Ольга Куришко / За відсутності світла

Я зустрів її, коли йшов сніг. Такий лапатий, ніжний і по-дівочому сором’язливий. Він нагадав мені, що скоро Різдво. Витягнув мене з буденності і сірості. Якби не він, то я б не побачив її. Дівчина йшла по вулиці швидкою ходою, як усі ми часто робимо, коли поспішаємо. Потім вона раптом зупинилась і подивилась вгору. Сніг падав на її обличчя. Вона посміхнулася тою посмішкою, яка наче сонце відсуває хмари пасмурного ранку.

Ну, що сказати – я закохався. Лапатий сніг густішав, а вона пішла. Я теж. Пройшов кілька кроків і зрозумів, що просто фізично не можу йти далі. Я кохав. Я знаю як це, до біса, добре, і як це страшно боляче. Але…

Наче доля штовхнула – ні не мене – її. Вона підсковзнулася і впала. Достоту як мала дитина. Це потім я дізнаюсь, що вона часто падала, збивала стенди і манекени, забувала книжки та губила дрібні речі. Я звісно підбіг і почав допомагати їй встати …

І раптом не стало світла.

- Ну, що за …! – я вже майже дочитала книжку і тут вимкнули електрику у всьому районі.

Я розсердилась, бо мене так безцеремонно витягнули з іншого світу. Книжка звичайно так-собі, як каже моя подруга так багато “малини”, що щось зараз злипнеться. Я теж не люблю такі книжки. Ні, не те що не люблю, я до них байдужа. Але раз чи два на рік мені все-таки хочеться цієї “малини”: слиняві ніжності, пристрасні поцілунки, клятви кохати вічно і т.д. і т.п.

Я більше сприймаю слова, ніж дії. Так. Може це недолік, але він мені подобається. Моя уява трансформує слова в образи, а образи створюють легенду мого життя.

За відсутності такої ненависної мені “телячої ніжності” в моєму житті, я читаю цю “малину”, бо природа закладена в мене працює.

Такою демагогією та сміттям іноді забита моя голова. Але світла нема і я можу про щось помріяти, подумати.

Як дивно, ніби століття не змінили світ. Я, як яка-небудь панночка, лягаючи до постелі, задмухну свічку легким подихом. Ми дуже звикли до комфорту.

Заскрипіла підлога. Мабуть мама зайшла.

Я можу щось змінити. Плани дій вирують у моєму розумі. Я можу, я хочу, але може руки не з того місця, а може я слабка. Та мені нічого не вдається.

- Хочеш це змінити?

Я реально відчула як ворушиться волосся (при чому на всьому тілі). Перше бажання прокинутися, потім схопити щось важке, а потім кричати. Але я “вросла” у стілець і відчувала себе прив’язаною.

- Відпущу, якщо не будеш кричати.

Я кивнула головою.

- Молодчина.

Той, хто стояв позаду і тоді скрипів дощатою підлогою, сідає поруч.

- Ну, то як, хочеш змінити це?

Що це? Думаю я і продовжую дивитися на нього.

- Ти ж казала, що хочеш мати силу міняти щось?

- Ну?

- Ну, що ну? Ти хочеш мати цю силу?

Я як завжди вляпалась.

- Не хочу я нічого.

- Не бреши. Я усе знаю.

Так і хотілося сказати, що мама вчила мене не погоджуватися на різні пропозиції незнайомих чоловіків у темряві. Але це не той чоловік і не та темрява.

- Знаєте що, нічого я не хочу.

- В твоїх словах не має сили. Ось послухай, ти маєш сили сама …

Про свій вибір тоді не скажу. Але іноді проста відповідь може змінити УСЕ. Або ТАК, або НІ. Та ось що, любі мої, ніколи не загадуйте бажань і не кажіть навіть подумки ХОЧУ у темряві.