Марина та Сергій Дяченки / С.Дяченко: Щоб підкорити Марину, я написав п`єсу і застосував гіпноз
Сергій Дяченко – український письменник-фантаст. Хоча сам він стверджує: «Не існує письменника Сергія Дяченка – є письменник Сергій і Марина Дяченки».
Подружжя Дяченків – автори романів «Привратник», «Шрам», «Наступник», «Скрут», Ритуал», «Відомська доба», «Печера», «Авантюрист», «Пандем». Їх книги активно друкують не тільки в Україні, а й у Польщі, Болгарії, Росії, Німеччині, Франції, Іспанії. В інтерв`ю УНІАН Сергій розповів про свою історію кохання, про книги та незвичайного кота Дюшеса.
Вона подумала, що я, як і всі психіатри, дещо божевільний
Сергію, сьогодні Ви без дружини, хоча Вас завжди звикли бачити разом. Як часто доводиться бути порізно?
Ми цілком користуємося зі своєї переваги розділятися. Є письменник Марина і Сергій Дяченки: одна половина на Львівському форумі видавців, а друга на Харківському фестивалі «Зоряний міст». Вони проходять в один і той же час. Жоден письменник не може дозволити собі такого – водночас бути в двох місцях, а ми можемо. І зараз Маринка в Новій Зеландії, а я з вами тут, але душею вона тут.
Спільна творчість – досить складний процес. Чи часто виникають розбіжності, суперечки? І хто першим йде на поступки?
Звичайно, розбіжності виникають постійно. І на поступки першою йде Марина, завжди. І не тільки в творчих процесах... Вона дуже хитра, це тільки зовнішня форма у неї така милостива. Насправді, вона знає, що я людина самолюбна, честолюбна (я Півень за східним гороскопом). Тому вона завжди зі мною погоджується: «Сергійку, який ти розумний. Ти маєш рацію». А потім за день-два вона знаходить способи, іноді за допомогою Стаськи (доньки. – Авт.), щоб усе наново обміркувати і якось змінити. І я, як людина розумна, бачу, що був не правий.
Мені приємно, що Маринка виявилася розумницею, і я побачив свою неправоту. Вона буває не права дуже рідко, на жаль. У неї є інтуїтивне бачення світу, яке їй дозволяє не помилятися.
Історія вашого з Мариною кохання дуже незвичайна. Розкажіть про неї...
Історія нашого кохання дуже драматична... Я полюбив Маринку 17 років тому, побачивши її в театрі. П`єса називалася «Заручники вічності», де вона грала романтичну роль Мартіни. Красуня! У ній відчувалося таке щире романтичне «я». І я подумав: «Ну, постривай!»
Був задуманий цілий стратегічний план – як би її підкорити. Справа дійшла до того, що я написав п`єсу і з`явився у театр, де вона грала. Вона прочитала мою п`єсу і не погодилася брати участь у тій ролі, яку я їй пропонував, проте, зацікавилася мною. І мені вдалося її запросити в ресторан (кращий на ті часи в Києві ресторан «Салют»).
Полум`я свічки, довірча обстановка... Перша половина вечора була чудова. Якби я тримав язика за зубами і справа обмежилося першою половиною, може, вона наступного дня і стала б моєю дружиною. Але вона мене стала розпитувати. А я тоді був не зовсім у стабільному психічному стані, тому що переживав розлучення і мене не допускали до дітей. І мені на той час доводилося працювати не тільки в психіатричних лікарнях, а й у колоніях. (Дяченко – психіатр за фахом. – Авт.) Я вивчав психопатологію злочинців.
І я їй розповів про своє знайомство з сексуальним маніяком. Можете собі уявити: романтична вечеря, вогник свічки, вродлива дівчина, і я їй розповідаю про маніяка.
Пізніше вона зізналася: «Подумала, що я, як і всі психіатри, трохи божевільний».
Два роки мене уникала, поки я не набрався мужності, не подзвонив і не домовився з нею про зустріч. Тоді я вже застосував спецметод – гіпноз. Вона цього не знає. Я їй відразу сказав: «Ти будеш моєю дружиною. У нас буде донька, і ми писатимемо книги». Вона була в шоці.
Творчість Руслани надихнула Вас на написання роману «Дика енергія. Лана». Часто черпаєте натхнення у творчості молодих співачок?
Я особисто черпаю натхнення у світі душі моєї дружини. Ця душа іскриться, леліє, вона чарівна, у неї завжди маса задумів, асоціацій.
А взагалі письменник-фантаст черпає ідеї і натхнення уві сні. Сон – це творча лабораторія людини. Так уже нас створив Бог. Уві сні розум звільняється від оков, забобонів, від якихось шаблонів. Людина може літати, може любити дракона. Ми в сім`ї дуже любимо обговорювати наші сни. Часто буває, я розштовхаю вранці Маринку і кажу: «Тут мені таке наснилося – сюжет чудовий». Захлинаючись їй розповідаю, сам тремчу, мурашки по шкірі бігають. А вона на мене дивиться і відповідає: «Гаразд, Сергійку, подумаємо».
І я знаю кінець – ніколи не буде цієї історії. А Маринчині сни дуже часто заломлюються у нас в якісь твори.
Замовник багато наших дитячих книг – це наша Стаська. Вона неприхований рекетир. Їй потрібно було з дворічного віку щовечора розповідати нову казку, і не можна було повторюватися. Так народилися багато нових речей. Я хотів ще тоді записувати на диктофон, а Маринка казала, що все пам`ятає. У неї справді пам`ять театральна. І я їй повірив. Пройшли роки, і ті дитячі казки я благополучно забув. І Маринка забула...
Які ще джерела натхнення? Це прочитані книги інших авторів, побачені фільми. Усе заломлюється: іноді критично, іноді з обуренням, іноді з обожнюванням.
Звичайно, події з життя – це теж джерело творчої лабораторії. Добре звертатися до світу своєї душі, до спогадів дитинства, до якихось речей світової культури. Коли вони наповнюють книжку, тобто шанс, що вона зробить крок через час.
Люблю слухати власні книжки
На яких письменниках Ви росли і що читаєте, крім фантастики?
Звісно, в юності я читав фантастику. Моїми улюбленими письменниками були Стругацькі і Лем. Мені вдалося дістати підписку «Бібліотеки сучасної фантастики» – близько 30 томів. Це взагалі був схід сонця. Я спеціально вивчив польську мову, щоб читати світову фантастику.
Але я не фантаст. Це мене Маринка в цю справу втягнула. Коли ми зустрілися, вона мене познайомила з фенетезі як жанром. Я не знав цього абсолютно. Вона дала мені прочитати Толкієна «Володар кілець», Урсулу Лі Гвін «Чарівник Земномор’я». Зараз я більше дивлюся фільми, ніж читаю книжки.
У нас такий розподіл – Маринка читає і мені розповідає. А я дивлюся фільми і їй розповідаю.
Але я дуже люблю перечитувати класику для Стаськи, а також наші власні книги. Вже вийшло близько десяти наших аудіокниг, і мені дуже цікаво їх слухати. Перед вами письменник, який любить слухати свої власні книжки (сміється. - Авт.).
А Ваша донька як ставиться до творчості батьків? Оцінює, критикує?
Та вона вже не звертає уваги. Вічно тягнеться з нами на різні зустрічі з читачами. До проявів слави вона байдужа, як і ми. Звикла до цієї справи. У десять років Стаська надрукувала свою першу казку про добру зозулю в журналі «Ухтишка». І ми були дуже горді. Я думав: «Це росте зміна». Ми гостро потребуємо перекладача. І я її з цією метою записав до Лондонської школи англійської мови. Вона чудово знає мову, але сказала, що перекладачем бути не хоче – як і письменником.
Спочатку ми видаємося українською мовою, і лише потім - у Росії російською
Ви друкуєте свої книги переважно в Росії. Там дешевше, простіше?
Останні роки наші книжки вже виходять спочатку в Києві, у видавництвах «Зелений пес» і «Теза», а потім вже в Росії. Малкович видав наш роман «Ритуал» – українською мовою. Тепер він хоче видати нашу «Печеру».
Зараз ми почали співпрацю з українським видавництвом «Фоліо». Вони наші романи «Варан» і «Мідний король» повинні видати десь у найближчі місяці – теж українською.
Це наша послідовна політика – спочатку видати книжку українською, а потім у Росії російською.
Якою своєю книгою більше за все пишаєтеся?
Усіма. Вони як діти, не можна ділити на улюблених і неулюблених.
Найбільш титулована наша книга – «Долина совісті». Вона мені подобається.
Зараз дуже цікаво обговорюється наша остання книга «Vita nostra». Кажуть, у неї великий потенціал перекладів, і хочуть її екранізувати. Але найулюбленіша моя книга – «Ритуал» – освідчення у коханні Марині. І писалася вона в період медового місяця. І «Шрам», звичайно, тому що там дивовижна історія кохання.
Конкуренцію випалюємо розпеченим залізом
Як складаються відносини з українськими письменниками-фантастами і чи є між вами конкуренція?
(Іронічно. - Авт.) Ми її випалюємо розпеченим залізом, як Томас Торквемада. Просто інквізиція...
У нас є Міжнародна асамблея фантастів «Портал». Ми з Мариною її президенти. І наша роль об`єднуюча: і серед української фантастики, і серед будь-якої іншої – російської, білоруської, польської. Все-таки в нашому середовищі немає заздрості, немає конкуренції, а є дружелюбність, є спроба аналізу творів один одного.
Київ і Харків конкурують у дуже жорсткій боротьбі за звання кращого фантастичного міста України. Тому що в Харкові проходить чудовий міжнародний фестиваль фантастики «Зоряний міст» за підтримки губернатора Арсена Авакова. Він активно читає книжки. (Дивно, але губернатор читає книжки!)
Аудиторія письменника-фантаста, яка вона?
Вважається, що це переважно підлітки, але наші книги читають дуже багато дорослих людей. Не тільки 30–40 років, а й старші. Можливо, цим ми і відрізняємося від інших письменників-фантастів. Тут справа не у віці. А в стані душі, у здатності мислити і співпереживати. А ця риса не залежить від віку.
Коли ми одне одного не розуміємо, нас мирить кіт
Про Вашого кота ходять легенди – нібито перед написанням нової книги Ви пускаєте його на клавіатуру, і на яку літеру він наступить – з тією і почнеться Ваш черговий роман. Що це за ритуал такий?
Наш кіт Дюшес – член Асоціації українських письменників. У нього є посвідчення з печаткою і фотографією. Це справді єдиний у світі кіт-літератор, професіонал. Він за допомогу нам одержує сухий корм знаменитої американської фірми. Хоча наших гонорарів на початку творчого шляху навіть не вистачало, щоб прогодувати Дюшеса.
Спочатку він був котом-психотерапевтом – просто муркотів. А потім ми почали помічати, що він придивляється до того, що ми робимо на екрані комп`ютера. Він починав обурено нявкати, а коли ми один одного не розуміли, мирив нас. Потім він спав на подушці поряд з Мариною, щось їй намурчував, і в неї народжувалися фантастичні ідеї. І звичайно – ця пробіжка по клавіатурі – традиційна. Яку літеру він виб`є, з такої ми починаємо роман. Поки він поводився благородно – цифри або твердого знаку не вибивав.
В одному з інтерв`ю Ви зізналися: «Листи – це краще, що я написав у житті». Кому присвятили свої кращі творіння?
Листи я писав Марині. Щовечора. Я освічувався їй у коханні і змальовував красу нашого майбутнього подружнього життя. Вдень ми зустрічалися як друзі: вона не допускала ні обійняти себе, ні поцілувати. Проте, щовечора з поштової скриньки листа забирала і читала. І ці 90–100 листів зробили свою справу. Вода, як кажуть, й камінь точить.