Марія Козиренко / АБАРА

Як ми молилися священній порожнечі...

Був у мене цілий світ,

і хатка до неба,

де всі, кому треба,

збирали слова

зі звуків, що їх

наносив вітер

крізь сітчасті стіни.

Пустелі, що народжують веселку,

починалися на терасі

від вазона,

в якому чекали літа

кілька насінин

першого снігу,

що колись ліг у

мої долоні.

Ми вирощували птахів,

шили одяг...

такі сорочки, знаєте, до-о-овгі, -

зазвичай їх купували одну на двох,

а то й більше.

Ближче до весни

вітри розхитували оселю

й небо мінилося сиво-рожевим,

аби сповістити мешканців

про щорічну зміну полюсів

часу.

Слова захлиналися піском,

під яким танув дім.

І ми переходили

на нове місце.

(4 квітня 2008)