вами в іншому — в нас є кілька прекрасних письменниць, їхні твори дуже помітні, і слава Богу. Власне кажучи, в цьому немає нічого суто українського, це тільки ще одне свідчення того, що наша література розвивається згідно з тими ж тенденціями, що й літератури інших країн.

— «Корреспондент» відніс Вас до списку найвпливовіших людей України. Чи повинен перед собою ставити таке «впливове» завдання письменник?

— Письменник має право ставити перед собою які завгодно завдання. Але особисто я такого завдання — увійти до списку найвпливовіших — перед собою ніколи не ставив і ставити не збираюся. Мої завдання дещо інші. Наприклад, намагатися писати щоразу краще. Або сприяти тому, щоб мої писання прочитала якомога більша кількість людей. І в той же час ніколи не втрачати власного обличчя. Якщо ці завдання виконуються успішно, то можна несамохіть опинитися і в якомусь черговому «списку впливовості».

— Пане Юрку, що є таке в Європі, чого немає в Україні і, навпаки, чого немає там, але є тут?

— Останнім часом я всюди намагаюся підкреслювати, що ми дуже неправильно протиставляємо «Україну» та «Європу». А ми ж насправді теж у Європі, ми її невід’ємна частина! Можна протиставляти Україну та ЄС, це інша справа. Але коли ми кажемо «там у них в Європі», то легко уподібнюємося всіляким тупим брюссельським бюрократам, для яких Європа і ЄС — поняття тотожні. І все, що не належить до ЄС, до Європи начебто теж не належить. Тому давайте я відповім на Ваше запитання, замінивши в ньому слово «Європа» на абревіатуру «ЄС».

Отже: там, «у них», є чудові шляхи сполучення і безвідмовні водогін та каналізація. Це така база, з якої виростає все інше. Тому цивілізація ЄС — це повною мірою римська цивілізація, котра свого часу кинула виклик речам, щодо яких ми, Україна, й досі майже безпорадні: відстаням і нечистотам.

Зате тут, «у нас», є, безумовно, щось набагато цінніше — тут ми вдома. Коли дуже багато мандруєш (як я, наприклад), починаєш вельми цінувати це відчуття — що от на світі є таке місце, місто, країна, де ти вдома.

— У «Малій інтимній урбаністиці» Ви не надто гарні оцінки даєте Києву, місту, яке на перший погляд видається Вам неукраїнським. Яке враження на Юрія Андруховича справляє Харків, місто, в якому Ви вперше опублікувалися як прозаїк?

— Я зараз задумався… Дійсно, в журналі «Прапор» — перша прозова публікація… Ми всі проходимо певну еволюцію. Я болісно реаґував у середині 90-их на київську ситуацію. Для мене було морально складно поїхати туди на кілька днів. Все це відбилося у згаданому Вами тексті. Але людині властиво знаходити точки примирення і розуміння. Вони приходять, слава Богу. Під кінець 90-их і в мені настала якась така позитивна зміна, я почав краще розуміти це місто. Зараз уже люблю його. А в Харкові я всьоме чи увосьме. Це завжди якісь приємні емоції — спілкування з читачами, читання текстів. Проте не так часто, як у Києві.

Інтерв’ю підготувала Тетяна Терещенкова

Розміщено з дозволу автора