Володимир Василишин / ***

Не знаю зараз, що мені робити,

Не знаю я, куди мені іти:

Чи, може, просто сісти й відпочити,

Щоб радість рівноваги зберегти?..

А, може, утекти кудись за місто,

Подалі від машин, їх фар-очей,

І просто замісити в діжці тісто,

Спекти хлібець з домашніх днів-ночей?..

Усі в душі ми – трішки гедоністи.

І правда – те, що мусимо так жить.

Бо не змогли б ні пити, ані їсти,

Змігши себе від поля схоронить.

Міська природа. Це чомусь – гірка отрута.

В бездушнім світі на це ради вже нема…

Чому?- запитую, - така ось нині скрута,

Що все в нас є – життя лише катма.

Того життя, якому вчить природа,

Яка дарована на землю із небес,

Усіх людей, яким винагорода –

Було авансом кожне чудо із чудес.

Усі в душі ми – трішки еґоїсти,

Проте самі чомусь рубаємо ґудзок,

На гілочці з якого пощастило сісти

Й знайти для себе і тепло, і холодок…

«Не знаю зараз, що мені робити,

Не знаю я й, куди б мені піти»,-

Скаже так кожен, але треба жити

Так, щоби світ прекрасним зберегти.

Міська природа хай існує для окраси,

А не дратує людський зір і нюх…

А замість того, щоб ми слухали образи,

Пташиний спів – хай милує наш слух.

Подумаймо: а що будемо їсти

Не лиш сьогодні, і не тільки ми?

І хоч всі люди – трішки еґоїсти,

Згадаймо: є в вас дочки і сини!

І знаймо уже зараз, що робити!

Згадаймо, куди маємо іти:

Словом і ділом Господа молити,

Аби цей світ і на майбутнє зберегти!