Ольга Куришко / Гостя

Зовсім самотня кімната. Безлад. Такий безлад може бути лише в чоловічих кімнатах.

Зараз він курить на балконі. Сіре, засніжене місто перед ним. Светр не гріє. Та то байдуже.

Чиїсь теплі руки закривають очі.

- Відгадай, хто?

- Не знаю.

Він вивертається з обіймів. І ось перед ним дівчина. Худенька, зі світлим волоссям у легкому сарафані, боса.

- Холодно в тебе тут. – вона не говорить. Слова самі спливають у голові. Вона лише кидає на нього погляд.

- Так, холодно. На дворі ж зима.

- Нічого, я люблю зиму.

- Хочеш кави? – це перше, що спало на думку.

- Так, будь-ласка. – це ти перший. Мені ніколи нічого не давали.

- Зараз. Ходімо.

- Я тут почекаю

Занадто довго кипить чайник. Занадто довго шукаю ложечки. А може вона піде?! Може вийду, а її нема?! Він забігає на балкон з чашкою кави та пледом.

- Ось. Я не знаю скільки цукру. Я поклав як собі – 2 ложки.

- Отже і мені підійде. Дякую.

Вона п’є маленькими ковтками. А він знову курить.

- Слухай, відпусти мене.

- Та я ж тебе не тримаю. Ти тільки-но прийшла до мене … сама.

- Та я вже довго з тобою. Сьогодні я сама вирішила прийти до тебе і попросити.

Вона ставить чашку на підлогу, скидає плед з плечей. Наче на крилах злітає і стає на перила.

- Ти, що здуріла? Впадеш!

- Та я ж завжди літала. Тільки ти забув про це. Я ж твоя мрія. Відпусти мене. Мені набридла ця кімната.

Він мовчить. Не кожного ранку з тобою стаються такі дива. На жаль. Ось вона вже робить крок.

- Якщо не відпустиш, то я впаду і розіб’юсь.

- Добре. Та що я повинен робити?

Вона посміхається.

- Нічого. Просто заплющ очі і скажи бувай.

Він сильно зажмурюється. Вона йде по повітрю. Ось вже зникла. Він розплющив очі. Її не має. І тільки пошепки:

- Бувай.