Лариса Денисенко / Футбол і «Помилкові переймання»
Популярність творів Лариси Денисенко серед читачів сучасної української літератури вже давно навіть не обговорюється. Помірно інтелектуальні, помірно розважальні, написані з досить добрим почуттям гумору і не без сюжету романи цієї письменниці і телеведучої користуються попитом різних читацьких верств. І, здається, така беззаперечна увага все-таки розслабляє…
Новий роман Денисенко «Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць» особисто мене як філолога насторожив уже самою назвою – відсутністю коми перед «або» і сумнівністю слова «переймання», котре вживається переважно у фразеологічній сполуці зі словом «досвіду», а не як похідне від дієслова «перейматися».
Крім того, при читанні цього (та й попередніх) роману письменниці весь час не полишає враження штучності окремих слів і конструкцій. Я навіть схильна була пояснювати це автоматичним перекладом тексту з російської (ну скажімо, хто в живому мовленні вживає слово «пришпил» (с. 34) замість «прикол»? і нечасто навіть серед найбільших ревнителів мови почуєш вираз «сватали сліпці» (с. 8) замість «хилило в сон» тощо), однак деякі пасажі змітають геть цю думку, наприклад: «Ернест тоді так соромився свого земляка, що не знав, куди подіти очі, наче це він власнопіхвенно народив чи власнопрутнево створив могутнього Арні» (с. 9). Просто не уявляю, як би звучали окремі слова з цього речення російською…
Інша мовна, а точніше пунктуаційна особливість «Переймань…» – оформлення прямої мови в оригінальний спосіб, який швидше відповідає англійській граматиці, аніж вимогам чинного українського правопису: «Я завтра заступаю на добу». Сказала вона»; «Яка вродлива!» Мати казала»; і навіть «Що таке проект? Спитаєте ви. Це така робота. Буде моя відповідь» (с. 158). Якщо на перших двох-трьох сторінках подібні казуси ще можна стерпіти, переконавши себе, що такий синтаксис надає розповіді розміреності, то після десятої сторінки асоціації виникають тільки з мовленням гарячих естонських парубків :).
Але Бог із нею – з мовою. Визнаним метрам немає чого звертати увагу на подібні дрібниці. Зрештою, переважну більшість читачів зараз цікавить не мова, а футбол… Тобто фабула :). Так от фабула роману «Помилкові переймання…» мені чимось нагадала футбол. Особливо останні матчі Єврокубка, коли дві години основного часу гравці просто бігають по полю, а забивати починають лише в додатковий час або в серії пенальті.
Так само й у романі Денисенко при розсіяній зав’язці розвиток дії і кульмінація відбуваються майже одночасно і то аж наприкінці досить об’ємного твору. Із 237 сторінок роману 230 присвячено позасюжетним розповідям. Про другорядних персонажів, їхніх коханок (коханців), їхні комплекси і умови праці. Розповіді, буду об’єктивною, позначені фірмовим гумором Лариси Денисенко і демонструють блискуче вміння розкрити психологію персонажів. Гумор дає збій хіба в окремих сценах і виразах – наприклад, при спробі сатиричного змалювання пересічного міліціонера, котрий нібито не розуміє, що труп знайшов собака («Це ти правильно зауважив. Собака справжня, сука, блін, наші люди так не поводяться… Без ручок та ніжок? Ой, біднесенький, ага. Хріном буде підписувати протоколи в мене» (с. 154) ну і так далі, див. подібний жанр у ранніх інтермедіях Сердючки). Є в романі і справді вражаючі фрагменти – наприклад, зображення лікарні і людських драм, пов’язаних із нею (правда, лікарня – це, скажемо чесно, апріорі виграшне місце для вражаючих сцен).
Що ж до пенальті, тобто фіналу, то я не зберігатиму інтриги і скажу, що фінал «Помилкових переймань…» лишився відкритим, незважаючи на те, що все йшло до сподіваного хеппі-енду: він і вона давно помітили одне одного, їх долі в химерний спосіб перетинались і коли вже мало відбутися «справжнє» знайомство… вона опинилась у нього на операційному столі. Несподівано, так. Якщо ви, звісно, не вимкнули трансляцію матчу, тобто дочитали до цього моменту :).