Олег Криштопа / А Я ЯЙ! (уривок)

„Давайте жити дружно...”

Кіт Леопольд фон Захер-Мазох

Загальновідомо, що хірурги справляють малу потребу в рукомийник; загальновідомо також, що одна-єдина помилка одного-єдиного хірурга вартуватиме одного-єдиного життя пацієнту; можливо, через ці дві речі хірургів бояться і перед ними запобігають; у суспільствах малорозвинених, примітивних, до яких, відверто скажімо, належить і наше, дійшло навіть до того, що витворився певен культ хірургів – ці переповнені клунки харчів, ці набряклі „капустою” конверти, які вручають тремтячими руками у не менш тремтячі руки хірургів малоосвічені мешканці нашої неозорої батьківщини – вони, сараки, певно, вважають стерильність хірургічних халатів доказом іншовимірності докторів, їхньої ангелоподібності та причетності до якихось вищих сил, яким дана влада над нашими життями...

Я, слава Богу, не хірург, я – лише нікчемний містечковий журналіст. Мої помилки нікому не можуть вартувати життя. Мене всі зневажають.

Колись, коли я вибирав собі цей ганебний фах (як каже один мій товариш – цю профанацію усіх фахів), я вірив і сподівався, що це – найлегший шлях до шани і визнання. Я хотів, щоб мною усі захоплювалися, щоб мене усі любили. Але я не шкодую. Я навіть насолоджуюся, коли помічаю, як знайомі відвертаються, уздрівши мене на вулиці і поспіхом перебігають на її протилежний бік, ризикуючи при цьому загинути під колесами авто... Адже цим я заслужив право на помилки. Правда ж, мала ціна за таку розкіш? Я плоджу помилки, як кролики дітей – не задумуючись, легко та невимушено, я роблю це зумисно і уже ввів їх у певну систему...

Якщо б тобі колись захотілося зневажати своїх друзів, то ти просто уяви собі, як вони кохаються – з будь-ким: власними дружинами, випадковими жінками або – найкраще – з твоєю. Останнє до того ж найлегше зробити – принаймні одного з партнерів ти знатимеш майже досконало – аж так, щоб бачити – таки бачити! – як сіпаються її уста, видовжуються губи, червоніє шкіра лиця, туманяться і заплющуються очі... Які слова вона при цьому промовлятиме до нього, іншого, не тебе, але чимось схожого? Ті ж, що й до тебе?.. Інші? Як вона його називатиме? Про що проситиме? А якими будуть її стогони?.. Але стоп – чи аж так добре ти знаєш її? Чи не поводиться кожна жінка інакше з різними чоловіками, коли йдеться про любощі? Може, саме з тобою вона цілком не щира (не цілком щира, щира, але не цілком – непотрібне закреслити), і лише поза шлюбним ложем відкриває себе, виливає з себе щось таке суто жіноче, тваринне, відверте... Може, її пальці (пазурі?) якраз впиваються у їхні спини і роздирають лопатки твоїх зе бест френдс кривавими каньйонами?.. Відічуваєш агресію до них двох, сплетених в одне?.. Ще ні?! Добре.

А вони – ці стримані вайлуваті цинічні потвори, раді іронізувати з тебе, над тобою – за кожної нагоди – які вони в ліжку? Невже вони здатні шепотіти комусь щось таке найніжніше, смоктати губами чиїсь набряклі соски, пестити клітори?.. Невже бувають голими і слизькими від поту їхні майже безтілесні дружини (чи ти таки бачив їх якось на пляжі в купальнику? – невже ж не збудився? – адже ж чому нам подобаються жінки друзів? – чи не через ту ж спільність, задля якої друзі – друзі; може, навіть так – ось він – критерій справжньої дружби – якщо тебе збуджує жінка твого друга, – значить, він твій справжній друг, і йому тоді, виходить, теж подобається твоя „половина” (чи вже – після всіх цих годин, ночей, тижнів і років співжиття – „четвертина”?)) .

Роздягни їх, зневаж їх, поневаж їх, зненавидь їх!

Яка витончена порнографія – розмовляючи з людиною про, скажімо, футбол – останній матч Ліги Чемпіонів – як київське „Динамо” програло московському „Локко”, – у цей самий час бачити, як він роздягається перед жінкою – як же: стримано? байдуже? поволі? шалено? як роздягає жінку, як цілує її – може, він не любить цілувати? – може, у нього алергія на запах її шкіри?..

Господи – адже ж навіть у найінтимнішому люди не здатні позбутися впливу культури – ці штамповані уявлення про правильний секс, нав’язані фільмами, книжками, розповідями інших – тьху ти!

- Ми, напевно, робимо це неправильно... – сумнівалася завжди одна з моїх найдорожчих (чи не ти, Лізо?), навіть коли виходило аж так добре, як ще ніколи ні в кого не було, навіть у нас.

Усе від сексу. Сексуальна ситість, як і сексуальний голод (як і сенсуальні ситість та голод, як і ситість чи голод звичайні) впливають на наші думки і дії, визначають їх. В сексі ми найсправжніші. Найтваринніші. Цивілізування сексу йде йому на шкоду. Йде нам на шкоду. Ми стаємо стриманіші, контрольованіші. Ми обмежуємо себе вже навіть тут. Ми думаємо про те, як має бути, як буде, які це може мати наслідки, про той самий триклятущий матч Ліги Чемпіонів, про те, як би поводилися на нашому місці наші друзі, про те, як би вони не поводилися, і як би ми самі поводилися з іншою жінкою, про... а може, так поводжуся і думаю тільки я? Може, в цьому моя трагедія (та яка там трагедія – просто маленька драма) – думати, весь час щось думати, навіть коли дуже відчуваю, навіть коли не відчуваю зовсім, навіть коли відчуваю зовсім?..

Ми, насправді, живемо поза часом. Я, коли не думаю про своє місце у соціумі і свої стосунки зі світом людей, – такий же дітвак, як 100 років тому.

Єдине, що з’явилося нового (принципово нового) за цей час – тільки відчуття тепла у правій п’яті. Я звернув на нього увагу десь зо три тижні тому. Воно виникає лише вранці і лише в певних місцях простору – найперше в туалеті. Одразу я подумав, що це якийсь знак, якийсь зв’язок з іншим світом, недоступним для інших моїх відчуттів. Тепло з’являлось лише у певних точках, деінде воно зникало. Варто було поставитись до цього уважніше...

Як можна було народитись з таким ім’ям, як Ліза, Лізо? Чи ти наївно вважаєш, що обрала його собі сама, пізніше, уже після того, як ним тебе нагороджували батьки, друзі, друзі батьків (ці найперше)? Це не ім’я, а посміховисько, Лізо, от що я тобі скажу, ти повинна це збагнути, інакше з тебе не буде людей, інакше...

Чому у тебе такі великі ноги, Лізо, просто шалено велика ступня? Це мене дратує, чуєш, Лізо? Якби ми були сім’єю, Лізо, ми могли б носити шкарпетки одного розміру. Лізо. Ці твої великі ноги – це було перше, що мене в тобі трохи відштовхувало. Ми тоді сиділи посеред якогось сміттєзвалища – пам’ятаєш? – я ще відмовився від твого насіння, яке ти скрізь, де лиш можна і де не можна, лузала, Лізо, Лізо, – пам’ятаєш чи ні?! – ти втекла з уроку фізкультури і була в підкочених джинсах та кросівках, мала акселератко, ми сиділи навпочіпки і пили пиво, ти вмостилася трохи вище, на якійсь каменюці, – пам’ятаєш, Лізо, Лізко, Аліско, проліску? – пам’ятаєш? – мусиш же пам’ятати! – відтак я дивився на твої великі ноги, і тоді я вперше подумав, що як жінка ти мене, певно, не цікавиш, що ми просто друзі, інакше я ж якийсь педофіл; а втім, чоловіка, який має регулярний секс, дуже легко переконати у тому, що він не відчуває статевого потягу до іншої жінки, найлегше у цьому переконати його може він сам. Я думаю, Лізо, ми надто віримо собі; щось вигадуємо, Лізо, і віримо, віримо у такі химери і ефемери, як любов, скажімо, що за дурниці, Лізо, викинь їх з голови негайно, я тобі, можна сказати, у батьки, а ти мені про любов, ти це все вигадала і я вигадав, от і все, Лізо, Лізко, і зроби щось зі своїм ім’ям, і з ногами теж щось зроби, мала акселератко, і дай нарешті спокій моїм спогадам, і все! все!! все!!! годі! – але пам’ятаєш той сонячний весняний день на сміттєзвалищі, уже нестерпно припікало сонце, десь далеко нагромаджував на купу сміття бульдозер, а ми сиділи посеред пустиря за містом – он, на горизонті, якраз за річкою, вилаштувалися у фортечний ряд бійниці вікон багатоповерхових будинків, а з-за них стриміла телевежа; ми пили пиво, – яке пиво?! ти ж неповнолітня! – ти лузала насіння і зрідка прикладалася до моєї пляшки. „От ми і поцілувалися,” – промовила ти після першого свого ковтка, який був після мого, німфетко, Лізо, Лізко...

Зараз мушу зосередитись на теплі у п’яті – все решта, за великим рахунком, не має значення. Я думаю, що життя настільки ж просте, як і складне, що всю його абсурдність можна увібгати у якесь одне-єдине пояснення, якийсь мінімальний порух всесвіту, якесь тяжіння, чи тепло у ступні, коли торкаєшся нею поверхонь у певних місцях простору, і, якщо у це зануритись, то все інше уже й поготів не матиме значення, аніякогісінького значення; ще, можна, до речі, вправлятися у вимові таких от складних слів, або у їх написанні, але це вже занадто мінімально і надто пояснювано, це відверто лежить на поверхні, а треба так, щоб був дрож неспізнаності, мурашки по шкірі – фізіологічні регалії зіткнення людини сам-на-сам зі світом, – словом, все таке...