Вікторія Наріжна / Любко Дереш. Архе.
Любко Дереш перестав поміщатися в Мідних Буках. Ба більше — Любко Дереш перестав поміщатися в дбайливо написаних для нього світах Говарда Лавкрафта. «Жиліщний вопрос» завжди був рушієм прогресу, це нам ще Булгаков розповів. Так з’явилося «Архе».
Це нове творіння Дереша багато за що можна критикувати. Чим багато хто й займається. Сюжетну лінію не знайдеш, скільки не намагайся, стилістичні стрибки — будь здоров, а вторинності, вторинності!.. Повнісінькі абзаци! 
Якщо ви не читач за покликанням, якщо у вас реінкарнувався якийсь запеклий літературознавець, не беріться за цей роман. Якщо ви — переродження якогось літературного критика, взагалі не підходьте до книжкових крамниць деякий час: зачекайте, поки наклад розгребуть. Але якщо ви любите, щоби вас дражнили, над вами знущалися, вас зіштовхували несподівано в якісь неперетравлювані вербальні нетрі, тоді витягали звідти заввиграшки за чуба, чемно запрошували до ґрунтовної бесіди, щоб закінчити її наркотичною оргією, підло заманювали за ріг і
Ні, недоліки роману не оминуть і найдосвідченішого читача. В тексті є воістину зубодробильні місця, при споживанні яких виникає нервове почухування потилиці: це в мене проблеми з філософською рефлексією чи в автора проблеми зі стилем викладу?.. Але в усьому цьому, а особливо в недоліках, є одна чарівна, приваблива,
Як уже було сказано, Любкові Дерешу стало тісно в світах Говарда Лавкрафта. Зрештою, йому просто стало тісно в світах, створених не ним. Надійшов час прикладної деміургії. Саме тому в «Архе» ви більше не знайдете обачного молодого письменника з роману «Культ», який усе ще турбується, аби читачу було цікаво: тут потримаємо в напрузі, тут загадку підкинемо, тут помордуємо незнанням, тут підкинуту загадку розкриємо… На сторінках «Архе» пляше молоде, недосвідчене, нахабне та всесильне божество, широкими мазками пишучи свій світ з азартом справжнього неофіта. Помилки? Другорядність? Непрозорість стилю? Наївність міркувань? Мій світ — що хочу, те й роблю!
І найцікавіше ось що. Найобізнаніший, найрозбещеніший читач не може встояти перед спокусою слідувати нишком за юним божеством, разом з ним закрапувати очі «плазмою», слухати оперу скрипу і вигукувати імена галогенів, гуляти у Львові вулицею Набережною (про яку неуки кажуть, ніби вона не існує), а головне: дивитися,
Спробуйте і ви. Бо таке мегашоу не щодня побачиш.
Вікторія Наріжна