Юрій Фоменко / Яворницький і Махно

СВОГО ЧАСУ, світла йому пам'ять, навчав мене в інституті Тимофій

Тимофійович Коцюбинський. Людина, котра пройшла в авіації Велику Вітчизняну війну, закінчила університет, викладала в загальноосвітній та партійній школах, інституті. Був ще один підробіток в нього, і теж викладацький, працював Тимофійович лектором у товаристві "Знання". У своїх лекціях полюбляв говорити про народонаселення країни і історію козацтва.

Лекції Тимофій Тимофійович читав настільки досконало, що ім'я його на теренах нашої області та й поза її межами було достатньо відоме. Вражала й кількість прочитаних ним лекцій. Їх було так багато, що, склавши мізерні гонорари за них, протягом 1960-х років він зміг придбати автомобіль “Москвич-408".

Лекторський успіх досягався витонченою професійною майстерністю, знанням предмета і великим обсягом матеріалу, котрий він брав безпосередньо зі спілкування з людьми. Тимофій Тимофійович, до слова, зібрав величезну кількість народних легенд і переказів Дніпропетровщини.

Хто тільки не писав про зустріч Дмитра Івановича Яворницького з Нестором Івановичем Махном. Письменники Василь Чапленко, Іван Шаповал, Олесь Гончар, сучасний автор Віктор Савченко. От і я на цю ниву ступив. Повідаю вам про цю зустріч легенду, почуту мною з вуст Тимофія Тимофійовича Коцюбинського. Але не задля того, щоб прилаштуватися до лав тих, хто писав про цю подію, а щоб відобразити ще одну версію. Від кого мій учитель почув це — мені не відомо, але вважаю за свій обов'язок це хоч якось зберегти.

Приїхав батько Махно до Катеринославського історичного музею, прийшов до директора в кабінет. Отамана цікавила зустріч з людиною, яка досконало вивчила та описала козацьке Подніпров'я. Гордо зайшов до Яворницького в кабінет, привітався. Зав'язалася розмова. Дмитро Іванович провів екскурсію залами, довго оповідав про козацькі звичаї, зброю. Після оглядин музею Махно виявив бажання залишити свій запис у книзі шановних гостей. І треба ж такому статися, що той запис мав бути на одній сторінці з відгуком Миколи II. Загаявся отаман, а Дмитро Іванович з притаманним йому хистом миттєво знайти вихід зі скрутної ситуації сказав:

— Та не личить вам, Несторе Івановичу, підпис ставити поряд з цією особою. Перегорніть сторінку і напишіть на новому аркуші.

Можливо, завдяки цьому збереглася книга в музеї взагалі. А то, чого доброго, диви, розгніваний революційно настроєний анархіст Махно ще знищив би її. На прощання Дмитро Іванович просив отамана, щоб хлопці його бува не спокусилися на зброю, котра була в музеї. Нестор Іванович пообіцяв ученому особисто попіклуватися про це. Не повірив досвідчений Яворницький запевненням, подумав та й прийняв як завжди мудре рішення. Запросив до себе співробітників музею — конюха та сторожа. І почав свої міркування:

— То не козак, що не поласиться на коня, дівку і шаблю. Так-от, хлопці, відпочиньте до вечора, бо вночі можуть гості в музеї бути.

— Так ми вдвох проти цих гайдамаків і півхвилини не вистоїмо, Дмитре Івановичу.

— Будемо брати хитрістю.

— Якою?

— У ніч одягнетесь у лицарські обладунки, посідайте та й пильнуйте. А як почуєте, що хтось крадеться в музей, то вже ставайте як вкопані та стійте. Коли з'являться в самому залі, починайте неквапливо рухатися.

— Ви думаєте, злякаються махновці?

— Повинні, вони поодинці на ескадрон в бою ходити можуть, а нечисту силу тільки на словах не і бояться. Сільська людина забобонна, вірить у всілякі дива. Я це вивчав і стрічався з цим протягом не одного десятиріччя.

Настала ніч, і все сталося так, як і чекав директор музею. Прийшли нічні гості до музею, проникли всередину і — до залу, де шаблюки козацькі, татарські, польські. А там конюх зі сторожем виходять тихим поступом в лицарських об ладунках... Тікали хлопці, що прийшли за зброєю, так, що ледве свою не погубили, злякавшись лицарської збруї і постатей, які почали серед ночі рухатися, немов привиди ожили в музеї.

...Не знаю, чи то правда, а чи одна з легенд. Передав я дослівно те, що чув від Тимофія Тимофійовича Коцюбинського, людини, котра багато чого чула від старшого покоління і багато чого знала правдивого з нашої історії.

Юрій ФОМЕНКО