Артур Томський / Етюд №7 (Шляхи уверх)

Ікарів тьма,

летять мов рій – до Сонця,

неначе тля, укрили все навкруг,

і прагнуть леза, влади, оборонця,

єлеїв полинових чи наруг?

Мабуть що світла.

Тут, внизу, так мало

його на кожного,

усім не прорости.

Безодня неба шкіриться зухвало,

спокушуючи кожного – злети!

Орда злітає,

під жалом проміння

повільно тане в крилах стеарин…

Я розкидаю бісер і каміння,

лишаючись між марева один.

Лишаюсь

бо не птах, а тільки звір я,

не бачу неба,

а мільйони ніг.

…а з крил ікарів облітає пір`я,

і я ловлю його як перший сніг…