Ірена Карпа / Індійське абетище

Дуже смішно, сидячи на велетенському валуні понад Ґанґом у Гімалаях (так, він, як нормальна річка, у горах починається, а не тільки у Варанасі тече, де оптом спалюють мерців і тусуються прокажені, бо ж Варанасі - головне священне місце індуїстів), так от, дуже смішно там думати про київські понти. Про всі ці пики псевдобагєми, що і не міняються вже, здається, сотні тисяч років. Про хамів на ланосах і їхніх духовних братів на чорних (обов'язково!!! Ну або металік - па-маладьожнаму тіпа) джипах, що являють собою істинну картину міста. Які там Кий, Щек і Хорив?! Це все неправда, як свіже тістечко «пеньочок» у кулінарії радянських часів. Чого смішно? Бо всі ці понти, котрими представники «бамонд», кидаються одне в одного, безпомічні перед невблаганною старістю й творчою імпотенцією, уся вулична агресія, усе транспортне хамство і нещасні, злі, невдоволені лиця стають такими ж нереальними, як мільйон євро готівкою. Бо дуже мало хто з індусів знатиме, що такий собі Київ узагалі десь існує...

Уперше в житті мені так СИЛЬНО не хотілося вертатися. Я готова була б їсти самий рис із сочевицею, тільки б мене не тягли в цю помийну яму, в ці архітектурні недобитки і нескінченні «корки» на сірих дорогах. Ну я, у принципі, і так зависла в Індії на півтора місяця, замість планованих десяти днів. Свято вірила, що з роботи мене звільнять і я буду плести кольорові сумочки, як святий Самбулат, із котрим нас звела бродяча доленька в Гімалаях. Не звільнили, падлюки. Корпорація буває терпляча в полюванні за нашими душами. Я повернулася. Відчуття спокою й рівноваги стало ненадовго – що з цим робити, не скаже вам жоден український мандрівник, навіть заручений із буддистськими практиками. Мій приятель-лікар каже, що так і має бути – ти їдеш кудись на ретріт, здобуваєш внутрішній баланс, тебе нічого не тривожить, крім біганини мавп бляшаним дахом за вікном твого готельного номера, тобі здається, що мусиш бути там і тільки там, бо ж тобі там пишеться-мислиться-малюється і їсться. Але це все костиль, каже мій приятель. Ти отримуєш його в Індії і мусиш здати невблаганним митникам в аеропорту «Бориспіль».

А.
АМСТЕРДАМ

Помер би ліберальний від заздрощів, аби взнав, почому, де і в яких кількостях продають в Індії всі «легкі», синтетичні і важкі наркотики. Такого розмаїття екстезі, ЛСД, «коричневого цукру», гашишу, «трави» та ще чогось, про що нам ліпше не знати, в жодному довіднику фармацевта-експериментатора не знайдеш. Підслухана цитата на пляжі в Гоа (герої - трійко росіян із рюкзаками, два хлопчики і дівчинка): «Так! - каже дівчинка. - Значіт, я как счітаю? Сначала нада рєшить, чєм ми будем закідавацца, а патом, гдє ми впішемся!» Ну а ми, хлопці-молодці, на всі ці пушерські «Коукейн, емдіемей, екстезі!» казали впевнено: «Ноу, ві ар спортсмен!» І дико реготали, бо ж були схожі на кого завгодно, крім спортсменів.

Б.
БОБЕ БАБІ МАХНУЧІ

Коли мій тато був маленький і їздив у Кароліно-Бугаз на базу «Прикарпатський

Лісник» - той, хто живе в наших краях, зараз розуміє, про що я, - він там дивився кіно. Кіно оголошували з гучномовця. «Ой-ой, - кричала тьотя Люба (їй років сім було тоді), - там таке кіно сьогодні буде! «Бобе... Бабі... Махнучі!» І діти з витріщеними очима чекали реакції батьків на таку містичну перспективу. Фільм насправді звався «Бомбей в обіймах ночі», але кого цікавила проза життя? Отак і тепер, років сорок потому, я дзвонила татові з Мумбая, котрий більшість індусів ще по-старому кличуть Бомбеєм, і репетувала: «Альо!!! Тату!!! Бобе Бабі Махнучі!!! І тато зразу вдуплив, про що я, і спитав, чи мені там не холодно. Вечори ж у космополітичному Мумбаєві, що подібний деякими своїми районами до деяких районів Берліна, бувають прохолодними.

В.
ВЕГЕТАРІАНЦІ

О сестри, сестри, горе вам! Горе вам, сестри, якщо ви не уявляєте свого житія без м'яска. Тоді нема чого вам суватися в індійські дупи з індуїстськими монастирями-ашрамами. Бо не буде там ні риби, ні корови - хоча і тих (у Ґангу), й інших (на вулицях) повно. Правда, не всюди так – у Делі можна жерти одну з моїх улюблених монструозних страв – баранячі мізки карі.

Вегетаріанство в Індії домінує, бо в більшості населення просто грошей на м'ясо не вистачить. Так що дуже зручно, коли релігія цього робити не радить. Як наслідок - просто розкішні вегетаріанські гастрономічні можливості. Це я вам кажу щиро, навіть як цинічний м'ясоїд, що ні дня без стейка з кров'ю в Україні не витримує. Індія - штука містична. Можна жерти дал-маха-ні (така південноіндійська страва із сочевиці в соусі і спеціях), хрумтіти пападом і не думати, що життя — гівно.

Г.
ГІМАЛАЇ

Моя натхненна мрія. Ніяк по-биріку туди не доберуся. Вічно потрапляю в не-сезон. Або в «замало часу». Чи замало ентузіастів поруч, готових розділити зі мною скромні радощі сходження до базового табору Евересту чи Анапурни. Правда, це все в Непалі. Урочисто обіцяю, що поїду туди восени, в найпопсовіший сезон найпро-зорішого повітря. Але й Індія теж не пісна собі гімалайська тема. Мало того, що в Дхармсалі є резиденція опального Далай Лами, то там ще й просто сила-силенна буддійських храмів і ступ на карколомній гімалайській висоті. Там є долина Парваті, звідки часто крадуть одиноких туристів, і там же вирощують знаменитий сорт марихуани. Не виключена версія, що безвісти зниклі потрапляють просто в рай (див. про знаменитий сорт марихуани). Там є провінція Ладак з унікальною культурою, там просто так красиво, по тих Кашмірах, що можна всратися від захвату й не буде соромно - однаково ж навколо ані душі.

Д.
ДЕЛІ

От якщо є раї на землі, то є й пекла. І це не тільки Москва для інтелігентного провінціала без родичів у центрі. Це ще й Делі. Місто-сморід, місто-вереск, місто-лещата й кайдани на ваш мозок, місто-видиме повітря. Якщо ви в Індії вперше, не дай вам Боже лишитися тут довше, ніж на день. Цього достатньо й для перегляду визначних місць, і для активації вашого імунітету від «страшних і непередбачуваних обставин життя». У принципі, після годинного райду на велорікші (таксі-амбасадор не завжди доступне) вас може чекати й бонус. Раптово можете потрапити в цілком майже берлінський райончик - із невеликими колоніальними будинками, барами й ресторанчиками в них і вуличною «стрьомною» їжею на тротуарі перед ними. Рай для бег-бекера.

Зате в Делі з мене виліз цінний коментар щодо «конфлікту Сходу і Заходу». Конфлікт Сходу і Заходу - це коли в ресторані делійського аеропорту по телевізору крутиться кліп «MUSE», а місцеві дяпчики глушать його естрадними індійськими піснями зі своїх мобілок. Пісні ці за моєї пам'яті і пам'яті покоління моїх батьків не особливо змінилися за останні 20 років. Як і в Україні, коли подумати. То що ж, виходить, у нас у країні - конфлікт Сходу і Заходу?..

Е.
ЕРОТИКА

Каджурахо. У лісі стоїть, еротичними творами вабить. Храми, барельєфи, розписи - чисті відбитки культури, не засрані колоністами і християнами. Ми туди не доїхали, а то я б більше розказала.

Є.
ЄРКІВЦІ

Ну є ж десь в Україні такий населений пункт, точно знаю, я його проїздила колись. Так от. Єрківці - вони теж непоганий такий пункт для даун-шифтингу. Себто для проживання людей, що втомилися від вавилонської суєти, злих і нещасних столичних хамів у метро й машинах, кар'єрних падлян і перспективи дастічь большева. Єрківці - така ж дупа світу, як і Рішікеш, нічим не гірші. Бо живете собі в Єрківцях інкогніто, ловите рибку в ставочку, викопаному власними ж руками, і на ровері їздите в ліс. Чи в лісопосадку, якщо в Єрківцях немає раптом лісу. А взагалі-то я так про Єрківці. На букву «Є» нічого більш індійського в голову не стукнуло.

Ж.
ЖІНКИ-ГЕРОЙКИ

От коли вам, уроди невдячні, з вашими теплими хатами, сосисками в пюре і регулярним сексом (бо ж навіть раз на рік - це регулярність!) стане в черговий раз шкода себе, вкиньтеся ось в таку картинку. Мумбай. Центр. Пробка наприкінці дня. Смог. Ведуться дорожні роботи. Тьолочки-підлітки, смагляві білозубі красуні, що вмить поставали би в нас лицями музичних каналів-поп-відкриттями-секс-символами-жінками олігархів, ВАНТАЖАТЬ СОБІ НА ГОЛОВУ КОШИКИ З АСФАЛЬТОМ. Один дяпан довбе той асфальт, інший, із затуленим хустинкою носом і ротом (смог нестерпний!), пакує надовбане у пласкі кошики, відтак ставить кошики на голови дівчатам - носіть, мовляв. І вони носять. А та, що красивіша за інших, ще й усміхається у своєму сарі й фальшиво-золотих сережках, гарна, як місцева богиня. Він їй - бах! - ще один кошик з асфальтом, поверх того, першого, на голову. «Шоби нє улибалась!» - сказав би наш компатріот. Але її компатріот так не сказав. І вона усміхалася далі, несучи два кошики асфальту на голові. Бо той, хто.., завжди буде... (Тут типу мораль. Хоча яке там «завжди» в апологетів Нірвани?)

З.
ЗІТА І ГІТА

Я не бачила цього кіна в дитинстві, чесно признаюся. Зато воно в нашій мові вже існує на рівні ідіоми. Правда, її не дуже вкурюють місцеві жителі - з тих часів Боллівуд зняв десятки тисяч фільмів (щороку випускається 900 повнометражок!) Куди там Голлівуду. Ледь не кожен мій білий знайомий, що побував у Бомбеї, побував і на зйомках у ролі гостьової зірки массовки. Їх, екзотичних біляків, відловлюють пронирли ві агенти просто на вулицях і везуть у нетрищі знімальних павільйонів, міцно зав'язавши очі. Жарт. Але павільйони насправді закрито. Екскурсій там нема. Якась була спроба нападу колись чи що, але віднедавна це вам не луна-парк голлівудських студій «Юніверсалу».

И.
Ич,

яка оказія з нами трапилася. Не тільки в повному треші я тусувала, ще і в цілком жирні готелі траплялося запхати свою дупу. І душу. При чому савєршенна бєзвазмєздна. Дружбан мій намутив - він якраз оглядач усіх тих «інтер-континенталів» і бутік-готелів. Я там навіть за потреби притворялася журналісткою і навіть не вкрала ніде нічого, що дивно. Отака оказія.

І
ІНДУЇСТСЬКІ АШРАМИ

Монастир-комуна, де зупиняються прочани (типу нас і типу справжніх, що перечікують холоди на своєму шляху до Ґанготрі, місця витоку Гангу на Вищих Гімалаях), займаються чи не займаються храмовими активностями, медитацією, співом мантр чи йогою з місцевим учителем. За конструкцією в центрі — храм, навколо - житлові приміщення. У Нікетані все було оранжево-червоного кольору, в кліточках стояли боги і богині. Кольори - рай дітей і шизофреніків. Жити тут можна. Навіть із гарячою водою, видом на Ґанґ і двоспальним (незручним, правда) ліжком — за 8 баксів у день. То ми собі й жили. Ті, хто лишається тут надовго, обладнують собі суперзатишні гніздечка з кухнями, ковдрами, книжками, матрацами на підлогах, теплом, паличками-вонючками, смачним чаєм і програвачами для медитативних музичок.

Ї.
ЇДЛО

Ой, я знову про їдло? Ну та бо ж Індія, ага. Щойно приготувала собі жалюгідну подобу палак-паніру: шпинат із кумином і адигейським сиром, замість правильного, ну але їстівно. Що нижче в Індії, то більше спецій. Тобто, що південніше, то їжа гостріша. Хоча передоз чилі в мене якраз у Гімалаях стався, на півночі. Дуже добра кухня в Мумбаї - можна запросто виживати на вегетаріанстві, настільки вдало і яскраво «рятуються» спеціями овочі, сочевиця, сир... А ще купа часнику там, печеного в тандурі хліба із сиром чи з картоплею чи просто (нан, роті), смаженого з бозна-чим рису, хрумких перепічок (пападам), талі (мрія жадіни - на одному тарелі купа різних закусочок і десерт, аби всьо попробувати!), печене в тандурі м'ясо, промариноване в йогурті й м'яті.... Мамо. Я ж щойно пожерла.

Але в Гоа рідко можна знайти добру кухню. Винуваті (нє, не як завжди, але в цьому конкретному випадку) туристи з братньої республіки Росії. «Ета мне нє нравіцца, здєсь очєнь

остра, убєрітє ета гамно, єсть нармальная єда у вас, кто-та гаваріт па-рускі?!!» - ну яка національна кухня стерпить таку наругу? Стало прісним, жирним, теплим, зійшло на пси, хоча останніх тут і не їдять.

Й
ЙОГА

Ну ніколи не думала, що мені стрілить в голову зайнятися нею. Типу, західна цивілізація, - замість медитації, має психоаналіз і все таке. Але на момент перебування в Індії і відкривання путівника на сторінці «Рішікеш - столиця йоги» я якгайточніше відчула ступінь своєї зайобаності. І те, що цю зайобаність треба ліквідувати. Сказано – зроблено. Доленька така була - попасти в лапи йогів. Навіть літак до Амрітсара відмінили через снігопад. І в гори високії через той же снігопад лізти не можна було. Так що, передавши привіт щурам, що скакали з карнизів на вен¬тилятори (ха! Рік Щура - к дєньгам, што лі?..), ми сіли на електричку до пункту призначення.

В перший же день познайомилися в пункті з російським-даун-шифтером Дімою (здає квартиру в гидотній Москві, живе в прекрасному Рішікеші), а він уже познайомив нас із російським же йогом Сашею.

Я чесно відходила аж на два заняття до індуського інструктора з йоги. Але його курс виявився надто популярним - купа європейців плюс американоси і я на додачу - на всіх би часу не стало. Та ще й зі спиною в мене лажа в райрні серцевої чакри. Так що пішли ми з Дімою під юрисдикцію Саші і не боялися. Індивідуальні заняття - вони завжди крутіші. Суміш ци-гуну і тайчі (не питайте, що є що, я ліпше вам наглядно якось покажу).

Російський підхід до йоги - він, курва, дуже особливий. І зрозумілий нам, як сусідам. «Так, казав Саша, - тєпєрь праводім ладонямі в районе почєк... Діма. Ти шо - забил, гдє почькі?! Я тє ща напомню!!!» Або: «Да, вдихаєм, вдихаєм... После етай прани ти нє то шо сігарєти спакойна куріть будеш, ти всьо шо угодна викуріш і нє замєтіш!» Він, до речі, курив у своєму номері в ашрамі, де ми винаймали сусідній номер. А ми курили біля Гангу. Або... у нього в номері. Там затишно було, обжито. Чайок, ковдрочки, музичка і картинки закоханих у Сашу американок. Правда, коли він робив мені лікувальний масаж, сказав таке: «О, а у тєбя нєт такіх палосачєк, как у ніх у всєх внізу!» Це він про целюліт. Не вельми йогівську субстанцію. Зато гуру Саша сказав, що музика QАRРА - страшенно йогівська музика. Він тепер щодня під неї асани виконує.

Саша живе в горах біля Алмати. Туди він тікає від індійської спеки. Присадив мене на застосування прийомів дзену під час християнських практик. Посадив у дза-дзен і розказав про віп-асану, таке 10-денне мовчання у спеціальній позі. Обов'язково колись пройду. Але тільки в Гімалаях. Хоча там і гигикають індійські йоги-початківці, коли в загальному мовчанні раптом пукнуть.