Юдіт Германн / Сергій Жадан: Саме так уявляти собі життя

Видана львівською «Класикою» збірка новел Юдит Германн «Літній дім, згодом» — про слова, які можна вимовити хіба що пошепки. В Україні, на жаль, дуже мало таких вух, що можуть їх розчути.

Ось і ще одна перекладна книга потрапила на український книжковий ринок і тут-таки в ньому згубилась, так і не дочекавшись належної озвученості. Вкотре доводиться висловлювати співчуття перекладачеві й видавцям і шкодувати за нерозумними й необізнаними критиками й читачами, вірніше, не так — за нерозумними критиками й необізнаними читачами.

І хай мені спробує хто-небудь що-небудь закинути; я відразу ж підсуну йому книгу Юдит Германн «Літній дім, згодом», перекладену Юрком Прохаськом і видану львівською «Класикою», і скажу — спробуй, почитай це і скажи потім, що я не правий. Оскільки вже кілька років, відтоді як ця книга була опублікована в Німеччині, мені особисто дуже хотілося побачити її в українському перекладі, такий собі навіть інтерес виник — видасть хто-небудь чи не видасть. Ось видали, і що?

Тепер вітчизняний читач має чудесну змогу смакувати всі ці дивні лексичні комбінації, дивні розділові знаки, дивні сюжетні ходи. В перекладі Юрка Прохаська Германн звучить м’яко і пластично, мова тут достатньо літературна, аби видаватися розмовною, проте й достатньо притомна, аби сприйматися не лише вузьким колом вітчизняних філологів, що, в принципі, мало б свідчити на користь цього видання, у всякому випадку — на його комерційну користь. Ну, та в нас чомусь на перекладну літературу увагу звертають зазвичай значно менше, аніж вона того заслуговує, свідченням чого може бути й практика все тієї ж «Класики» та її потенційних перекладних бестселерів останніх років, що так і не стали бомбами на нашому недоформованому, згадуваному вже тут ринку — книги Стасюка, Грабала, Бахманн, тепер ось Юдит Германн, з її любовними оповідками, що свого часу сколихнули стару обважнілу німецькомовну читацьку публіку, але котрі, вочевидь, так і залишаться поза увагою читацького загалу в Україні, бо, по-перше, там і публіки, як такої, не так щоб дуже, а з іншого боку — ті, хто все ж таки читає, ще подумають, чи відмовлятися йому від нових видань якого-небудь Мушкетика на користь невідомої берлінки. Хай вона хоч тричі там щось сколихнула. Інерція ринку — штука серйозна, від автора тут не так і багато залежить, ну та про що ми з вами торочимо. Давайте краще про книгу.

Герої Германн (вірніше, героїні) — достатньо химерні, аби перейматись різним меланхолійним непотребом, як-то бажанням «розповідати історії» чи грати в німецьку, слід так розуміти, народну гру «Саме-так-уявляти-собі-життя». Що ще? Мінімум метафор, скупі пейзажі, лаконічні описи, цілковита концентрація на якихось незначних, зовсім непомітних і, на перший погляд, неважливих рефлексіях, як пише сама авторка: «Я обертаюся і прислухаюся до чогось, чого не можу почути, якесь слово крутиться мені на язиці, і я не можу його вимовити». Зрештою, це і є книга розповідей про ті слова, вимовити які якщо й можна, то хіба що пошепки, тихо, скоріше для себе, аніж для умовного співрозмовника, хоча в цій книзі він, цей умовний співрозмовник, часто присутній, проте його присутність не виглядає аж такою необхідною, скоріше вона тут є приводом для подальшого наговорення історій, для продовження цієї гри, котра самі знаєте як називається.

Сюжетно в цій книзі все дуже просто: кілька історій про нещасливе кохання, про стосунки між чоловіками й жінками, котрі ні до чого доброго не призводять, бо де це бачено, аби подібні стосунки призводили до чогось доброго. Ну, та зрештою, сюжет тут не такий і важливий, важливими тут є, радше, інтонації, з якими Юдіт Германн все це переповідає, і в яких, як про те говориться наприкінці книги, не без пафосу, слід зазначити, «віднаходять себе ті, сформовані

90-ми, що поступово стають головними дійовими особами европейського сьогодення, а її образ став іконою цієї формації». Ну, ось десь про те саме хотів сказати і я, завваживши наостанок ще раз на непомітних і ненав’язливих картинках оцього самого «европейського сьогодення», котрі в «Літньому домі, згодом» виписані уважно й неспішно; неспішність, як на мене, загалом є чи не визначальною ознакою того, що слід, очевидно, називати авторським стилем, хоча не знаю, не знаю. Неспішність Германн дозволяє їй, як видається, замість пристрастей і несподіванок, коротше, замість якихось фабульних перипетій наповнювати свої алогічні й печальні любовні історії паузами, спогадами, натяками, прощаннями й замовчуваннями, загалом — дивною асексуальною сумішшю, котра, ніби повітря, робить ці оповіді свіжими й об’ємними, навіть попри відсутність струнких сюжетних ходів та хронічну неможливість гепі-енду як такого. Зрештою, все вірно, і якщо сприйняти за належне запропоновану в анотації до книги печальну візію нещасної об’єднаної країни, де, цитую, «від середини 80-х років наростало загальне почуття поважної кризи німецької літератури, втрати її внутрішньої і міжнародної промовистости», то слід погодитись, що справді — десь після старих пафосних гуманістів Гессе й Грасса, з їхніми тінями батька Гете, мали з’явитися саме такі — прості й цілком позбавлені будь-якої дидактики історії про любов, бажано, звичайно, нещасливу. Або я чогось не розумію.