Ольга Долженко / Гармонія

Сиділа ввечері і мріяла про світло,

хотілось миле щось для ока написать.

Покликала до себе Фейок-Чарівничок,

та не змогли мене розрадить й звеселить.

Тоді затьохкали маленькі Бджілки –

вони заклопотали голову мою,

а потім Янголяточок – дві штуки,

на плечі всілися Вони мені,

і, згодом, тільки, на сопілочці побринькав,

до мене вірну Музу притягли –

Вона була натхненна і чудова –

така ж, як світлі образи в мені.

І от розгублена й мрійлива того вечора зустріла я поважну діву з сірими очима й русявими кучерями, що обрамляли миле невибагливе обличчя. Вона відображала спокій і надію, щось ніби мерехтіло на спині. Мабуть, то були крила – потім я збагнула.

Та спершу не посміла роздивляться…Оченятами зеленими потупилась додолу й стала вслід за дівою писать. Вона довгенько вуст не відкривала, та чула все, що думає вона і все гарненько зразу записала, щоб не образити поважну гостю й трохи задобрить.

Вона мені про щастя шепотіла і розказала все його буття. Так повелось давно у світі, що серця два все горнуться одне до одного. Але така трохи серйозна і сумна космічна дива мені повідала буття. Вся справа в тому, що кожна одиниця-птиця, – так називала дівчина людей, - свого польоту-курсу тримать мусить й за жодної події не згортать. І як би тяжко не було і сумно, а все ж особа має бути власне незалежною і вміти наодинці мандрувать. Бо кожний по одинці в світ виходить і по дорозі йде своїм шляхом. Коли ж трапляється нова людина, один звертає геть та й причепляється до іншої стезі. А в разі, якщо щось не склалось, при сварці обривається життя. Та то невірний є людський підхід до діла. Не так все похмуро в бутті. В уяві має жить довіра, що ви не зрадили свою дорогу, а тільки лиш на іншу стежику перейшли, як на прогулянку вечірнім часом. І в мить, коли руйнуються стосунки, асоціюйте це з кінцем прогулки й вертайте знову на свої шляхи.

По-перше буде вам так легче, й до того ж кожен має зберегти свою окремість у безкраїм світі і не згубить в похмурості буденній, як схильні то робити матері.

До того моя Вірна шепотіла, що кожною людиной, то є дар і то є Сонце, яке ніхто не в силах загасить. Ось уявіть, що Сонце посварилось і відмовляє нам усім світить. І так людина кожна – особистість, світити має й будучи сама й своїм промінням творчого натхнення довкола звеселяти все, що нам природа віддала.

І тільки в купі в хвилях щастя й миру всі зможемо усе, що зле, здолать.

І раджу всім не відступать від мрії, бо то є ціль всього твого життя.

А потім я пита у музи, як краще мою думку донести, вона сказала – хай лягають строки, відкрите серце не посміє не знайти…