Наталка Сняданко / Я пишу насамперед для себе
Сталося так, що в день презентації «Чебрецю в молоці» Наталки Сняданко треба було показати їй Франківськ. Під час нашої прогулянки довелося побачити рідне місто зовсім іншим. Франківськ зі Сняданко перетворився на затишні маленькі вулички, напівзруйновані будівлі, вазони у вікнах польських будинків, дашки над балконами. Дощ, жодних пам'ятників і назв. Деталі, які чомусь не бачились раніше. Не обійшлось, звичайно, і без чебрецю з молоком.
— Чого, на твою думку, бракує сучукрліту?
У будь-якій літературі завжди бракує передусім доброї. В нашій літературі найбільша проблема в тому, що, здавалось би, активний розвиток є — багато людей пишуть і видаються, але вартісного мало. Хоча, якщо порівнювати з тим, що було п'ять років тому, — помітний прогрес. Бракує об'єктивної критики. Більшість критиків не пишуть для того, щоб сказати щось суттєве, а лише, щоб похвалити або образити. Все зводиться до примітиву «подобається — не подобається», до уваги беруться якісь смакові пріоритети, а не якість і рівень. Критик повинен не просто говорити, що йому не подобається твір, а й обґрунтувати, чому.
— Чи є у тебе настільна книга?
Є книги, до яких я повертаюся, часто цілком випадково, шукаючи якусь цитату абощо. Завжди дуже тішуся, коли перечитується з приємністю. Зрозуміло, чим більше працюєш як критик, тим менше неофітського задоволення отримуєш. Але в такому разі, коли читаєш якусь книгу і вона тобі подобається — більше шансів, що через десять років тобі буде приємно до неї повернутись. Зараз, коли я перечитую такі книги, завжди відчуваю якийсь страх, що вже нічого в них не знайду для себе. Думаю, ще через десять років цього остраху не буде.
— Кого з українських сучасних ти читаєш?
Жадана. Насправді про персоналії говорити дуже важко, бо від книжки до книжки може багато що змінитись. Наприклад, в Кокотюхи є одна дуже вартісна книга. Але, як не крути, все починається і завершується франківцями. Зараз я буду читати продовження «лілеївської» серії — думаю, це найцікавіше з того, що було.
— Яким ти бачиш свого читача?
На презентаціях я бачу дуже різних людей. Несподіванкою стають люди пенсійного віку. Раніше мені здавалось, що в нас читає тільки студентська молодь. Але навіть мої батьки почали читати мої книжки… Люди справді сьогодні читають більше. Я проводжу такий експеримент у вузькому колі: більшість книжок, які я беру на рецензії, пускаю в світ, бо, як на мене, важливо, щоб це прочитав ще хтось. Таким чином, я бачу несподівані категорії читачів, часто випадкові, але якраз це і підтверджує тенденцію до загального читання. Серед причин — доступність книги поряд із вартістю інших розваг, ну, і, мабуть, немає вже в людей зацикленості на побутових проблемах.
— А якщо говорити про те, яким є читач у твоїй голові? Для кого ти пишеш?
Для себе насамперед. Якщо мені цікаво перечитувати цей текст як мінімум через рік — я ніколи не видаю свіжих текстів, даю їм полежати — тоді я вважаю його вартісним. Щось, звичайно, я викидаю, а те, що залишається мені цікавим і мене задовольняє, я публікую.
— Чому і як ти почала писати?
Середовище було сприятливе — філологічне. Така собі літературна тусовка. Це була така товариська пригода. Тоді багато хто писав, але нічого не видавав. Пам'ятаю, був якось вечір «Бу-Ба-Бу» у Львові і ми з Юрком Андруховичем стояли за кулісами. І він мені каже: я тут видаю журнал «Перевал», мені потрібні вірші. Я йому дала якісь там свої вірші на якихось папірчиках, і він це надрукував. Тобто якісь такі речі — сьогодні неможливі і дуже зворушливі, як спогади. Тоді воно і читалося таким чином — пригадую, як «Четвер» передавався мало не контрабандою. Були божевільні часи. Не такі, як зараз, коли література — це ринковий механізм. А те, що писала я, було цікаве моїм друзям і навпаки. Думаю, ціле покоління, яке писало в стіл, на цьому виросло. Зрештою, найкращі письменники з тих, яких ми зараз маємо, починали тоді.
— Як до тебе приходять твої книги?
Більшість матеріалу — це, звичайно, життя. Мені цікаво навіть не описувати власний досвід, а відтворювати певні речі, які залишаються всередині. Якісь епізоди, які постійно зі мною і не дають спокою. Тобто це не зовсім добровільний процес. Лише коли я ці речі фіксую, вони відходять.