УНІАН / Чим займається Культурний центр України в Москві? Розповідає директор Центру
Директор Культурного центру України в Москві, відомий учений-історик, письменник і мистецтвознавець Володимир Мельниченко відповів на запитання.
Пане Володимире, Культурний центр України в Москві вражає вже своїм місцезнаходженням у самому серці Москви...
Так, ми знаходимося на Арбаті, 9, і це місце, на мій погляд, містичне. У квітні 1861 року, коли прах Тараса Шевченка перевозили з Петербурга в Україну, на два дні домовину було встановлено в московському храмі Тихона Амафунтського на Арбатській площі, де відбулася панахида. Це — сто кроків від Культурного центру.
З вересня 1916 року по березень 1917 року недалеко від нашого будинку, на Арбаті, 55 жив Михайло Грушевський, тут він отримав звістку про обрання його головою Центральної ради.
Тому в нашому магазині «Українська книга» відкрито Меморіальну кімнату, присвячену Шевченкові й Грушевському. Ми також видали монографії про їх перебування в Москві, здійснюємо масштабні проекти «Тарас Шевченко» і «Михайло Грушевський». Вперше складена карта перебування Шевченка в місті. Вже кілька років у Центрі проходить конкурс серед учнів і студентів на краще читання творів Шевченка українською мовою, який переріс у Всеросійський.
Чим ще займається Культурний центр України в Москві?
Ми працюємо за крупними проектами. Крім згаданих, можу назвати проект «Презентація», який має широкі можливості. Скажімо, в Центрі нещодавно відбулася презентація «Українського історичного журналу», а в жовтні представимо в Москві Інститут археології Національної академії наук України за участю його директора, академіка Петра Толочка.
У рамках концептуального проекту «Діаспора» проходить вивчення, узагальнення й поширення кращого досвіду роботи українських організацій в різних регіонах Росії. Цього року Культурний центр підготував і видав каталог-довідник «Українські організації Росії», що містить дані про українські громадські, молодіжні, культурно-освітні, освітянські організації. Щороку проходять міжнародні наукові конференції « Українська діаспора в Росії». Навколо Центру гуртуються українські земляцтва в Москві.
Здійснюються також проекти «Григорій Сковорода», «Василь Стус», «Лесь Курбас». Скажімо, у нас пройшла вистава Львівського театру ім. Леся Курбаса «Східна легенда» за творами В. Стуса.
Відбулася презентація монографії доктора мистецтвознавства, директора Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса Нелі Корнієнко «Режиссерское искусство Леся Курбаса. Реконструкция» (М., 2006) та «Лесь Курбас. Репетиція майбутнього» (К., 2007).
Нещодавно ми започаткували проект «Україна — європейська держава», у рамках якого щомісяця проходять інформаційні зустрічі української громади Москви з дипломатами Посольства України в Російській Федерації. У вересні відбувся круглий стіл науковців України, Росії та Франції, на якому розглядалися питання національної ідентичності в цих країнах.
Ще один новий проект — «Осип Бодянський» — присвячено 200-річчю з дня народження і 170-річчю з дня смерті видатного російського і українського славіста, історика О. М. Бодянського. У Центрі готується монографія «Шевченко і Бодянський».
Хто з відомих людей зазвичай буває в Культурному центрі?
Микола Жулинський, Павло Мовчан, Лесь Танюк, Володимир Яворівський, Станіслав Кульчицький, Василь Шкляр, Сергій Гальченко… Серед артистів назву Богдана Ступку, Ніну Матвієнко, Раїсу Недашківську, Марічку Стеф`юк, Ларису Кадочникову, Миколу Гнатюка, Анатолія Паламаренка… У нас виступали Мирослав Скорик, Богодар Которович, Володимир Губа, Євген Станкович, виставляли свої твори Тетяна Яблонська, Катерина Білокур, Марія Приймаченко, Людмила Жоголь, Валерій Франчук, Микола Глущенко, Сергій Григораш, Валентина Цвєткова, Віктор Ковтун, Олег Пінчук, Ігор Гречаник…
Кредо Центру — в орієнтації на високе мистецтво, на кращі зразки української літератури, поезії, драматургії, сучасної, народної та класичної музики. На нашій сцені виступали Національний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Г. Верьовки, камерні оркестри «Київська камерата», «Київські солісти», народний ансамбль «Рідні наспіви», камерний хор «Київ», чоловічі вокальні квартети «Гетьман», «Явір», жіноче вокальне тріо «Золоті ключі», тріо бандуристок «Росава» (Житомир), тріо бандуристок «Вербена» (Черкаси), вокальна формація «Піккардійська терція», театр пісні «Легенда» (Луганськ), хор Чернігівської обласної філармонії, інші уславлені творчі колективи.
Наскільки важко популяризувати українську культуру й мову в Росії?
Це цікава, вкрай важлива й безцінна для України робота. Тому не розумію й не сприймаю тих людей, які вже давно вперто прагнуть комерціалізувати роботу Центру.
Інтерес до нашої роботи, а, значить, до української культури зростає. У Центрі з успіхом працюють Українська недільна школа та курси української мови.
А хто відвідує ці курси? Це люди українського походження?
Люди різні… Навіть був випадок, коли на курсах української мови вчився японець, який захистив потім дисертацію по творчості Ліни Костенко.
Звичайно є вихідці з російськомовних сімей українського походження, які вважають себе москвичами, але хочуть знати українську мову. Все більше приходять люди, які вивчають мову у зв’язку з майбутньою трудовою діяльністю.
Я помітила, що багато працівників Центру розмовляють українською мовою…
Так, але, безперечно, не всі, бо більше половини працівників – москвичі. На ключових і творчих посадах, звичайно, працюють наші земляки, а росіяни вже навчилися розуміти українську мову.
Хоча пам`ятатимемо, що Центр є резидентом Росії, тому документація ведеться російською мовою.
Культурний центр України в Москві фінансується Україною?
Ні… Ми — на госпрозрахунку. Фінансуються лише кілька заходів приурочених до найбільших національних свят України — три-п’ять на рік.
Це одна із серйозних проблем?
Звичайно, Культурний центр мав би повністю фінансуватися державою. Проте насправді більше турбують інші проблеми, які можна вирішити лише на міждержавному рівні. Передусім, це створення в Росії системи національної освіти, що містила б у собі чітко визначений етнокомпонент та повноцінне методичне забезпечення. Так само давно на часі створення федеральних українських засобів масової інформації. Втім, це — за межами наших можливостей.
Але в повній змозі Центру, при державній підтримці, значно розширити науково-пошукову роботу з проблем українознавства в Москві. Цілком можливо, щоб у його рамках працював спеціальний підрозділ науково-дослідної та архівної роботи. Або, наприклад, можна проводити за участю Культурного центру стажування молодих науковців, які займаються проблематикою україно-російських відносин. Ми могли б допомагати в цьому плані державі, але це, знову ж таки, вимагає фінансування з її боку.
Ми самі на це гроші не зможемо виділити. У нас все-таки 4,5 тис. квадратних метрів, які потрібно утримувати й забезпечувати належним чином. І всі заходи, а їх у нас півтори сотні на рік, які ми проводимо, фінансуються також нашим коштом.
Чи залежить якось перспектива розвитку Центру від політичної ситуації в Україні?
Центр працює незалежно від того, як складається політична ситуація в Україні. Вона безумовно впливає на вирішення якихось кардинальних питань, але це відчуває лише керівництво Центру. План нашої роботи не страждає, відвідувачі задоволені.
У вашому книжковому магазині, якою мовою продаються книжки?
Як правило, українською.
А література яка?
Різна. Представлені кращі видавництва України. Крім того, є перелік усіх книг, які вийшли в Україні й люди замовляють те, що їм потрібно.
То ви більше за замовленням працюєте?
Ми просто не маємо можливості «загрібати все бульдозером» і потім тут маринувати. Насамперед, це «Кобзар», довідкові видання, енциклопедії, книги про Україну, сучасна поезія, проза.
Вся робота нашого книжкового магазину будується на ентузіазмі. Хотілося б, щоб держава реально допомогла нам.
Нещодавно вийшла Ваша книга «Тарас Шевченко: Моє перебування в Москві». Який її тираж?
Тисячу примірників. Ми передали книгу в усі найбільші бібліотеки в Москві та Україні. Розповсюджуємо її безкоштовно серед наших відвідувачів. Ми на цьому не заробляємо. Наша мета – поширення нових знань. Людям цікаво, настільки цікаво, що московське видавництво попросило зробити цю книжку російською мовою.
Тисячу примірників – мало, але ніхто не заважає перевидати книгу в Україні.
До речі, за останні п’ять років ми видали в Москві українською мовою близько десяти книг. Цього року на Міжнародному Московському книжковому ярмарку мали свій стенд.
Наскільки мені відомо, меру Полтави поступила пропозиція від Петербургу разом з російською стороною взяти участь у святкуванні Полтавської битви. Як Ви дивитися на таку пропозицію?
У принципі позитивно. Не вникаючи в нюанси, скажу, що все залежить від того, як організувати таку акцію. Розумні люди завжди домовляться. Ми не повинні відмовлятися від того, щоб, наприклад, організувати якийсь круглий стіл чи наукову конференцію.
Звичайно, що не потрібно брати участі в клоунаді.
У Центрі ми ж увесь час працюємо в непростій ситуації, але, слава Богу, на цьому ґрунті не було ніяких міждержавних конфліктів.
У рамках нашої установи ми завжди знаходимо той формат і той жанр, в якому можна було б обговорити будь-яке питання, в тому числі й Полтавську битву. Ми ніколи не допустимо, щоб нас поставили в програшну ситуацію.
Як вчений скажу, що є чітка позиція українських істориків, які могли б на високому європейському рівні висловити свою точку зору. Якщо можливо нам висловитися, то потрібно це зробити. Але, якщо танцювати під концептуальну дудку Петербурга, то навіть про це не хочу говорити...
Наведу приклад. Статтю про Михайла Грушевського в першому томі енциклопедії «Москва» замовили мені. Хіба я мав відмовитися? Ні, написав її так, як сам бачу, і зовсім не враховував того, що це московська енциклопедія. Виклав нашу точку зору в російському виданні. І це нормально.
Постать Івана Мазепи досі залишається невизначеною в історії…
В історичній пам’яті двох народів ще довго, а то й завжди по-різному поставатимуть такі події, як Полтавська битва, й такі постаті, як Мазепа. Досить нагадати про суто політичне обурення Росії з приводу фільму Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу».
Тому в стінах Центру проводиться, разом з творчою елітою обох країн, делікатна й коректна робота, яка спрямована на те, щоб особливо болючі точки минулого не натискувати нині бездумно, тим більше, з провокаційною метою, а зосередитися на тих історичних моментах, які нас об’єднують. Певно, життя держав, які лише наприкінці другого тисячоліття обзавелися кордоном між собою, краще починати з рожевих історичних спогадів, ніж зі сварок на ґрунті минулого. Тим більше, що сучасність кардинально відрізняється від тих століть нашої спільної історії, на які ми так часто посилаємося.
Що ж стосується конкретно Мазепи, то хочу нагадати всім рядки із пушкінської «Полтави»:
Но независимой державой
Украйне быть уже пора —
И знамя вольности кровавой
Я подымаю на Петра.
Тож Олександр Сергійович був напрочуд точний у поясненні глибинної причини історичного вибору гетьмана Мазепи.
Розмовляла Оксана Климончук, УНІАН